***
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
***
Я люблю тебе, друже, за те,
Що в очах твоїх море синіє,
Що в очах твоїх сонце цвіте,
Мою душу і пестить і гріє.
За волосся твоє золоте,
За чоло молоде і відкрите,
Я люблю тебе, друже, за те,
Що не можу тебе не любити...
* * *
Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
Руки простяг золоті...
Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі...
Місяць у полі бродить,
в трави лице вмочив.
Пальці тоненькі, ніжні
і романтичні дощі...
Хто це зрадливий ніж мені
в руки тоді вложив?
Ну, і пішов я ланами;
там ешелони, сніги...
Блиски гарматні над нами,
в горло зорі — штики...
Ну, і пішов я ланами,
вітер мотав шлики...
Там телефонні гами,
там ешелони, сніги...
Там я забув про шипшину,
очі твої розлюбив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті...
1923
* * *
Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
Руки простяг золоті...
Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі...
Місяць у полі бродить,
в трави лице вмочив.
Пальці тоненькі, ніжні
і романтичні дощі...
Хто це зрадливий ніж мені
в руки тоді вложив?
Ну, і пішов я ланами;
там ешелони, сніги...
Блиски гарматні над нами,
в горло зорі — штики...
Ну, і пішов я ланами,
вітер мотав шлики...
Там телефонні гами,
там ешелони, сніги...
Там я забув про шипшину,
очі твої розлюбив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті...
1923
* * *
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони
і колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій...
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...
Пам'ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог —на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті...
Дні пройшли. Одлетіла тривога...
Лиш любов — як у серці багнет...
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.
Я б забув і образу, і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.
Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі...
Сипі очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.
1926—1957
* * *
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі;
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип'ю я очі твої молоді,
повні туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'ї,
так, як і завжди, незмінне...
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вінку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
1927
НІЧ
Догорає вечір, квітка пурпурова,
у дзвінках трамваїв, кроках і піснях,
і нечутно лине довга ніч зимова,
довга ніч зимова, чорнокрилий птах.
Дзьоб його довбає квітку пурпурову,
заливає тьмою пелюсток огні.
Тихша дзвін трамваїв, замовкав мова,
перехожих кроки, вигуки й пісні.
Завмирає місто. Тишина і спокій.
Тільки сніг синіє, тільки вітру змах,
і коло будинків ходять одиноко
сторожі, як тіні, в довгих кожухах.
Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко.
Кроки одинокі — ніби серця стук.
І в холоднім небі зорі, як сніжинки,
шлють байдуже світло на замовклий брук.
Де-не-де у вікнах світло янтаріє,
ліхтарі хитливі, тіні без кінця.
В серці пісня спіє. Місто, ніч і мрії.
Що мені навіє довга ніч оця?
Скільки їх минуло, цих ночей зимових!
Та навіки в серці тільки ніч одна —
ніч моя далека першої любові,
ніч моя чудесна, юності весна.
Як тоді шуміли верби над рікою,
як світили зорі, як сніги цвіли...
Од твого волосся віяло весною.
В ніч ту над рікою ми одні були,
Ні човна, ні весел, ні квіток, ні співів,
тільки сніг, і вітер, і весна, весна
в двох серцях жагучих, в двох серцях щасливих,
першої любові сповнених до дна.
Місяць над рікою в темному просторі
розливав на гори і на верби ртуть.
От чому для мене тільки сині зорі,
тільки сині очі у житті цвітуть.
Линь же, моя пісне юності й любові,
і весною линьте в серце, сніг і мла!
Я за те люблю їх, ночі ці зимові,
що одна з ночей цих щастя принесла.
1938
* * *
Над шахтами лине задимлене небо
в огні заводському заграв.
Донець мій коханий, давно я про тебе
пісень голубих не складав.
Одкрили зорі золотої ворота
ми в битві за щастя своє,
і з попелу згарищ моя Третя Рота
в симфонії праці встає.
Все так же гудок свою пісню заводить
про нашу незламну могуть,
і друзі дитинства ідуть до заводу,
по вулиці Красній ідуть.
Я згадую в синьому димі махорки
про нашу весну дорогу
і бачу вікно прохідної конторки
й незлічні сліди на снігу,
упевнені й рідні... І стежка вузенька
з гори до чавунки біжить,
де мчав я на санках хлопчиськом маленьким
крізь снігу колючу блакить.
І станція та, і вагони, вагони,
і гуркіт невпинний коліс;
і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—
там жив, там любив я, там ріс.
