ЖАГА
ПОЕМА-ВИДIННЯ
XXV рiчницi Радянської влади на нашiй славнiй Українi - присвячую_
Тебе - вiд нiжного свiтанку
Аж по останнi смертнi днi -
Не як дитя, не як коханку
I навiть не як матiр - нi!
Тебе, як вiтер у неволi,
Тебе, як сонце у гробу,
Як власнi радощi i болi,
Як власну юнiсть i журбу,
Як стиски серця в час прощання,
Як втому наболiлих нiг,
Що пiсля довгого вигнання
На отчий клоняться порiг,
Як слово хорого дитяти,
Як просинь дальньої мети,
Як тiнь, котрої не впiймати
I вiд котрої не втекти,
Як огник в непрогляднiй ночi,
Як трепет щастя навеснi,
Як сльози радiснi жiночi
У благовiснiй тишинi, -
Тебе ношу я в грудях темних
I в невсипущому мозку,
Мою найкращу з дум наземних,
Жагу й любов мою палку!
Ласкаве небо, грiм залiзний,
Була ти, будеш i єси!
Тобi, тобi, моя Вiтчизно,
У серцi дзвонять голоси.
Перший голос._
Великiй i чистiй водi,
Що живить, свiжить нас i поїть,
Що студить по спраглiм трудi,
По бої гарячiм спокоїть,
Що стомленим сни навiва,
Що юних на подвиги будить, -
Мої найчистiшi слова
Хай жертвою чесною будуть.
Хто знав незмiрну жагу,
Той мiру словам моїм знає.
Як землю, вiд спеки тугу,
Липнева жарiнь допiкає,
Як кожне благає стебло
I кожна травинка голосить.
О! Темної хмари крило
Найвище нам щастя приносить.
"Вологи, вологи!" - в огнi
Шепочуть прив'ялi дiброви,
I котиться грiм вдалинi,
Такий довгождано-раптовий!
"Вологи! Життя хоч на мить!" -
У тирсi сухiй завмирає...
I раптом вiйнуло, шумить,
Ворожить, чарує, спiває.
I знову весни вороття,
I ржуть над чорноземом конi,
I свiт, як умите дитя,
Смiється на матернiм лонi.
Хто знає походiв трудних
Камiння, i терен, i порох,
Утому скривавлених нiг,
Жароту дорiг неозорих,
Огонь запорошених ран,
Дихання, застрягле в гортанi,
I небо, як висохлий жбан,
I землю, зотлiлу до гранi,
Той знає, що значить рiка,
Лямоваиа зiллям зеленим,
Вода, що з землi виника
I дише спокоєм студеним.
О водо! О щастя земне!
О радiсть - жагу вдовольнити!
Спадай, оросивши й мене,
На жито, на квiти, на вiти!
О рiки, ви сестри мої!
Кружляючи разом з землею,
Заплiднюйте щастям її -
I пiснею станьте моєю!
Другий голос._
- Не кидайсь хлiбом, вiн святий! -
В суворостi ласкавiй,
Бувало, каже дiд старий
Малечi кучерявiй.
- Не грайся хлiбом, то ж бо грiх! -
Iще до немовляти,
Щасливий стримуючи смiх,
Бувало, каже мати.
Росли малята, з немовлят
Робилися дорослi,
I чуте десять лiт назад
Забувано навпослi,
I до архiву слово "грiх"
Здали не пiд пiдстави
Ми всi, навчавши слiв нових
Дитинство кучеряве.
Проте лишилася у нас,
I зовсiм це не хиба,
Глибока шана повсякчас -
Так! - до святого хлiба!
Бо красен труд, хоч рясен пiт,
Бо жита дух медовий
Життя несе у людський свiт
I людськi родить мови.
Хто зерно сiє золоте
В землi палку невтому,
Той сам пшеницею зросте
На полi вселюдському.
Третiй голос._
_
Гойдає вогку черемшину
Весни всевладної рука,
I серце пiсню солов'їну
На поєдинок виклика.
