НЕОПАЛИМА КУПИНА
1
На всесвiт славен красотою,
Страшний у сполохах пожеж,
Невже лиш мукою святою
Ти у безсмертя увiйдеш?
Колишнє, в каменi сповите,
Встає, мов хвилi у Днiпрi,
I бачать України дiти,
Як Володимир на горi
Крiзь непроглядну нiч криваву,
Благословляючи народ,
Веде свiй люд, свою державу
На яснi води вiд негод.
Дитя, розтоптане копитом
Несамовитого коня,
Встає, як судiя над свiтом,
I дверi правдi вiдчиня.
На суд зiйшлися гори й море.
Здригнулись гнiвом небеса,
I скосить, чорний людоморе,
Тебе смертельная коса.
Ще вiтер хмари не розвiяв,
Ще гай вiд жалощiв поник,
Та знов чоло пiдводить Київ,
Щоб не хилить чола повiк.
2
Дитинства теплота i мудрощi старечi,
Сивiнь минулого i зелень майбуття,
Труда нестримний крок, любовi нiжнi речi,-
Це ти, мiй городе, це ти, моє життя!
Ти сповивав мене, розумний чародiю,
I першi ти пiснi наспiвував менi,
У душу ти вложив i муку, i надiю
I серцю повелiв дзвенiти, як струнi.
У кожнiй лiнiї, на кожнiм поворотi
Очам ти вiдкривав невиданi дива,
I вулицi твої плили злотоворотi
У далеч, де зоря сiяла свiтова.
Ти колихав мене, ти добрi чари дiяв,
Ти душу вiрнiстю i честю напоїв,
I я в свiй смертний час промовлю слово - Київ,
Як слово матерi, з усiх найкраще слiв.
_
3
Гудуть далекi вiщi дзвони,
Народ, мов сотнi рiк, пливе,
I море жупанiв червоне
Кипить i грає, як живе.
I воля корогвами має,
I, весь у золотi й вогнi,
На гребiнь хвилi випливає
Богдан на лебедi-конi.
Упала шляхта знавiснiла
I покотилася у прах,
I панство горде наша сила
Уздрiла в себе у ногах.
Та знає гетьман, що таїться
Звiрота в полi i тепер,-
I до восточної столицi
Правицю владну вiн простер.
4
Тесляр i смолокур, рибалки й гречкосiї,
I генiй-будiвник, i робiтник-творець
Пiдносили тебе у вiрi i в надiї;
На те, що збудеться високий рiшенець:
Що випростаєш ти свiй стан златопоясний,
Що вгору повiнню поллється твiй Подiл,
Що над Софiєю розквiтне день незгасний
I зрине твiй народ, мов сокiл-златокрил.
О, скiльки диких бур шугало над тобою,
Злодiйських скiльки рук на скарб сягало твiй!
Але скипав народ, як гнiвний шум прибою,
I проти ворога ставав на смертний бiй.
Коли надходила ворожа рать лукава,
Немов дамаська сталь, була твоя рука,
I свiточ твiй палав, як слава Святослава,
I був твiй гнiв святий, як нiж Залiзняка.
_
5
Гарячий город-герою,
Хiба той день i час забуть,
Як разом з братньою Москвою
Ступив ти на свободи путь?
Хiба зiв'янути знаменам,
Що маком розцвiли палким,
Коли над Києвом зеленим
Розвiявсь битви чорний дим?
Хiба поникнуть непокiрнiй
I непоклiннiй головi,
Хоч би недолюдки невiрнi
Тебе втопили у кровi?
Нехай лiтопис твiй роздерто,
Запався Ярославiв вал,
Але не вмер, не може вмерти
Твiй волелюбний Арсенал!
6
Тут, де ходив Тарас у гнiвi та задумi,
Де Леся смертний бiль i смерть перемогла,
Де колихалися тополi в срiбнiм шумi,
Де пiсня рутою зеленою росла,
Де в кожен камiнець на гостелюбнiм бруку
I в кожне дерево на схилi край Днiпра
Вложив народ-борець свою любов i муку
У чистiм прагненнi високого добра,-
Тут диким потоптом гидка пройшла нiмота,
Дiвчатам гнучий стан ламаючи, як звiр,
I в гнiвi Золотi здригалися Ворота,
I материнський плач пiдносився до зiр.
Вбивали все живе i все святе сквернили
Убивцi, сповненi пiдлотою ущерть,
Та проти сили тьми яснi повстали сили...
Смерть осквернителям! Убивцям - тiльки смерть!
_
7
Нема Хрещатика, немає,
Поник Шевченкiвський бульвар,
I нiби кров на небокраї
Багровий точиться пожар.
