Четвер, 13.08.2020, 18:57
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Твори П.Тичини [17]
Твори Миколи Хвильового [7]
Неокласики [11]
Український футуризм [1]
Зарубіжна література ХІХ-ХХ ст. [1]
Твори письменників діаспори. [1]
Твори В.Сосюри [4]
Стильові течії модернізму [7]
Твори Григорія Косинки [2]
Твори Ю.Яновського [6]
Твори В. Підмогильного [7]
Твори Остапа Вишні [10]
Твори Богдана-Ігоря Антонича [1]
Твори Миколи Куліша [5]
Твори Євгена Маланюка [2]
Твори Івана Багряного [4]
Твори О.Довженка [6]
Твори Олега Ольжича [1]
Твори Олени Теліги [1]
Твори Уласа Самчука [3]
Шістдесятники [18]
Олесь Гончар [2]
Твори Василя Барки [2]
Осип Турянський [2]
Твори В.Шевчука [3]
Твори П.Загребельного [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Бібліотека -11 » Неокласики

Микола Зеров
Микола ЗЕРОВ 

ЧАТИР-ДАГ 




Біжить шоссе. Прозорим фіолетом 
Закам’янілі хвилі дальніх гір 
Укрили паділ, де шумить Салгір 
І спить село з похилим мінаретом. 

Черешні над камінним парапетом, 
У білій куряві заїжджий двір 
А в небі, переймаючи простір, 
Піднісся Чатир-Даг двійним наметом. 

Безсилі перед ним падуть горби 
На ржаві буки, на густі граби 
Наліг він полониною німою, 

І тільки вітер та ставний вівчар 
Обходять там побожною ходою 
Богам висот поставлений вівтар. 

5.09.1926

II 

Богам висот — перелетам-громам, 
Землі родючої живущим сокам, 
Безмовним хмарам, гомінким потокам 
І легкокрилим в небі шулякам — 

Ти, Еклезі, наш найсвятіший храм! 
Під сонцем Криму, під сліпучим оком 
П’янке вино біжить жертовним током 
І від багать синіє фіміам. 

Тут на тобі степів холодний подих, 
Побившися, лягає в синіх водах, 
Щоб голий камінь запліднитись міг. 

І перекатів велетенські брами 
Здіймаються, немов щедроти ріг, 
І в діл рясними сиплються дарами. 

5-6.09.1926

ПАРТЕНІТ 

М.О.Драй-Хмарі



Трубадури, як Максим Рильський… 
На скелі, де ламають діорит, 
За темною грядою Аю-Дага 
Розташувала давня грецька сага 
Храм Артеміди, перший партеніт. 

Літа минають, не минає міт! 
Вони живі, дива Архіпелага — 
Орестів жах, Піладова звитяга 
І смертний Іфігенії привіт. 

І довго ще, купаючись у морі, 
Поети увижатимуть в просторі 
Ахейські весла та низькі човни, 

А парубки, каміння й дачні мури 
Відповідатимуть на їх співучі сни 
Крізь зуби витисненим: "Трубадури!.." 

22.12.1927


НА ВЕРХІВ’ЯХ КАЧІ 

Л.А.Куриловій


Бриніть і лийтеся, джерела ніжні Качі, 
Дзвеніть каскадами співучого срібла 
З-під скелі сірої, що мохом поросла,— 
На села, у сади, між вапняки гарячі. 

Минули Бабуган і з ним круги вірлячі, 
За ними вже різка і росяна яйла — 
І враз нова краса з’явилась, процвіла: 
Ліс причарований, як озеро стояче. 

Поважно гомонить зелена бучина, 
Сміються струмені і будиться луна, 
А битий шлях заліг, мов велетенський полоз. 

І в щедрій поводі кольорів, фарб, речей 
Горує над усім високотонний голос 
Та ясна прямота допитливих очей. 

1927


ЛОТОФАГИ 

Одіссея, IХ, 82-104


З-під Трої і кривавого туману, 
Від чорних днів ненатлої війни 
Цар Одіссей пригнав свої човни 
На сонні плеса тихого лиману. 

І там громадку нашу, горем гнану, 
Зустріли лотофаги, з глибини 
Землі своєї принесли вони 
Поживу нам солодку і незнану. 