У кожнiм кетязi пахучiм,
У кожнiм квiтi, що зiйшов,
Струмує струменем кипучим
Моє життя, мiй спiв i кров.
I тропи сходяться ведмежi
Тобi, о пристрасте, до нiг,
I вколо бiлої одежi
Кружляє черемшини снiг.
О мила, бiла, снiжнокрила,
Ти прилетiла, прибула,
I руки навстiж розкрилила,
I шовк одкинула з чола.
Неначе з подиву, зiницi
Розкрились широко, як нiч,
I сон, що вiк не пересниться,
З зелених котиться узбiч.
I квiти клоняться пашистi,
На милих танучи устах,
I нiч в янтарному намистi
Стоїть до ранку при дверях.
Одхилилася завiса минулого._
В туманi встають силуети._
_
Силует перший._
Хлопчина в подертiй одежi,
Торбинка: цибуля i хлiб.
I вечiр, i втома, i вежi
Високого мiста. "Коли б!"
Коли б не спiткнуться, не впасти,
Дiйти, увiйти, досягти!
Коли б хоч не взяти, то вкрастиi
Нi! Взяти! Вiдняти! Згребти!
I клониться ночi у ноги
Недуга поблiдлого дня,
I бризки болота. "З дороги!" -
Пухке на конi паненя.
Силует другий._
Вишиває i спiває,
I нiхто того не зна,
Де узор вона кiнчає,
Де ту пiсню почина.
Свiту б цiлому спiвала,
Вишивала б - всiй землi!
Хата. Мати нездужала.
Хлiб зацвiлий на столi.
- Натомилася, дитино?
А пiди вогню позич! -
Мертве зiгнуте колiно.
Нiч. У серцi вiчна нiч.
Силуети._
Їх багато, багато, багато.
Темнi зморшки на лицях худих.
Тих скалiчено, тих лиш пiдтято,
Тих убито, а мучено - всiх.
Свiт - веселка, що з рiчки до лiсу
Простяглася по небу, ясна,
I крiзь райдужну видно завiсу
Легкий зарис рибалки й човна.
Ну, а їм - нi рибалка, нi човен,
Нi веселка, нi небо, нi лiс.
Тiльки хрипи глухих перемовин,
Тiльки зашморг, що горло затис.
Їх багато, багато, багато...
Бiль горба та клятьба на раба...
Клято, проклято i переклято...
I встає на землi боротьба.
Голос._
У петербурзькому заметi
На скам'янiлiм битюгу
Спинився Олександер Третiй,
Народ зiгнувши у дугу.
Росiя на морозi гола
Казенним грiється вином,
I обiймається Микола
З тобольським п'яним мужиком.
I ти, i ти, народе рiдний,
Серед задушених братiв...
Невже ж для цього Вершник Мiдний
Коня край прiрви зупинив?
Повiв бурi
Стояв Iсакiй тьмяно-смутен,
I Вершник охляп не скакав,
Коли пiдхмелений Распутiн
Росiю вроздрiб продавав.
Нева стогнала вiд печалi,
В тифу здригалася вiйна,
Як у Тавричеському залi
Йшла переторжка голосна.
Та сколихнулось поле й море,
У дiлi - слово ожило,
О, годi ранити докором,
Де треба гострого меча!
Палац Кшесiнської, як форум,
Стрясла правиця Iллiча.
Казка._
Пустила фея золотий клубок,
За ним услiд у свiт пiшла дитина,
I розкривав простори кожен крок,
I трепетала далеч лебедина.
Лежала мати, хора вже давно,
I не пускала ясного дитяти, -
Тож уночi втекло воно в вiкно
Цiлющих лiкiв матерi шукати.
Перелiсками i ярами йшла,
А де дорога слалася надвоє, -
Дитину нитка золота вела,
Як друг незрадний, до води живої.
