Четвер, 13.08.2020, 19:28
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Твори П.Тичини [17]
Твори Миколи Хвильового [7]
Неокласики [11]
Український футуризм [1]
Зарубіжна література ХІХ-ХХ ст. [1]
Твори письменників діаспори. [1]
Твори В.Сосюри [4]
Стильові течії модернізму [7]
Твори Григорія Косинки [2]
Твори Ю.Яновського [6]
Твори В. Підмогильного [7]
Твори Остапа Вишні [10]
Твори Богдана-Ігоря Антонича [1]
Твори Миколи Куліша [5]
Твори Євгена Маланюка [2]
Твори Івана Багряного [4]
Твори О.Довженка [6]
Твори Олега Ольжича [1]
Твори Олени Теліги [1]
Твори Уласа Самчука [3]
Шістдесятники [18]
Олесь Гончар [2]
Твори Василя Барки [2]
Осип Турянський [2]
Твори В.Шевчука [3]
Твори П.Загребельного [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Бібліотека -11 » Український футуризм

Твори М.Семенка
Михайль Семенко - Поезія

Дні неминучі

Ждуть спереду моторошности дні — 
Дні неминучі. 
Горіння, зимність витримати мені 
Страшної бучі.


Я надіну, надіну на груди міцні 
Сталевий панцир. 
Хто, хто шляхи зітре мені? 
Виходь уранці.


За містом хмари, дими страшні, 
Блиски сліпучі. 
Ждуть спереду моторошности дні, 
Дні неминучі.

1917 p.

 Бронзове тіло

В мене бронзове тіло 
На білім піску 
Скільки іскор горіло 
На яснім струмку


Скільки плямок тремтіло 
На обличчі води 
В мене бронзове тіло 
Я — молодий.

 
Кондуктор

Багнеться бути 
Кондуктором на товарному потязі 
В похмурну ніч 
Темну ніч 
Осінню дощову 
Сидіти на тормозі 
У кожусі 
Зігнувшись і скупчившись 
Дивитись у прірву рухливу 
Про дні що минули 
Що всерці зосталися 
Ясними плямами 
Про образи згадні 
Заснулі у грудях навіки 
Навіки 
Мріять 
Мріять 
Вдивляючись в сутінь

 Океан

Я не знаю — є 
Що ще більш таємне 
Як це співуче слово — 
Океан. 
Скільки людей-героїв 
В твої простори впивалося — 
Скільки надій ламалося 
Крізь туман. 
Скільки народів твоїми водами — 
Крізь піну невірних хвиль — 
Змагалося з бурями й непогодами 
Проклинало могутній 
Штиль. 
Скільки губів безгучно зціпилось 
В бажанні непевних ран 
І проклинало — й благословляло 
В шепоті: 
Океан. 
І я — закоханий — я наче мрію — 
Прагну хвилинами найгостріших стум 
До тебе — в обрій — приходь — зогрію 
І душа повна невиразних 
Ран. 
Що це мені й сьогодні вдарило — 
За колом полярним — барабан? 
Серце в мені клично захмарило — 
Океан — 
Океан!

 
ПАРИКМАХЕР

Сьогодні вдень мені було так нудно, 
Ніби докупи зійшлись Олесь,

Вороний і Чупринка.

Почувалося дощово і по-осінньому облудно — 
В душі цілий день

парикмахер на гітарі бринькав.

Іноді думав про неї й робив ескізи листа — 
Що не гадався їй надісланим бути. 
Згадав кілька французьких фраз забутих, 
Разів зо два поглянув на образ Христа.

Наспівував банальні вальси безголосно, 
Дивлячись на стелю в брудне павутиння. 
Ні, мені було тільки тоскно — тільки тоскно… 
В серці моєму розкладалась диня.

13. XI. 1916. Владивосток 

 МИЛА ЙДЕ

Червоноплямиться за оградою парку — 
То мила йде.

12-25. VII. 1917. Владивосток 

 
Поет

Я про тихi тiнi спiваю 
I про боязну в серцi гру 
На цих струнах я граю 
Доки їх не порву 
Про тихi тiнi спiваю я.

