Тодось Осьмачка. Поезiї
ПIСНЯ 3 ПIВНОЧI
(Колонiальнi настрої в дореволюцiйнiй руськiй армiї)
Лiрична поема
Частина I
Давно вже нiч свої пустелi
великi зорi висипа,
давно в барацi раби темнi,
як пiд водою вiчнi скелi,
на нарах сонними лежать.
Висока стеля капа мокра,
бо люди дихають, сопуть...
а дума сльози iз-над Волги
на поле рiдне глухо котить,
де села сонячнi ростуть.
Ой думи мої, зорi...
ген-ген буран од степу
до гiр закотив небо
i вами у безоднi,
неначе корогвами,
гойда понад снiгами!
Колись менi мати
серпа одшукали,
жартуючи, жати
в степи виряджали,
а я був дитина -
й мале цуценятко
узяв у торбину
та й рушив до батька.
Iз цуциком милим
у житi ганяли
i сонце в долини,
мов колесо, гнали.
А батько косили
у гонах пiд шляхом:
об сонячнi жили
косою бряжчали...
Гукнули на мене
над свiжим покосом,
щоб я, мов шалений,
не бiгав там зовсiм.
I перепел знявся
iз степу на вiтер,
i сонце сховалось
у сiрому пiр'ї.
I цiлий день лiтнiй
в повiтцi у яслах
iз цуциком бiдним
лежав я та плакав.
Язик його теплий
лизав менi губи,
мов щiточка, терпко
чесав менi чуба.
I я з його ласки
заснув, мов з купелi...
Прокинувсь - у яслах
уже було темно...
А мати стояли
мої надi мною
i зорi знiмали
iз неба рукою...
У чуб мiй вплiтали,
мов зерно в колосся,
ще й лоб цiлували
в заплаканих росах.
Гей, мрiї, демони лукавi,
нащо терзаєте мiй дух -
важкi примари дня кривавi
спиняють часу вiчний рух.
I, я ж забув лиш на хвилину
про долю - муку мовчазну.
Забув, що у кайданах згину
пiд нiч похмуру та грiзну.
Мене чужина приголубить.
на Волзi в дикому яру,
про волю пiсню там затрубить
буран величний у бору.
А осiнь пiзняя заплаче
за юним згубленим життям,
i ворон хмарами прокряче
свiй сум самотностi полям.
Забув...
Та ти ходою кам'яною,
людино сiра, вартовий -
розвiяв дiйснiстю страшною
вiнок думок мiй польовий.
А нiч все тягнеться, як рiки,
i давить душу, мов пiском...
Коли ж, коли ми вже розiб'єм
кайданом катовi висок?!
Ой думи мої, зорi...
ген-ген буран од степу
до гiр захопив небо
i вами у безоднi,
неначе корогвами,
гойда понад снiгами.
На тройцi дзвонить схiд за лiсом:
зимовий день на лiктi знявсь;
в барацi сон тумани вiша,
народ заснув, як розiп'явсь.
Густе повiтря душить груди...
У поле хочеться зiтхнуть;
од поту мокрi раби... люди...
шукають вошей i хропуть.
А я качаюся на нарах,
лiса ввижаються менi;
лани коханi в свiтлих чарах
шумлять у серцi в глибинi.
Чи я побачу й ще Вкраїну,
Днiпро та жито на полях?..
Чи, може, тут, в Росiї, згину,
Як пес забутий, у рядах?..
Мов стогiн з кручi, крик приходить:
"Пора вставати!.. Уставай!.."
Загув, як бджоли, люд-невольник...
Як осiнь плаче серед гаю,
заплакав сум людей-жовнiрiв
на цинiвках соснових нар...
Так дикий ворон десь на вiтрi
у вiкна б'ється помiж рам...
Пiд лайку кадрових пригiнчих
свою рушницю кожен взяв,
на муштру, мов на муку вiчну,
пiшов...
У тугу душу закував.
День ясний, тихий i морозний,
як срiбнi дзвони, голосний;
i, наче пан, стоїть вельможний,
закривши полами всю Волгу,
у шатах снiгу лiс густий.
Слiпуче iскрами сiяють
долини, гори в далинi;
буран спинив i зорi й хмари,
лежить на горах, позiхає -
в постелi бiлiй крижанiй.