Казала фея, що, мов дзвiн, дзвенить
Одно на свiтi джерело студене,
I на сторожi вiрно там стоїть
Її, дитини, мужнiй наречений.
Як мiсяць, горде мав вiн чоло
I свiтлi очi - лазуровi зорi,
Iз-пiд камiння сам вiн джерело,
Мов iскру, вибив у борнi суворiй.
Iшла дитина, i нерiвна путь
Не раз вела у нетрi й чорнi хащi,
Де гад сичить, де звiрi злi ревуть,
Вергаючи отруйний дим iз пащi.
Iшла дитина, на очах росла,
Змагала в серцi острах передвiчний,
I в слушну мить їй фея подала
До бiлих рук булатний меч двосiчний.
Iшла вона не день, iшла не рiк,
I вродою доспiла, як пшениця,
Коли вступила у дiвочий вiк
З мечем двосiчним у стрункiй правицi!
I не один у яр скотився звiр,
I не одна розсiчена гадюка
Сконала там, де мiж борiв та гiр
Пройшла з мечем красуня бiлорука.
I час настав. У чашi голубiй
Переливався ранок, як перлина,
I край безоднi при водi живiй
Зустрiлася iз Жовтнем Україна.
Сон - не сон._
Ти вся була - пружиста тетива,
Натягнена до краю, до вiдмови.
Ти вся була - зiрниця свiтова,
Що озорила луки i дiброви.
Горiла в пiснi свiчкою печаль,
Минулих лiт єдина осолода.
Позаду - стiльки мурiв i проваль,
Перед тобою - далеч ясновода.
Днiпро зеленим лукам рокотав,
Трава шептала у лугах ласкава
Про Жовтi Води, славу серед слав,
Про чуб i про сережку Святослава,
Про сiрий камiнь з iменем Сiрка,
Накресленим правицею безсмертя,
Про днi, коли нога робiтника
Топтала вперше хартiї подертi,
Про вiчну правду мозолястих рук,
Що золотi виводили будовк,
Про день, коли Шевченко-самоук
Вiстив науку гнiву i любовi,
Коли, як рiчка рано навеснi,
Влилася ти в нове всесвiтнє море,
I в арсенальськiм спалено вогнi
Неправду сиву i пожовкле горе, -
Ти встала, рiдна, навстрiч всiм вiтрам
I на питання - будем чи не будем? -
Свiтам, сонцям, братам i ворогам
Одповiла могутнiм Днiпробудом.
Колишеться i хвилює мла. У нiй проступає бiлiсть i золото Лаврської
дзвiницi, зелень розлогих пагорбiв, ниви, сади, будови. Iрпiнь. Молодий
садок._
Чи пам'ятаєш ти, моя дружино,
Той день весни, солодкої, як бiль
Кохання першого? Я у садку
З Богданчиком вовтузився: садили
Пiд тином ми акацiї колючi,
Щоб затiнок i захист нам давали
Та садовi. Ти на пухких грядках
Висаджувала цибульки тюльпанiв
I коренi потворнi, iз яких
Прекраснi мали вирости жоржини.
Лунали дружнi голоси сусiдiв,
Пересмiхи, перегуки. Шумiв
Веселий поїзд, несучи людей,
Всiх до одного сп'янених весною,
I пiснею про Галю молодую
В ньому дзвенiла молодiсть сама.
Метелик раннiй пролетiв бездумно,
Немов листок сухий, зненацька сiв
На яблуньку, що посадив її
В порядку шефства жвавий Копиленко, -
I знову знявся, зляканий Богданом
Чи Булькою, що в радостi собачiй
Зичливо гавкала на цiлий свiт.
Текло повiтря вогке над землею,
Вiтрила-хмари в синявi пливли,
I серце ждало. Раптом з далини
Почувся - нiби тiльки уявився -
Глибокий звук. Я стрепенувся перший
I крикнув: "Гуси!" То були вони,
Мандрiвнi птицi, вiсники весни!
