М.Драй-Хмара
* * *
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, благаю, хоч у гості!
— Не вернемось! — гукнули з даліні.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у «вовчку»...
Ні, ні, на вороних уже не ґрати:
я — в кам’янім, у кам’янім мішку.
1937
* * *
І ось лежу я на землі,
дивлюся на небесну ляду,
оковану цвяхами золотими.
Забудуся —
і вже не ляда наді мною,
а озеро велике,
по той бік
обгороджене тополями стрункими,
по цей бік —
віями моїми.
Тим озером
пливуть човни
золотодонні —
пливуть торжественно і зграйно,
і в темно-синіх водах
полум’яніють
їх вітрила.
Бездонна глибочінь
повисла наді мною:
вічність.
Я на порозі вічності лежу
і п’ю
її холодний
келех.
ЛЕБЕДІ
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,—
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.
О гроно п’ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбивав лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
1928
* * *
На смерканні. Гасне вечір,
потопає в сизій млі —
і розтанув серця глетчер
в дивних пахощах землі.
Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
плине Лебідь білосніжний,
розгорнувши вільний літ.
Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) —
і збагнути серце хоче
таємницю таємниць.
Мить — як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши...
Чуєш радісне квиління
несамотньої душі?
1919
* * *
Наставила шовкових кросен
і павутинням обвела:
густий кармін і синя мла,—
над ними — ясноока осінь.
З гарману сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається додому,
мій сум, що восени росте.
У вирій потягли гагари,
і тужить десь вечірній дзвін;
за ними серце навздогін,
віддаючи останні дари.
Не дожене: мов та бджола,
воно блукає манівцями...
О серце, оповите снами,
чому ти не дзвінка стріла?
1923
ШЕХЕРЕЗАДА
І
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знала тисячу казок.
До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.
За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитного коня.
III
Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.
А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.
Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.
Проведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
над пухнатими заметами рілля.
IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна,—
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!
Про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».
Ожило у душі незабутнє...
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1922-1924
* * *
Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю — до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола...
І знов горбатіла Голгота
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були як брат і як сестра.
1924
VICTORIA REGIA*
Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.
Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у зеніті ліпоти,
немов фламінго, рожевієш ти,
нарешті огневієш, мов заграва.
Це — дивна путь моїх метаморфоз
серед метелиць, хуртовин і гроз,
ясна, чудесна, райдужна тріада.
Мій перший квіт — то лілієвий дзвін,
у другому — трояндних мрій принада,
в останнім — пристрасті яркий рубін.
1930
Джерело |