1947.
НЕЗАБУТНІЙ
Твій образ знов стоїть переді мною,
учитель!..І тихий кашель твій
я чую знов за довгих літ стіною
у далині донецькій заводській...
Ось ти ідеш...Над церквою новою
літають галки. Осінь. День смутний...
І хлюпає болото під тобою...
Перед очима знову образ твій...
Маленький, я тебе випереджаю,
щоб швидше в клас потрапить гомінкий...
Усе, що задано, я вивчив, знаю.
Біжу, а за плечима кашель твій...
А в класі повно пороху і крику...
Дзвінок...Заходить вчитель. Ми встаєм.
Як передать любов мою велику
до нього, що зростала з кожним днем.
в маленькім серці!.. Задушевним словом
він нас учив любити рідний край.
Ми з ним ходили, рідним, чорнобровим,
не раз, не два у поле і у гай.
Текли кудись Дінця величні води,
ми слухали, уважні і малі,
про неповторнеє життя природи
і про любов до рідної землі...
Василь Мефодьєвич! Ти вчив любить прекрасне
і готував до чесного труда
нас, селюків. У серці не погасне
твоїх очей усмішка молода,
покіль воно у грудях буде битись...
Знов образ твій переді мною, ти
перед бідою кликав не коритись,
для батьківщини радості рости.
Одснилась школа...Юними ми стали.
В осінній день, задуманий такий,
твої слова в душі моїй звучали,
коли пішов за щастя я на бій...
Ти йшов зі мною в огненні походи,
в знемоги час підтримував мене,
як рідні плечі воїнів свободи...
Я не забув лице твоє ясне
і запорозькі довгі чорні вуса,
що так нагадували батька...Ти
в душі моїй навіки, я клянуся,
хоч поміж нами—днів мости й мости...
Хоч ми йдемо все вище і все вище,
все далі ми од горя і нужди...
А ти лежиш давно на кладовищі,
де татко мій, де брат, баби й діди...
Я з рук твоїх давно пішов у люди,
в житті бурхливі, грозяні моря,
учитель мій!.. Тебе я не забуду,
моєї юні радісна зоря!
1959
* * *
Як я люблю тебе, мій краю вугляний,
твій кожний камінець, твою билину кожну,
де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,
що снилося мені в заграві заводській...
Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу і сміюсь...
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
я серцем до землі донецької тулюсь.
Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
смуглява дітвора, щасливі матері...
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін.
Щоб він злетів орлом в простори наукові,
щоб шлях пізнав до зір по тільки у піснях.
Я шлю тобі слова безмірної любові,
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.
Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.
1959
* * *
Де небокраї сині й чисті
зорі обарвлені огнем,
не раз, не два жовтіло листя
і осипалось над Дінцем...
Мені усе там рідне, миле —
і гай, і содовий завод,
де ми ходили, де любили
послухать шум донецьких вод.
Надходить осінь, мила, люба.
Шумить пожовклая трава там,
де тугі вишневі губи
я цілував не раз, не два...
Хай листя падає на груди
і навіває вітер сни,—
той знати осені не буде,
хто народився для весни.
1959
(Джерело: Володимир Сосюра. Твори в чотирьох томах.—К, 1986)
ДЕБАЛЬЦЕВЕ
У імені твоїм
Я чую рейок дзвін.
Дало мені життя ти
В срібний донь зимовий,
ІЦоб, як і всі,
Я йшов з тобою до вершин,
І розцвілала весна
І дружби, і любові.
Маленьким хлопчиком
По вулицям твоїм
Так часто бігав я
Із друзями своїми,
І райські яблучка
Рвав у садках густих...
А дні пливуть, пливуть
Немов заводів дим.
Дебальцеве моє.
Колиско днів моїх,
Це ти мені дало
Співучу, ніжну вдачу
І, славлячи життя
Невиданий розбіг,
Я піснею тобі,
Дебальцеве, віддячу.
Життям і піснею !
Вони твої, твої,
Бо я твій вірний син,
Окрилений тобою.
На пісню і на труд,
І на тяжкі бої,
Коли нас вороги
Залить хотіли тьмою.
Дебальцеве. . . Гудки...
Там димарі у вись,
Як виклик, підвелись,
Як знак, то з кожним роком
Все дужчими стаєм.
Не марно ми клялись
Буть вірними тобі,
Мій краю сонцеокий…
1962 р.
(Джерело: газета “Дебальцевский рабочий“)
|
