Оксана Забужко
Оксана Забужко В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселлера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есеїв у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.
Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
Джерело: Вікіпедія
ІНТЕРВ’Ю ( ФРАГМЕНТИ)
Оксана ЗАБУЖКО: «Де немає лицаря, там приходить пахан»
… про своє покоління…
… Я не люблю, коли починають слово «молодий» застосовувати до нашого покоління. В цьому є якісь комсомольські рецидиви. Хто не остаточно полисів і посивів — то всі «наша молодь». Як на мене, наша генерація, умовно кажучи, 35—45- літніх — це те середнє покоління, котре в принципі у будь- якому суспільстві є найактивнішим. Соціально — центральне покоління. Ми завжди маємо найбільший запас ініціативи та енергії для реалізації цих ініціатив. Тому я, коли мене зараз називають молодою, не кокетливо і не по-жіночому здригаюся, як від електрошоку. Молодий — це ніби якийсь аванс. Я ж нормально, активно працююча у культурі людина...
… Україна у світі…
… «В Україні серійний убивця замордував понад 50 чоловік» —це, до речі, чи не єдина інформація про Україну, котру я за півроку вичитала в «Геральд триб'юн». В цьому сенсі я хочу сказати, що якщо ми самі про себе не будемо говорити, то за нас говоритимуть інші. А це вже є проблема загальнокультурна — залишки колоніального синдрому. Україна ніколи не вміла говорити сама за себе. Україна і себе пізнавала такою, якою їй розкаже російська література — своїх власних голосів не чути. Постійний синдром недовіри до власного голосу, недовіри до власної думки. І тепер, коли українська журналістика не подає інформацій в зарубіжну пресу, коли Україна не говорить сама про себе, то чому дивуватися, що до нас частіше їдуть західні журналісти взяти інтерв'ю житомирського маніяка, аніж в Оксани Забужко.
… читацька аудиторія…
… Мій читач — це, головним чином, той середній клас, який наша держава знищує податками і намагається вбити в землю, а він все одно паросточки пускає. Мені цікаво писати саме для мого читача, а не таку літературу, яка б продавалась в електричках. Хоча саме вона — за великим рахунком — рятує національну літературу в цілому. Американська література — це все-таки не так Фолкнер чи Селінджер, як Стівен Кінг, про якого ти можеш поговорити зі своїм перукарем (а про Фолкнера не поговориш!). Український перукар свого Стівена Кінга немає.
.. літературні вподобання…
… Я б почала з Лесі Українки, яка, до речі, теж не прочитана, теж забетонована і її теж не завадило б перечитати хоча б з огляду на її глибоко дворянське походження — з герцогської родини XIV століття. Причому прочитати з відповідними інтерпретаціями європейського лицарського міфу. Вона багато в чому для мене знакова фігура альтернативного — ненародницького і зовсім нерадянського — українства. До речі, це постать, яку радянська літературознавча традиція не потрапила навіть спрофанувати, настільки вона була чужорідною. По-моєму, тільки зараз Наталя Вітренко захотіла якось її убрати в рушник і повісити портрет на сцені, що для мене було повним культурним шоком — символ абсурду нашого життя. Шляхетна пані у вишиваному рушнику і під нею — наша Наташа. Знаково — це той же культурний суржик, що й Вєрка Сердючка.
Мені дуже імпонує в інтелектуальному дискурсі Липинський. Приваблює лінія, котра пішла на еміграцію: Костецький, Шевельов, в певному сенсі Чижевський — тобто та інтелектуальна еліта, котра в 1929 році у нас в Україні скінчилася. Обов'язково Василь Стус. Дуже філософічна поезія, напрочуд високої внутрішньої самодисципліни і колосального етичного рівня.
…моральний імператив…
… В літературі є один чіткий моральний імператив — брехати не можна. Поза цим немає жодних табу на слова чи теми. Все може бути переплавлене на високе мистецтво, якщо тільки є оця внутрішня письменницька «чесність із собою». Тому для мене, наприклад, українська радянська література, за дуже нечисленними винятками, які можна на пальцях перелічити — наприклад, Григір Тютюнник і ще дехто, — є глибоко аморальною, бо це напівправда в усьому.
Автори: Лариса ІВШИНА, Леся ГАНЖА, Ганна ШЕРЕМЕТ, ДмитроДЕСЯТЕРИКДжерело : День, ГАЗЕТА №129, субота, 17 липня 1999 http://www.day.kiev.ua/2137/
Офіційний сайт Оксани Забужко http://zabuzhko.com/ua/
Поема- лист http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/zabuzhko1.htm