1913 р.

 Я хочу

Я хочу кожний день 
все слiв нових 
Нових нових пiсень 
iдей нових


Я хочу кожний час 
новожиття 
Горiть палать в екстазi 
почуття


Нових нових пiсень 
i тем нових 
Я хочу кожний день 
рокiв нових!

Київ. 1914 р.

 Бажання

Чому не можна перевернути свiт? 
Щоб поставити все догори ногами? 
Це було б краще. По-своєму перетворити. 
А то тiльки ходиш, розводячи руками. 
Але хто менi заперечить перевернути свiт? 
Мiсяця стягнуть i дати березової кашi, 
Зорi вiддати дiтям — хай граються, 
Барви, що кричать весняно, — служницi Машi. 
Хай би одягла на себе всi отi розкошi! 
Тодi б, певно, Петька покохав її, 
скiльки б було сили. 
А то ходиш цим балаганом, що звуть — 
природа, 
Й молиш: о. хоч би вже тебе чорти вхопили!

Київ. 1914 р.

 Місто

Осте сте 
бi бо 
бу 
вiзники — люди 
трамваї — люди 
автомобiлiбiлi 
бiгорух рухобiги 
рухливобiги 
berceus* кару 
селi 
елi 
лiлi 
пути велетнi 
диму сталь 
палять 
пах 
пахка 
пахiтоска 
дим 
синiй 
чорний ди м 
пускають 
бензин 
чаду жить 
чаду благать 
кохать кахикать 
життєдать 
життєрух 
життєбензин 
авто трам.

Київ. 1914 р.

*Berceus — колискова (фр.).

 Мій рейд у вічність — ІІ

Слухайте шепiт хвої на хребтах 
i гомiн вiкових вiт. 
Не можна затуляти сучасним 
життям 
життя тисячолiть.


Будьте вдячнi вiчностi, що живе 
в вас, 
оживлюйте кожну 
рiч.


Коли знайдете в землi напiвзгнилий 
людини таз — 
ви з людиною 
вiч- 
на- 
вiч.


Не будьте мертвими археологами, 
минуле не розкладайте 
номенклатурою 
механiстичною! 
Гляньте: в 
гробницi лежить мумiя фараона, 
i бiля неї — його 
зубочистка.


Мiльйоннi когорти лежать кiстяками 
таких же футуристiв, як 
ми. 
I вони будували "вiчнi" стiни i 
брами 
i в боротьбi лягли 
грудьми.


А ви хочете зробити з людини якусь 
платонiвську iдею, 
коли кожна людина — повна вiчностi 
вщерть. 
Мiльйони сучасних i майбутнiх людей — 
мiльйони людей 
смерти.


Так не вмирає життя. 
Так ми iдем у вiчнiсть. 
Атлант-ель-стан, 
Нiл-ель-стан — 
змiняє наш 
Днiпр-ель-стан. 
От чому, коли i я вмру — 
покладiть зi мною вмiстi 
мою зубочистку 
i мiй 
чемодан.

1928 р.

 
Сільський пейзаж

О 
АО 
АОО 
ПАВЛО 
ПОПАСИ 
КОРООВУ

 
Крим
(Самотність)

Місяць
сходить над кипарисами
вночі - 
водить вітер
смуги по морю -
а вдень
від Ай-Петрі
з розім'ятих жмень - 
різнобарвні
веселі
мінливі
плями - 
аж до 
берега
де Ірочка ходить
по зелених схилах
у светрі.
У виноградниках
в букетах
зелені
кинуто білі палаци - 
чужі - 
нудні - 
а в глупу ніч
як нічого не бачиш - 
сни.
Порожня лірика під сонцем
Нудна під місяцем
Над бутафорним краєвидом-морем
Криму - 
і ходиш
сам
і ловиш гони в жилах
і молиш
безгучно і
квилиш:
Гори - 
Камінь - 
Ліс - 
Берег - 
якби 
чорт приніс
будь-якого
в дверях
Ялового

Михайло Яловий (Юліан Шпол) - український письменник, один час належав до аспанфутів.