На площi рiвнiй та великiй
шикують ротами людей:
команда, крики линуть дикi
в повiтря тихе iз грудей.
Ось ротi нашiй розiтнулась
"Рiвняйсь!" - команда крижана,
луна над лiсом посковзнулась,
як по стiнi високiй дня
та дзвiнкоперая стрiла,
що з лука випустив сармат.
Стоять у колонах юнацтво, дiди -
безгласнiї вiвцi держави,
стоять i чекають, коли їм iти
в рови на бенкети кривавi...
I череп у брата, мов ляду, зiрвать,
над горами мертвих розбити -
i, як печенiги, танець розпочать
по Литвi в метелицi дикiй.
Як вийде ж ридати над трупами нiч
i тугу на мiсяць повiсить,
то й вашi вже костi там будуть стримiть,
як бiлi пеньки понад лiсом.
На ранок вiтри зiрвуть листя в садах,
застелять шляхи на Вкраїнi,
щоб вiчно безплоднi гули дерева
на сонцi в степах-домовинах.
А ваша дружина, i сивi батьки,
i дiти обiдранi, голi
ой будуть по листi шляхами iти
од горя без розуму й волi...
Пiд листом шукатимуть ваших слiдiв...
Не найдуть...
не кончать дороги...
в чужинця впадуть на холодний порiг,
щоб вже й не вставати нiколи!..
Степи ж мої, далекий край! -
прощайте вже навiки!
Жене мене в строю вiдчай
учитись мовчки умирать,
як хвилю гонить вiтер.
Над полем он гуде бугор,
немов казан пiдземний:
проз його рота,
наче бор,
зiрвався з мiсця i бiгом
летить в колонах степом.
Бiжу я з ротою пiд лiс,
куди бiжить Свiяга...
Над ними хмар тягар навис...
Як дiд, нагнулось небо вниз -
нести їх не здолає.
Вже iнiй сiв на лiс срiблом
i кучерi узором
гойдаються в струнких сосон,
бо пара з нас ляга стовпом,
нахиленим над бором.
Мов капiтан на кораблi,
посеред степу ротний
стоїть пiд лiсом на бугрi
i в небi,
що збуло глибiнь,
полоще крик недобрий:
"Наддайте шагу, маладци!" -
а мiй сусiда стогне...
По жовтiм змученiм лицi
рiчками чорний пiт летить,
щоб море горя сповнить...
Тривожно дзенькнули штики -
на села впав за обрiй
страшний короткий стогiн-крик,
упав на цвинтарнi хрести,
щоб голосити в дзвонах.
А на снiгу сусiда мiй
харчав i побивався,
лила iз рота кров у снiг,
неначе з сосни на вогнi
живиця википала.
З'явився ротний коло нас:
"Ти что?.. А ну-ка, паря!.." -
та мерзлим чоботом, мов кат,
мiж ноги нижче живота
лежачого ударив.
А як побачив, шо жовнiр
лежить в кровi калюжi,
камiнним голосом звелiв:
"У лазарет!" I знов рабiв
погнав у муштрi мучить.
_Ч__астина__ II___
Iшла пiд небом в Каспiй Волга,
ловила тiнi берегiв,
та крижана, мов мармурова,
плита упала iз лiсiв:
сховала води в синi ями,
сховала вiдбiтки вiд гiр;
а самi горi над степами,
де хмари падають снопами,
он сяють днями iз шпiлiв!
Отам на горах примостився
у лiсi сивому шпиталь,
в снiги глибокi нахiлiвся
та слуха, що гуде буран:
притулок темний для жовнiрiв
кого ти викинув з вiкна
у лiс густий пiд хмари сiрi,
що звисли з неба, наче вiї,
туди, де туча залягла.
Його пси дикi оточили
i зуби гострi, як шпилi,
в снiги холоднi застромили
десь аж до чорної землi.
До того ж трупа не пiдлiзуть -
жiноча постать там стоїть,
як постамент журби залiзний,
у свитi ношенiй, облiзлiй
та стереже його од їх.
У неї капають ще сльози
в обличчя мертве юнака -
й немов смiються на морозi
до неї губи мертвяка.
Як мiсяць стане пiд лiсами,
лiлеї свiтить ним вона...