І їли ми, і забували дім, 
Сім’ю й родовище, в краю чужім 
Ладні довіку жить на готовизні. 

Та мудрий цар не дав лишитись нам 
І силоміць нас повернув отчизні — 
В науку іншим людям і вікам. 

2.05.1926


ЛЕСТРИГІОНИ 

Одіссея, Х, 80-134

"Тут, царю, дикий край неситих лестригонів 
Та струджених рабів, що вівці стережуть. 
Як привела тебе твоя заклята путь 
В ці селища смутні недолі та прокльонів? 

Ти кажеш: "Поліфем!.." Нащадок Посейдонів, 
Він знав вогонь, а ці — сире і свіже рвуть, 
Не має впину їх непогамовна лють, 
Не відають святих гостинності законів. 

Не йди, зостанься тут. Є схови серед скель. 
Вночі я справлю твій стовеслий корабель 
У тиху сторону народів хлібоїдних. 

А сам лишуся тут у горі та біді, 
Я тільки думкою до скель полину рідних, 
Я тільки чайкою… з тобою… по воді!" 

1926


KAPNOS TES PARTRIDOS 

О.Бургардтові 
Одіссея, 1, 44-61


Щасливо, корабелю темнобокий! 
Безпечно плинь під теплий небосхил — 
До Швабських гір, до голубих Антіл, 
В Кабул чи в землі запашної мокки. 

Хай не в’ялять тебе марудні доки, 
І хай романтика твоїх вітрил 
Набуде швидкості казкових брил, 
Що ними велет кидавсь одноокий. 

Та чи згадаєш ти в чужих краях 
Поржавілий і старосвітський дах, 
Де огнище твоє колись палало? 

І чи промовиш з почуттям легким: 
Там цілиною йдуть леміш і рало, 
Там зноситься Ітаки синій дим? 

22.10.1931


ТЕЛЕМАХ У СПАРТІ 

Одіссея, IV, 1-304



На землю впала ніч, потемніли дороги, 
У цоканні підков мчить Одіссеїв син. 
Півсвіту вже за ним… Сіріє мла долин, 
Мигтять огні — і сплять Тайгетові відноги. 

Палати… Сонце там чи місяць білорогий? 
Блищать слонівка, мідь, і золото, й бурштин. 
Білявий Менелай, щасливий сім’нин, 
Провадить юнаків на ковані пороги. 

Цариця жде гостей, і відблиски зі стель 
Виборну золотять в руках її кудель, 
Повага їй в очах… Вітай, благословенна! 

Тивує Телемах: "Злочинниця грізна, 
Що з нею в світ прийшли облуда і війна,— 
Ти мудра, ти ясна і лагідна. Гелено?" 

28.05.1934

II 
Цариця подив той угадує з очей, 
З безсмертних уст її снується єпопея 
Про шлюб зневажений, про мудрість Одіссея, 
Про дужий Іліон і смерть її дітей. 

Мов смерч, краса її промчала між людей, 
Жага і пристрасті владали в світі нею — 
Хто згодяний не зна, що важить Діонея, 
Хто віджене її від крицевих грудей? 

А там світають дні прозріння і науки… 
По скарб єгипетський сягнули ніжні руки 
І забуття бальзам долито до вина. 

О, що буйніша кров і молоді нестями,— 
Тим більша лагідність, ясніша глибина, 
Тим скорше. Мудросте, приходиш ти з літами. 

31.05.1934


КИЇВ З ЛІВОГО БЕРЕГА 

Вітай, замріяний, золотоглавий 
На синіх горах… Загадався, спить, 
І не тобі, молодшому, горить 
Червллних наших днів ясна заграва. 

Давно в минулім дні твоєї слави, 
І плаче дзвонів стоголоса мідь, 
Що вже не вернеться щаслива мить 
Твого буяння, цвіту і держави. 

Але, мандрівче, тут на пісках стань, 
Глянь на химери бароккових бань, 
На Шеделя білоколонне диво: 

Живе життя, і силу ще таїть 
Оця гора зелена і дрімлива, 
Ця золотом цвяхована блакить. 

1923


КИЇВ — ТРАДИЦІЯ 

Ніхто твоїх не заперечить прав. 
Так, перший світ осяв твої висоти, 
До тебе тислись войовничі готи, 
І Данпарштадт із пущі виглядав. 

