П'ятниця, 29.03.2024, 09:42
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Твори П.Тичини [17]
Твори Миколи Хвильового [7]
Неокласики [11]
Український футуризм [1]
Зарубіжна література ХІХ-ХХ ст. [1]
Твори письменників діаспори. [1]
Твори В.Сосюри [4]
Стильові течії модернізму [7]
Твори Григорія Косинки [2]
Твори Ю.Яновського [6]
Твори В. Підмогильного [7]
Твори Остапа Вишні [10]
Твори Богдана-Ігоря Антонича [1]
Твори Миколи Куліша [5]
Твори Євгена Маланюка [2]
Твори Івана Багряного [4]
Твори О.Довженка [6]
Твори Олега Ольжича [1]
Твори Олени Теліги [1]
Твори Уласа Самчука [3]
Шістдесятники [18]
Олесь Гончар [2]
Твори Василя Барки [2]
Осип Турянський [2]
Твори В.Шевчука [3]
Твори П.Загребельного [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Бібліотека -11 » Неокласики

Твори М.Рильського
  М.Рильський  
БОДЛЕР 
 
В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних,—
В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей,—

І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа...
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?
 
 
1920 

* * * 
 
В високій келії, самотно-таємничій,
Де тіні вічнії спинились у кутках,
Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,
І до людей давно уже згубив я шлях.

Рядами гордими, проречисто-німими
Стоять кругом книжки, нетлінні, мов краса,
Як мисль, як ідеал. Хто розмовляє з ними,
Для того все ясне: земля і небеса.

І чарівницькі скрізь чудні стоять прилади,
І вищого огню блакитнеє крило,
Мов одблиск сяєва взискуємого града,
Освітлює моє натруджене чоло.

Не Бог, не сатана витає надо мною,
А інший, дивний дух на все кладе печать
Прозорої краси і срібного спокою,
Яких земним устам не чуть і не назвать.

І опіуму дим у мертвий час півночі
По келії пливе, і в тьмі його встають
Лиця незнаного ясні, недвижні очі,
І заворожують, і світять, і зовуть.

В високій келії, щасливо-одинокий,
Чернець без божества і жрець без молитов,
Найшов я крижаний і незглибимий спокій,
Що більший над земні страждання і любов 

* * * 
 
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?

Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний...
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.

Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,

І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.
 
 
1911 - 1918 

* * * 
 
Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожен має право вибирати,
Найдемо тут до вибору багато
Народів, царств, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.

Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми,—

Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
 

* * * 
 
Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,— у малій картині,
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.
 

* * * 
 
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора...
Хвилею зеленою здіймається
Навесні Батийова гора.

Гнуться клени ніжними колінами,
Чорну хмару сріблять голуби...
Ще от день — і все ми, все покинемо
Для блакитнокрилої плавби.

Хай собі кружляє, обертається
Хоч круг лампочки земля стара!..
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора...
 

ЛЮДСЬКІСТЬ 
 
П.Тичині  
 
Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися, приморозок ранить.
Дзвенить земля, як кований копит.
Зима прийде — і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках:
Зірчастий сніг, легкий на вітах іній
І голоси самотні у полях.

Та й по снігах, метелицях поплине,
Як у дзвінких, незміряних морях,
Невірний човен вірної людини.
 

НІЦШЕ 
 
Змію, людину, сонце та орла
Благословив він у високих горах:
Премудрість, світло, серце, міць крила —
Для бур, для щастя, для висот прозорих.

Безумієм чоло оповила
Йому гадюка; терни мислів хорих
Людина непомітно принесла;
Орел упав на землю, в тлін і порох.

І він до сонця руки підійняв,
Але воно сміялося зрадливо,—
І на уста мовчання він поклав.

Чужий любові і далекий гніву,
По сходах таємничих він зійшов,
Де мертвий гнів і нежива любов.
 
 
1922 

* * * 
 
Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею,
І певний суд вчини над нею,
І осуди, і не прости.

Устануть свідки темноокі
Зо дна поблідлої душі.
І скажеш їй: у світ широкий
Іди, не знаючи про спокій,
І, согрішивши, не гріши.
 
 
1922 

ПОЦІЛУНОК 
 
У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим,—
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: «Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче».
 
 
1925 

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ 
 
(уривок)  
 
ІІІ
Старі будинки ажурові
І кожен камінь - вічний слід
Давно минулої любові,
Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав’ярні й башти, сни з явою,
Рабле й Рембо, квітки й трава,—
І хтось усмішкою чудною
У невідоме зазива.

Фіалки, привиди Версалю
І кармін губ, і п’яний шлюб,
І терпкощі чудного балю
Крізь яд скрипок і тугу труб.

Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруду спиш,
А там десь — голуби, мансарди,
Поети, сонце і Париж!
 
 
1920 

* * * 
 
Тобі одній... Хоч фраза ця не раз,
Мільйони раз писалась і співалась.
А чи таких багато в світі фраз? —
Тобі одній все, що в душі зосталось.

А зосталося ще чимало там
І трав сухих, і пелюстків рожевих,
І досі світ солодкий ще очам!
Лице в вікні, краплини на деревах.

Як за плечима бігав мороз,
І втома чеше волос посивілий,
Як час гримить, і зміст його погроз,
Здається, стіни навіть зрозуміли —

Одній тобі, твоїй руці худій,
Твоєму серцю теплому звіряюсь,
І каже серце тепле: молодій,
Живи, твори! — І я йому скоряюсь.
 
 
Ірпінь, 14 березня 1938 

* * * 
 
У теплі дні збирання винограду
її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх? —
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій.— Підняла батіг.

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чудно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.
 
 
1922 

* * * 
 
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,—
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить...
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
 
 
1911 - 1918 

* * * 
 
Як Одіссей, натомлений блуканням
По морю синьому, я — стомленний життям —
Приліг під тінню сокора старого,
Зарився в листя і забув про все.

Якісь думки — чи тіні їх — снуються
В дрімоті тихій. Листя миготить,
Упав на стовбур білий відблиск сонця,
І комашинка лізе по йому.

І я засну під безтурботний шелест
З надією, що, граючись м’ячем,
Мене розбудить ніжна Навсікая,
Струнка дочка феацького царя.
 
 
1911 - 1918 

* * * 
 
Як солодко в північній тишині
Давно прочитані книжки перегортати
І знову — з радістю і сумом — зустрічати
Все те, що снилося в напівзабутим сні.

Тоді весна по серцю б’є крилом,
І давня музика сплітається і тане,
І новим променем виблискує в тумані
Те, що здавалося напівзабутим сном. 



Джерело

Категорія: Неокласики | Додав: nmix (28.08.2008)
Переглядів: 3949 | Рейтинг: 4.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz