П.Филипович
* * *
Візьмеш у жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки —
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і сонячні книжки!
Я не люблю самотного зітхання —
Нащо давать самотнім зорям звіт?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.
Це ти така і тепла, і принадна,
І над тобою все гудуть дроти.
Розстеле ніч свої похмурі рядна,
І знову не одзеленієш ти.
Надії мрійні і смутне квиління
Загублене у передранній млі,
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
1925
ЕПІТАФІЯ НЕОКЛАСИКОВІ
Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —
Його сховає вічності ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
Після Європ досвідчена рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
Не раз скубла десниця Десняка.
Кінець! Мечем дамокловим нависла
Сувора резолюція ЦК.
Дарма що він, у піджаку старому,
Пив скромний чай, приходячи додому,
І жив працьовником з юнацьких літ,—
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ.
16.ІХ.1926
* * *
І десь надійшло наостанку
Холодне і темне: прощай!
Минаю будинок Держбанку,
Мене обминає одчай.
Даремне змагання — схилиться,
Впевнять: помилилася ти.
Замріяне слово, мов птицю,
Спіймали в повітрі дроти.
Нікуди не може летіти
Примара сліпої журби —
Сміється і сонце, і вітер,
І голос залізний доби.
1924
КИЇВ
Не до тебе пливли скандінавські герої,
Бойовими човнами розкинувши стан.
Ні вінками Атен, ні руїнами Трої
Не прославив тебе чужоземний Боян.
Хто повірить словам, що Андрій Первозванний
На високих горах твою славу прорік?
В темну безвість віків одійшли каравани
Ватажків степових та азійських владик.
Що владарів колишніх потлілі клейноди!
І на схід, і на південь твій раб мандрував —
Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи
Іншу долю кують, інше сяєво слав!
На майданах твоїх рік за роком конає,
Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів,
Але пісня летить у поля у безкраї,
Наче ластівка з теплих країв.
1922
* * *
Мов сірі дні, умруть бажання кволі,
Не стане слів, і я скажу: прощай!
А ти лети і ластівкою в полі
Над колосками срібними кружляй.
Яр проминеш і озеро побачиш,
Об ясні води ти крилом черкни;
Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш,
Стріваєш сонце, спогади і сни.
Уся земля, мов килим, під тобою,
З усіх джерел дзвенять мої пісні.
Дорогою прослались голубою
Тобі рясні і неосяжні дні.
Лети ж, лети — в повітрі золотому
Минулі весни повернулись знов.
І тільки ти не повертай додому:
Тепер я скрізь, де світло і любов.
1922
* * *
Не злато, ливан і смирну
Приносять троє царів —
Весняну радість незмірну
Віщує соняшний спів.
Так завжди було — і нині
Голубить дітей земля
І знов віддає людині
Свої широкі поля.
Повітря, рослини, води —
Вславляють усі блакить,
Усі приходять до згоди
Безмежно життя любить.
І навіть дано Орфею
Не слова летючий дим —
Всевладну силу, щоб нею
І камінь зробить живим!
САЛОМЕЯ
Хай проклинав пророк Йоканаан
Під полотняним небом Іудеї —
Над всім лунав лиш голос Саломеї,
Сліпили плечі, і зміївся стан.
І пристрасть, мов незримий ураган,
Неслась в партер, до лож, до галереї,
І захисту вже не було від неї,
Коли танок схопив серця у бран.
Сліпа жаго, непереможна вродо!
Ти спопелить могла б життя народу,
Ти засмутила б соняшну блакить!
Перед тобою голова красива,
Й своє життя ти віддаси за право
В людській уяві віковічно жить!
* * *
Скоро серпень надійде ясний
На поля неосяжні і сині.
Огнекрилих метеликів рій
Зазоріє в садах на шипшині.
Золотим павутинням злетить
Непорушна година спокою.
Стиглих яблук захочеш струсить —
І нараз досягаєш рукою.
Різнобарвна і плідна пора,
Соковиті і мудрі рослини.
Хто сказав, ніби квітка вмира,
Ніби сонце згасає щоднини?
Достигають, мов яблука, дні,
Червоніють їх радісні шати.
Я вклоняюсь усій далині:
Здрастуй, серпне ясний та багатий!
1923
Джерело |