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав 
Щербив меча об Золоті ворота, 
Про тебе теревені плів Ляссота 
І Левассер Бонплан байки складав. 

І в наші дні зберіг ти чар-отруту: 
В тобі розбили табір аспанфути — 
Кують, і мелють, і дивують світ. 

Тут і Тичина, голосний і юний, 
Животворив душею давній міт 
І "Плуга" вів у сонячні комуни. 

1923

КИЇВ НАВЕСНІ ВВЕЧЕРІ 

Хоч як звели тебе гермокопіди 
І несмак архітекторів-нездар, 
І всюди прослід залишив пожар,— 
Ти все стоїш, веселий, ясновидий 

І недаремно вихваляють гіди 
Красу твою, твій найдорожчий дар 
Синіють води, зеленіє яр, 
І стелються сліпучі краєвиди. 

А вулиці твої виводить зір 
В повітря чисте. В запашний простір, 
Де ходить вітер горовий і п’яний, 

І в тихий час, як западає ніч, 
Поважно гомонять старі каштани 
І в небо зносять міріади свіч. 

9.06.1928


У ТРАВНІ 

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав. 
Газон алей і голе жовтоглиння, 
І в поводі прозорого каміння 
Зелені луки — як розлогий став. 

Ніколи так жадібно не вбирав 
Я красоти весняного одіння, 
Пісок обмілин, жовтобоке ріння, 
Брунатні лози і смарагди травю 

Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена 
Земних ростин, і листя чорноклена 
Кривавиться у світлі ліхтарів. 

І між камінних мурів за штахетом 
Округлих яблунь темний кущ процвів 
Таким живим розпадистим букетом. 

12.03.1933


ЧЕРНІГІВ 

Могутніх ферм мереживо прозоре, 
Залізний ляск і двоколійна путь 
В широкий світ непереможно звуть, 
Де йде життя і довгу ниву оре. 

Де Болдині дрімали тихі гори, 
Де плавав сіверський рибалка Круть, 
Б’ють молоти, нові часи кують 
І будять лугу займище просторе. 

А там, позаду, на валу міськім 
Біліють вежі, золотом густим 
Горять хрести — і тиша залягає. 

Плекаючи, що в давнині жило, 
Останні дні дрімотно досинає 
Олегів мужніх престаре кубло. 

11.05.1930


БРАМА ЗАБОРОВСЬКОГО 



Ні, не бундючний, ситий гетьманат, 
Не багатир — полковник череватий,— 
ЇЇ поставив очі чарувати 
Смиренний рясофорний меценат. 

Намігся він, замість жебрацьких лат, 
Убрати гору в золото й шарлати, 
І кутодахі виросли палати 
Серед поліських гонтом битих хат. 

Наук любив він сяйво щирозлоте 
І школам оддавав свої турботи, 
І був світильник щедрий і благий. 

В дні займанщин, хижацькі і брутальні, 
Святительську пишноту панагій 
Він забував для книг і готовальні. 

1930

ІІ 
(Коректив) 

Ваш милий образ — трафарет і хрія: 
Був характерніший цей меценат — 
Князь церкви, синодальний дипломат, 
Досвідчений і промітний вітія. 

Він знав, як оздобляє панагія, 
І люстро мав на споді (біля врат 
Оглянути пишноту власних шат), 
Дбав, щоб була ефектна літургія. 

А гроші, жертвувані школярам, 
Рипіди й маски тріумфальних брам — 
То є медаль, що має на звороті 

Хижацтво й хамство "від усіх джерел": 
Гладких ченців, що догоджають плоті, 
І чорні стріхи монастирських сел. 

12.12.1930

БУДІВНИКОВІ 

Ще прийде він, не архітект — поет, 
Старих будівників твердий нащадок, 
У білий мармур сходів і площадок 
Оздобить кожний прияр і бескет, 

Зламає будівельний трафарет, 
Безстильних років соромітний спадок, 
Злетить над городом на крилах гадок 
І вроду-бранку визволить з тенет. 

Сади нагоряні, луги відлеглі 
В бетоні, склі і спондиловій цеглі 
Простелять творчості нової тло; 

Огнями вулиць процвітуть перлисто 
І скажуть: ми — не прадідне село, 
Ми — днів майбутніх величаве місто. 