 
СОНЦЕКРОВ

Без сонця жити я не хочу 
Стерпіть не можу я холодних ліхтарів 
Я сонцекров люблю і в крові сонце 
І знову сонце в кровофарбах малярів 
А як затулить хмара моє сонце 
Ще не холоне моя кров тоді 
Вона горить палає й рве охоче 
Щоб не коритися ні палу ні воді 
Вона бере мене і линем разом вгору 
І сонце зустрічаєм знов 
І кричимо: 
Сонце 
Драстуй — 
Шле тобі привітання бунтливий Семенко!

4. I. 1914. Київ 

 ПРИТИСНУТИЙ

Ще нижче поклонись! Ще кланяйсь, кланяйсь! 
Вони здобутки всі зараз тобі дали — 
І Ігор, і Бальмонт, і Білий, і Чурляніс — 
Всі хором і ретельно так гули: 
Семенко — кланяйсь, кланяйсь! 
— Ні, не схилюсь, 
Смерть буде перемогою моєю, 
Коли я буду сам, 
А коли ні…

4. I. 1914. Київ 

 * * *

…про білі ночі. про рожевий сутінок. про ко- 
лихання сіроморя в туманах. про найтихший 
гуркіт. про найтихший стогін. хвилі. душа. нові 
пісні на старій віоліні. найтихший плюск. най- 
тихший гомін. шепіт у молодокущах. і хвилі. 
і душа. метелик білий. метелик синій.

…ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходів- 
чина. Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостан- 
на. гнучкостанна, в рожевих сутінках. серед 
сірих берез.

…про білі ночі… про рожесутінок.

11. III. 1914. Київ 

 
* * *

Потяг пролинув. Її вже нема. 
Зникли очі й веселий рот. 
Залишилась в уяві всмішка німа. 
Осиротів мій bloc-notes.

11. V. 1914. Київ 

 ЧЕТВЕР

Мені сьогодні тоскно — може тому

Що дощ іде.

Ах невже тільки тому тільки тому?

Місця нема ніде.

Сьогодні середа — лише завтра побачусь

Завтра четвер.

Я з нудьгою своєю ношусь не розстанусь

Нудьга нудьга відтепер.

17. VIII. 1916. Владивосток 

 П’ЄРО КОХАЄ

Я мовчу 
До тихих затонів своєї душі прислухаюсь 
Про те що мовчу не признаюсь не признаюсь 
Я смутний 
Я смутний 
Я смутний 
Бо щось душу стиска мов кошмар навісний 
Я веселий 
Бо в смутку є пелюст невмерлий

Я не хочу буть листом осінньо-зотлілим 
Не хочу про зиму зітхать восени 
Хочу бути смілим 
І жду весни

Хочу буть в парку і милій читати Верлена 
Хочу кружляти я з нею у парі в юрмі 
Багнесь ноктюрнів Шопена 
Душу її зрозуміть

Хочу заплющити очі тісніше тісніше 
Душу свою відчувати струнніше струнніше 
Я люблю 
Я люблю 
Я люблю

Я мовчу 
І до тихих затонів своєї душі прислухаюсь 
Що чую — я в душу до тебе віллю 
Я признаюсь.

8. IX. 1916. Владивосток 

 ВОНА

Вона мене оболесила, вона мене занадсонила — 
Мені ж здавалось, що підійме мене до вершин! 
Ах, невже вона навіки серце моє розореолила! 
Ах, невже, невже тут мені кінець і загин!

21. X. 1916. Владивосток

 
ЗОРІ РЕКЛАМ

Кохання не любить щирості — 
Кохання любить гру. 
В нім — безліч мук і крихта милості, 
А зрештою від нього я умру.

Хто казав, що для кохання йдуть на ешафоти? 
Хто казав, що кохання — то єднання душ? 
Ах, не нагадуйте і не підходьте до мене доти, 
Заким я не зміцнію і не скажу: не руш!

А може тому, що вже витислись соки… 
Може тому, що сонце зміняли на зорі реклам?.. 
Роки ж ідуть — ідуть же наперед роки? 
І взагалі — нам не знищити ж плям?