I всi ми приязним дивились оком
На ключ гусей, що плив шляхом високим,
I причувались в гоготаннi їх
Добросусiдськi вигуки та смiх,
Як тут, у нас. О гуги. гусенята!
Прилиньте нинi вактя на крилята
Земних дiтей! Та нi! Дарма! Дарма!
Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрми!
I звертаю я голос на захiд, що жеврiє за моїм вiкном.
Пастушки босоногi
I дiвчата у вогких волошках,
Матерi, що дiтей на порозi стрiчали
З грушевою ложкою в добрiй руцi!
Ковалi й хлiбороби, Ученi й спiвцi,
Що з одної виходили хати
На дороги широкi, як свiт!
Винахiдники i садоводи,
Що одважно й рiшуче
Перекроювали шати землi
На свою i нашу вподобу!
Києве мiй злотолитий,
Iрпiнська тишо смолиста
I рожева моя Романiвко!
Рiки й луки, поля i заводи,
Духотворенi людським трудом!
Свiтла кiмнато моя
З голосними, як дзвони, книгами!
Портрети Шевченка i Руставелi,
Пушкiна бронзовий бюсте,
Початкiвцiв наївнi листи!
Нiжнi щепи, що я садив
Iз веселими, милими друзями!
Народу мойого жаго невтоленна,
Що вела на крутi верхогiр'я,
Пурпуровим засiянi маком
I повитi нетлiнними лаврами!
Хто це все перекреслив
Чорно-кривавою смугою?
Хто вкинув у чашу погожого ранку,
Коли мiй синок
I тисячi наших синiв i доньок
У свiжому бачили снi
Ковалевого сина й крiпацького сина
I тiєї, що смерть поборола
Свого слова безсмертною крицею?
Україно! Прокляттям ти вся загримiла,
Гнiвом ти вся налилась
По тонкi золоченi вiнця, -
I жага животворна твоя
Стала помсти святою жагою!
Ти жива, Україно моя,
Ти жива у родинi великiй,
У родинi народiв, що їх
Сила Жовтня навiки з'єднала,
Як єднає нагiрнi бурхливi рiчки
I спокiйнi рiчки степовi
Море в лонi своїм незглибимiм!
Ти жива в мозолястих руках трудових,
Що руками вояцькими стали,
Ти жива, бо з тобою в бою,
Всi очоливши братнi народи,
Той народ, що великого Ленiна дав
Людям i людству!
Ти жива, Україно моя,
Бо у гомонi вод твоїх чистих,
Бо у шелестi нив твоїх рiдних
Ворогу - смерть!
Ти жива, бо в безсмертнiм братаннi,
Що окрилене Партiї вiтром,
Що осяяне Партiї сонцем,
Ворогу - смерть!
Голос прокляття._
Вiд синього неба i синiх квiток,
Вiд доброго серця i чистих думок,
Вiд поля, повитого в ранiшнiй сон,
Як дар, як удар наш, зустрiньте прокльонi
Вiд рук, що пручались на матернiм лонi,
Вiд наших народжень, вiд наших агонiй,
Вiд пiснi, вiд працi, вiд книг, вiд завзяття -
Зустрiньте прокляття!
Немає покари, що вам заважка,
На свiтi немає легкого листка,
Що б каменем вам на сумлiння не лiг,
Коли б хто сумлiння збудити в вас мiг!
Немає суддi, що б здолав пом'якшити
Вам вирок смертельний, порiддя несите,
Немає руки, мозолями святої,
Що вас не жадала б скарать за розбої!
Те тiло, що впало вiд месницьких рук,
Здаля облiтає презирливий крук.
Де крик душогуба навiки замовк, -
З огидою виє зневажливий вовк.
Земля вас не прийме в обiйми святiї,
Лиш вiтер-могута по свiту розвiє
У дебрi-пустинi, на пiски безводнi,
Розносячи вашi останки холоднi.