Круг трупа квiтки над снiгами
чудними бiлими лiстками
до ранку срiбного горять...
Загомонiв у лiсi бiлiм
словами снiжними шпиталь -
i в горах мертвозанiмiлих
уже став слухати буран:
вночi жовнiри у палату
внесли товариша свого -
вiн кров'ю лiжко все заляпав,
i на пiдлогу натекла там
густа, гаряча, темна кров.
Всю нiч сердега побiвався
та лiжком гуркав пiж вiкном;
до луток пальцями чiплявся ,
кричав, що їде вiн Днiпром.
Кричав, що з човна йому мати
змиває голову в водi;
таких, як лебедi, крилатих
метеликiв бере в латтатi,
пуска на бровi та до вiй.
Пуска на брови й промовляє:
дивися, синку, аж на дно -
твоя Марися он спиває
i простеля тобi рядно...
З тобою то лягати спати
вона зiбралась в куширi...
I враз неначе його мати
у воду впала на латаття,
а далi - в синi ятерi.
А вiн на човнi сам полинув
у них по хвилях аж до скель...
Кричав, що ще не хоче гинуть,
бо десь Марися його жде...
I вмить зiрвався iз постелi,
за рами дико ухопивсь...
Забризкав кров'ю стiни темнi...
Вiн головою, мов скажений,
подвiйнi рами проломив...
Упав iз вiкон моїх сизих
в глибокий снiг аж у лiси...
гаряча кров його на кризi
надворi iскрами горить.
А душа матерi ночами
iз України прилiта,
над сином месника чекає,
щоб вiн про сина все, що знає,
народам бурями пiдняв...
Буран вже далi i не слухав,
труснув лiсами серед гiр -
завили звiрi у яругах,
з дубiв i сосен завiрюха
зiрвала силу давнiх гнiзд -
i, наче чорними шапками,
крутила ними в небесах...
Де Волга дме вiтри боками,
душа жiноча пiд снiгами
лежить iз сином у лiсах.
Буран летiв, гримiв пiснями,
i гори всiх країв землi,
що мовчки стигнуть над морями,
схилилися iз хмар шпилями,
як списами богатирi:
"Спи ж вiчно
в холодних росiйських степах,
дитино забутого краю!
а я буду скрiзь городи пролiтать
i флюгери з баштiв у їх iзривать,
аж доки Вкраїна робоча не встане.
Її вже шумлять над морями сини:
питають про тебе, жовнiре!
З Голгофи твоєї шукають роси,
щоб в серцi своєму до смертi носить
кривавую рану Вкраїни.
Я, о сину мiй, аж доки земля
не зiйде з своєї орбiти,-
мале твоє iм'я в глибоких свiтах,
як душу болючу свою на вiтрах,
все буду пiд сонцем носити!
1916 р.
УКРАЇНА
Шляхи мої немiрянi,
гори мої неваженi,
звiрi мої не надженi,
води мої не ношенi,
риба у їх не цiджена,
птахи мої не зляканi,
дiти мої не лiченi,
щастя моє не злежане...
Оце така я в тебе матiнка,
в руцi Господнiй
Україна синєнебая!
1917
НЕЗМIННIСТЬ
Прозорого серця висока погода
сьогоднi пустила над свiтом плисти
тонесенькi хмари, вiдбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.
Налитi живицею сосни рожевi
малої гiллячки не рушать нiде,
бо тиша у лоно щасливому дневi
вiд Альпiв далеких незримо iде.
I кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна, що зачула смичок
коли вiдривається тiльки вагою
i падає вниз крiзь гiлляки сучок.
I жодного птаха з прив'ялого зiлля
не чути чогось в нерухомiм бору,
i навiть на луках тримає недiля
урочисту тишу, мов гори, стару.
I тiльки з-за лiсу iз палої бростi
кричать у баварiв уперто пiвнi,
якi вiщували i щастя i гостi
в далекiй черкаськiй моїй сторонi.
А що вони значать тепер в блуканинi?
Вже певно не те, що спiванням ранiш,
коли i кiмнати не маю я нинi
без свiдкiв чужих прочитати хоч вiрш.
Не те тут говорить i смiх для привiту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
i тiльки на тлi безконечного свiту
та сама i незмiнна моя самота...
|