Так гниє і валиться, зоставляючи прирости, 
Свою виснаженість кидаючи моралі, добру. 
Кохання не любить щирості — 
Кохання любить гру.

16. II. 1917. Владивосток 

 
НЕВРАСТЕНІЯ

Нерви. Рухливі в безсиллі. 
Зимність. Потворна, як жах. 
Думки похилі 
В небесах. 
Безсилля душить. 
Напруження з центру. 
Туга силу живу заглушить, заглушить,

заглушить —

Як здиблю мертву. 
Не мислить про найдорожчі вії. 
Не розміцнітись, щоб не зобачить загин. 
…Нерозважність хуртовин… 
Неврастенія.

22. XII. 1916 

 
ГАЗЕТЯР

День ідейного краму 
Новин, крові і хмар 
Дай телеграму, 
Газетяре!

Захвати, пориви й вигуки. 
Декларації, наради. 
Смішні комічні крики 
І настрій радий.

Преклоніть, схиліть хоругви 
У час найтихших свят, 
Ах, не підводьте голови — 
Ще гармати не сплять!

6-19. VII. 1917. Владивосток 

 УМИРАЄ ХЛОПЧИК

Я здоровий і обідаю двічі на день. 
Сонця в мені великі куби. 
Біль мій ніким не розгаданий, 
Але я до болю звик.

Я заздрю маленькому хлопчикові, 
Що вмирає у хорих муках. 
“О! відкіля ці руки нові? 
Не було ж рук…”

Я здоровий і двічі на день обідаю. 
Газель умирає у день охмарений. 
Але я хочу — чому — не відаю 
Туберкульозних марень.

 
НА РОСІНАНТЕ

Я не люблю тиші й суму, 
Коли плину andante. 
Я люблю, коли мчить, повна глуму, 
Моя Росінанте.

Не спинить, не спинить ніхто 
Наш біг експресний. 
Ми обганяєм і кпим авто — 
Зими, весни.

Залесливо-мерзотно лізе на нас,— 
Станем в бій, одкаснись від неї — 
Хай сяє незмінено 
Ясна Дульцінея.

 МІСТО

Вдихаю я тонку отруту 
Садів гамірливо-бензинних. 
Люблю розпачливість забуту 
Незнайомої Зіни,

ажурний капелюх незнайомої Зіни.

З шостого поверху дивлюсь на стіни — 
В надвечірній час, коли дими мережчаті. 
Люблю міста мініатюрні сонатини, 
Без свідків за орхідеями стежачи.

 
ГРАМОФОННИЙ ТУШ

Літхар самотній пустинним вечором 
Не сполохує повільні рипи — 
Як вона ходить з повітовим фельдшером 
Де квітнуть і пахнуть липи.

Нерухомі, вслухаються в голоси мовчанні — 
Про кохання, про єднання душ. 
І на зло викине з вікна,

у безвідраднім спочуванні,

Стара панна грамофонний туш.

ЧИСТИЛЬЩИК ЧОБІТ

Кинь ранкову газету, маестро, 
Поставив на твою машину чобіт. 
Ріг всміхається затурбованим сестрам, 
Кожний своє діло робить.

З гаманця виконав відповідний мінус — 
Можеш продовжувати своє читання. 
Я залишу тебе на розі, але ніде не дінусь. 
Виблискує за будинком позолочена баня.

1918. Кибинці — Київ 

 ЖАЛІБНУ СУКНЮ

У тінях смерку полохливих, 
Збираючись на концерт, 
В кімнатці синій мрій бурхливих 
У дзеркалі зобачив смерть.

Злетів із серця посміх білий. 
Зайшов я необачно й рано. 
І голос твій — такий несмілий: 
Ах, я не вбрана.

Коли прийду колись я вдруге 
І сміливо у двері стукну,— 
Ти зодягни, на фоні туги, 
Жалібну сукню.




Джерело

Категорія: Український футуризм | Додав: nmix (28.08.2008)
Переглядів: 3614 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2020
Створити безкоштовний сайт на uCoz