29.04.1930


ТУРЧИНОВСЬКИЙ 

Меткий, прудкий і на пригоди ласий, 
Ще юнаком він кинув батьків двір 
І в світ поплив, у неоглядний вир, 
Забувши бурсу і марудні класи. 

Блукав, співав на розмаїті гласи, 
Втішав дяків і католицький клір, 
А раз, подібний до летючих зір, 
З церковних хор помчав через баляси. 

То от по роках проби і блукань 
Прибився знов у рідну Березань, 
Щоб тут знайти солодощі спокою, 

Епічний пиворіз, герой-вагант, 
Він всюди сіяв щедрою рукою 
Колядку, діалог і студний кант. 

22.01.1922

КУЛІШ 

Давно в труні Тарас і Костомара, 
Грабовський чемний, лагідний Плетньов… 
Сивіє розум і холоне кров; 
Літа минулі — мов бліда примара. 

Та він працює. Феніксом з пожару 
Мотронівка народжується знов; 
Завзяттям віє від його промов, 
І в очах — відблиск молодого жару. 

Він боре тупість і муругу лінь, 
В Європі хоче "ставляти курінь", 
Над творами культурників п’яніє; 

І днів старечих тягота легка, 
І навіть в смертних муках агонії 
В повітрі пише ще його рука. 

11.05.1926


ІВАНІВ ГАЙ У ПОЛТАВІ 

Чи ж так синів цей степовий простір, 
Коли тут край вікна, в дідівській хаті 
Сидів старий у шовковім халаті 
І в далину глядів з округлих гір? 

Багато відмінилося з тих пір, 
Як відгули слова його крилаті: 
Мчать паротяги, і гудки горлаті 
Бентежать нині Ворскло й монастир. 

А город скніє в сні, турботі, сварах 
І скрізь по "пішоходах", по бульварах 
Викохує цупкий, глухий бур’ян; 

Ліниво славу давню зневажає 
І пам’ять кращого із громадян 
Шанує смітником Іванового гаю. 

26.05.1927


ГОРЛЕНКО 

Носити в серці Ермітаж і Тена 
І звістувати світло хуторам; 
Знаходити дива мистецтва там, 
Де походила вже рука невчена; 

І в час, як валка земляків численна 
Знай сунулась назустріч орденам,— 
Вивчати край і залишити нам 
Книжки, як дзвін сонетного катрена. 

Рельєф культурний рідної землі 
Спізнати, вірить, що на цій ріллі 
Ще проростуть науки винні грона, 

Щоб потім, затримавши хибний лет, 
Ротата крикнула тобі ворона: 
"Ні, він не наш, бо… дідич і естет!" 

10.04.1931


ТОЙ САМИЙ 

Жив чоловік на цих зелених горах, 
На звозах кращого із давніх міст, 
Писав і мислив, мав химерний хист 
Його столітній оживляти порох. 

Чому ж у масових письменських хорах 
Затерся він, природжений соліст, 
Як розійшовся той яскравий хвіст, 
Що світиться по бистрих метеорах? 

В природі стільки знаків і заміт: 
Держить рисунок листу антрацит 
І біла крейда мушлі відпечаток. 

Чи ж людська споминка така слаба? 
Чи то його, минулих днів остаток, 
Пожерти мусила нова доба? 

17.07.1931


ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ 

Полярна ніч і волохатий сполох 
Над безвістю засніжених долин. 
Як терпне серце! Скільки літ один 
Німує він у нетрях захололих! 

Він згадує: між друзів ясночолих 
Кипить розмова; від привітних стін 
Спливає світло; і немовби дзвін, 
Він кличе все живе, він б’є на сполох. 

Суд і заслання… Мука самоти… 
О, як у сяйві небо розкололось! 
А тиша мертва і нема мети. 

Враз бубонці: далеко рипнув полоз, 
І крізь сніжок, здається, чути голос: 
"Ще не покаявся, не виправився ти?" 

23.12.1933










Категорія: Неокласики | Додав: nmix (28.08.2008)
Переглядів: 2727 | Рейтинг: 4.5/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2020
Створити безкоштовний сайт на uCoz