Вiд поля, вiд моря, вiд чорних могил,
Вiд хмари пожарiв, що тьмить небосхил,
Вiд сирiт i вдiв, вiд старцiв i калiк -
Прокльон вам навiк!
I я бачу її, бачу ту, кому до страдницьїих нiг клали поети всього свiту
i всiх столiть найдорожчi свої приносини._
Бачу матiр._
Простягла руки схудлi,
Розчесала русi кудрi,
Ой, що кучер до кучера, -
Чи то ж краса докучила?
Чи то ж лiта не краснiї,
Чи оченьки не яснiї?
Ой не краса докучила -
Гримить-гуде за тучами,
Ллє зливою злостивою
Над матiр'ю над сивою.
Iди ж, синку, кудрявчику,
Кудрявчику-ласкавчику,
Тройзiллячком умиваний,
Яр-м'ятою укриваний,
Сподiваний, угрiваний!
Уста стулю - мовчатиму,
Сльозу в очах держатиму,
Коня твого за поводи
Сама вiзьму у проводи.
Iди, iди, дитя моє,
Не вкрий себе нi плямою,
Брати стоять за брамою.
Зовуть брати - в похiд iти,
В похiд iти, народ вести.
Кладу тобi печать одну,
Як гнiв моїх проклять, мiцну:
Бий ворога не мружачись,
Усiм життям напружачись,
У серце бий недоброго,
Бо роду ж ти хороброго.
Уста стулю - мовчатиму,
Сльозу в очах держатиму,
Листiв твоїх чекатиму.
I йдуть сини, несучи в грудях материне благословенн я, -i гуде земля -
i шумлять води - i труп ворожий сиру землю криє - i в серцi озивається
слово: _
Ти вся - жага, ти вся - горiння,
Ти - лук, стрiла i тетива,
Столiттям явлене видiння,
Моя зiрнице свiтова!
Не раз таїли муку чорну
Твої затисненi уста,
Коли по воду животворну
Ти йшла, мандрiвнице свята.
Як ти верталася додому
Вiд райдужного джерела
I на коромислi тугому
Двi кiнви золотi несла, -
Напав розбiйник iз-за рогу,
Розбив сосуди золотi
I тiла вiчномолодого
Розп'яв безсмертя на хрестi.
I ти, розкинувши рамена,
Дивилась, як дiтей твоїх
Орда розтоптує шалена,
I нiж разить, i тне батiг,
Як падають доми i вежi
З блакитi гордої у прах,
Як змiями повзуть пожежi
По бiло-голубих хатах,
Як вiд вогню чорнiють вишнi,
Отари й череди бiжать,
I тоне свiт у тьмi кромiшнiй,
I стогне поле вiд проклять, -
I погляд твiй нiмий, о мати,
Понад землею загримiв,
Заглушуючи всi гармати
I всiх єднаючи синiв.
I почалась велика дiя,
Назнаменована пора, -
I ще немає чародiя,
Ще не загострено пера,
Ще не розгорнуто сувої,
Щоб пурпурове начертать,
Як з нелюдами у двобої
Людська зарокотала рать.
Вiдчувши в грудях спiльну рану
I спiльний бачивши пожар,
Устав пастух з Узбекистану,
Iз Тули - тесля та зброяр.
Устав твiй син, о рiдна мати,
З синами сестер-матерiв,
I на нападницькi гармати
їх грiм правдивий загримiв.
I хоч тяжкi iще дороги
До свiтосяйного кiнця, -
З'єднала воля перемоги
Всi чеснi голови й серця.
О, бачу я вогнем облиту
Страждущу постать на хрестi, -
Та знаю: доки сонця-свiту,
Не зникне правда у життi,
I вiрю, нене, до загину,
Що зiйде промiнь у долину,
Неначе шабля золота, -
I в заповiдану годину
В прозору тишу голубину
Ти зiйдеш, рiдна, iз хреста!
1942 p.
Нова редакцiя - 1956 p.
|