Спинись, проклятий супостате,
На свiт востаннє оглянись:
За тiло матерi розп'яте
Сини на кару пiднялись.
Поб'є тебе прокльон стоустий,
Зненависть права спопелить:
Ти в дiм кривавої розпусти
Хотiв наш храм перетворить.
Ти пiснетворцям i героям
Ганебну долю прирiкав,
Щоб рiд наш чесний перегноем
В твоїх садах перегнивав.
Камiнне серце, чорний розум,
Порiддя хтивостi i зла,
Хотiв ти лютостi морозом
Побить первоцвiти тепла.
Конай же, кате окаяннийi
Гори на вiчному вогнi!
Нехай нове життя постане
В неопалимiй купинi!
_
8
Сади схилялися над чистою водою
У золотi плодiв, у пурпурi ягiд,
Котилися поля круг тебе й пiд тобою,
I спокiй творчостi iшов змаганню вслiд.
Дiвочi постатi у бiлiм i червонiм -
В калинi, наче жар, i в чистому снiгу -
Понад Славутича голубоводним лоном
Клонились, у пiснi вливаючи жагу.
I вроду їх вода струмисте вiдбивала,
I колихала спiв розгониста луна,
I з-пiд iмлистого свiтилась, запинала
Прийдешнiх радощiв погожа далина.
I Київ височiв будинками стрункими,
Щодня дивуючи, чаруючи щораз,
I серце вiрило, що цвiт його цвiстиме
Над свiтом i в свiтах, незламний, як алмаз.
Для нього ми рiллю орали соковиту,
Тесали каменi, лили прозоре скло,
Щоб вiн пiдносився поважно й гордовито,
У мармур прибраний, повитий у зело.
Вiд Сагайдачного i вiд Петра Могили
Дорога втоптана водила юнакiв
Туди, де розуму i добростi учили
Нетлiнних книг ряди - утворення вiкiв.
Де раду радили гарячi декабристи,
Де руку ратаям дали робiтники,
Щоб не для власної дороги i користi -
Для щастя людського, простертого в вiки,
На прю велику стать iз троном i тюрмою
I волi кров свою вiддати i любов,-
Сiяла молодiсть крилатою весною,
I працi перегук в бори далекi йшов.
Бори i Бровари, i Дарниця, i Канiв,
I хвилi жовтих нив аж до стрiмких Карпат,
Моря й материки, i далеч океанiв
Твiй блиск розносили i славили стократ.
Ти силу перейняв Микули й Святогора,
Щоб у мiхи старi нового влить вина.
I гордо зносився ти над земнi простори,
Неопалимая, священна купина!
_
9
Ти чуєш, батьку? Припадають
Сини твої тобi до нiг
I кров'ю злою напувають
Твiй сад i поле, i порiг.
Ти чуєш, батьку? Стрепенися,
Ворожу силу скинь iз плiч.
Гармати в Броварському лiсi
Гримлять, як дзвони, день i нiч.
Ти чуєш, батьку, як ступає
Непереможна рать твоя,
Як древнiй Фастiв посилає
Полки Семена Палiя?
I партiї почувши слово,
Стобратнi рушили вiйська,
I встала помста стоголово,
I кара вистигла тяжка,
I захиталися дерева,
I надра потряслись земнi,
I рев роз'яреного лева
Збудив Днiпро на самiм днi.
I туманiють вражi зграї,
I сонце з хмари вирина,
I з-над пожарiв виникає
Благоуханна купина.
4 жовтня 1943 p.
ПIСНI
Коли пiсн i мойого краю
Пiливуть у рiдних голосах,
Менi здається, що збираю
Цiлющi трави я в лугах.
В пiснях i труд, i даль походу,
I жаль, i усмiх, i любов,
I гнiв великого народу;
I за народ пролита кров.
В пiснях дiвоча свiтла туга
I вiльний помах косаря,
В них юнiсть виникає друга,
Висока свiтиться зоря.
Люблю пiснi мойого краю,
Та ве спинюсь на тiм лишень:
З любов'ю вухо привертаю
Де братнiх на землi пiсень.
Немає людностi такої,
Громади жодної нема,
Яка б iз давнини глухої
Iшла по всесвiту нiма.
Багато голосiв на свiтi,
Як барв на поверхнi земнiй,
Та всi вони в єдине злитi
У мрiї людства вiковiй.
Це - рук стискання працьовите,
Це - серць братання у бою...
Жагу пiсень, в трудi омитих,
Люби, як брат сестру свою.
У кожнiй мовi, в кожнiм словi
Краси майбутнього шукай,
Де в неохмаренiй любовi
Розквiтне свiту небокрай.
1951
|
