ТРЕТЯ РОТА
Павлу Безпощадному
Я до тебе прийшов, моя мати,
Третя Рота, кохана моя,
Щоб ще краще про тебе спiвати,
Як спiвав у минулому я.
Про Дiнець i заквiтчане поле
В голубому розгонi дорiг,
Про завод i про шахти навколо,
Про людей героїчних твоїх.
Не забуть нам про молодiсть хмуру,
Дзвiн кайданiв i кров помiж трав...
I на шахтi парторга Сосюру,
Брата рiдного я цiлував.
Любий Януш!.. Я бачив: сивини,
Сльози-роси спливали до них...
Ти згадав, як iз тьми-домовини
Йшли в боях ми до днiв золотих.
Шестопалов... Ми грали "у пера",
Як маленькi з тобою були,
А тепер ми - життя iнженери
I до щастя з народом прийшли.
Бiльше ночi не прийдуть проклятi,
О мiй краю вугiлля i руд!
В Безпощадного Пашi кiмнатi
Я спiваю про зоряний труд.
Мiй поете, мiй брате, з тобою
Ми з шахтарської вийшли сiм'ї,
Щоб спiвать про гудки i забої,
Про людей, що твої i мої,
Про шахтьорiв, що в небо крилате
Пiдiймають i мiсто, й село.
Бо якби не було їх, мiй брате,
То з тобою б i нас не було.
Третя Рота... Дiнець i копальнi,
Дим заводу над синню рiки...
Як салюти, гудуть привiтальнi
Над вiками Донбасу гудки.
1948
ЧЕРВОНА ЗИМА
I
Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин...
На щебiнь часто ми до Сущенка ходили,
за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дiвчат в половниках любили...
О свiжий дух степiв, о поцiлункiв смак!..
Де шахти на горi щодня малюють зорi,
пiд зойки димарiв так просто ми жили,
училися писать, звичайно, на заборi...
та били лисичан, щоб до дiвчат не йшли.
Ну як менi забуть далеку Бiлу Гору
i теплий блиск очей (там трави в туманi...),
що зрадили мене... де в нiч ясну, прозору
носився з вiтром я скажено на конi?..
I все менi дзюрчать швидкi холоднi хвилi,
i все менi завод невпинно цокотить,
i вороток скрипить про днi минулi милi,
коли повстали ми i йшли Петлюру бить...
Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сiм годин...
Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...
Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин.
II
Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...
Бiля вагонiв ми спiваєм "Чумака"...
I радiсть лоскотно бентежить нашi груди-
Шикують злиднi нас, юнак до юнака.
Багнетiв гострий блиск... шапки кругом лахматi...
коло дзвiнка сестра сумуючи стоїть...
А мати не прийшла на бiй випроводжати, -
i серце iнодi невiльно защемить-
Стою, неначе в снi. Чекають нас вагони...
I ворог шле з гармат нам з-за Дiнця привiт -
Але не боїмось ми банд злотопогонних, -
уже не мало їх пустили ми пiд лiд -
Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...
Бiля вагонiв ми спiваєм "Чумака"...
I радiсть лоскотно бентежить нашi груди -
Шикують злиднi нас, юнак до юнака.
III
Колеса тупо б'ють... по рейках перебої -
Вже мiст через Донець давно прогуркотiв...
Стою бiля дверей - i дихає сосною
квилiння вiтрове про весни юних днiв...
Рубiжне... знову путь... Володине... Кабаннє -
нарештi Сватове, i крикнув потяг: "Стiй!"
Сходили на базар, помилися у банi, -
я вiршi став писать пiд вечiр золотий -
Писав чомусь про смерть, неначе знав, що нiччю
раптовий стрiлiв блиск вогку прониже тьму...
Й ми знов пiдем на бiй за владу робiтничу...
О, не забуть менi Червону ту зиму!
IV
Вкраїну з краю в край проходили з боями...
Червоне танув снiг в пожежах барикад -
I громом молодим котилося над нами,
лунало на ланах: "Вперед за владу Рад!"
I де ми не пройшли, нас радо зустрiчали,
i навiть вiтер нам дорiг не замiтав.
Дiвчата нам стрiчки червонi пришивали,
i хлопцi радо йшли озброєнi до лав.
V
I знов Донеччина... i вiтер верби хилить...
Й не вiриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле...
Але багато з нас додому не прийшло...
I м'яко снiг рипить... iду тривожним кроком...
Така знайома путь з дитинства ще менi...
Тут рвали восени ми глiд червоноокий,
тут рвав я квiти чар кохання восени...
Вясе станцiя... завод... i рейки заблищали
пiд безлiччю огнiв... Ось робiтничий клуб...
I в небо простяглись i небо запутляли
незчисленi ряди високодимних труб -
Скiнчилась вистава... з ворiт виходять люди...
О, скiльки, скiльки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер менi так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум цi хвилi принесли?..
VI
О, де ти, брате мiй?.. Прийди хоч на хвилину...
Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти
мене давно змiняв на темну домовину,
змiняв мене давно на схиленi хрести...
Ти ж так мене чекав... казав, що "з фронту скоро
Володька галiфе для мене привезе...".
Тепер не пiдем ми з тобою в Бiлу Гору,
тепер уже тобi не треба галiфе...
VII
Колеса тупо б'ють... по рейках перебої...
Вже мiст через Донець давно прогуркотiв-
Стою бiля дверей... i дихає сосною
квилiння вiтрове про весни юних днiв.
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням мiсто...
i вiтер з моря шле солоний теплий дух...
i виснуть лiхтарi, як золоте намисто,
що заквiтчали нiч безсоромну й руду...
Каштани по боках... камiння душу давить...
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були i греки, i зуави,-
справляв тут капiтал свiй золотий содом...
I чiтко мiрний крок ряди сотень хитає...
I сам собi здаюсь таким мiцним, мiцним...
Здається, я i є, i мов мене немає,
то "я" моє злилось з народу "ми" святим.
Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де крицi дзвiн напружено гуде...
I маком прапори колони рясно вкрили -
i квiтне маком бiй, гарячий бiй сердець...
IX
Все вище шлях важкий... внизу гудуть бетони...
золотобарвним сном душа палахкотить...
Пiд срiбний дзвiн криниць, холодних i бездонних,
кидає ранок зiр на небосхил гнiдий.
Згорнула вже давно холоднi сивi рядна
тiльки для нас зима... навколо все в цвiту...
Iз зiр сяйливий мiст в Майбутнiсть неоглядну
години перемог тiльки для нас прядуть.
1921
ДО БРАТА
На мовi нашiй дня печать.
Вона - як сяйво серед ночi...
її не можна забувать,
Вона душi твоєї очi.
Єднає з пiснею в гаю
Вона з життям тебе любовно...
Коли ж забудеш рiдну мову,
Загубиш душу ти свою.
Коли йдучи з труда дороги,
Слова не тi вкладеш в уста,
Немов пiджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.
Немов чужого саду вiти,
Тiєї мови пишний цвiт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слiд.
Нiчним зiв'янеш синьогубцем...
На мовi нашiй дня печать.
Нацiональним самогубцем
Невже ти, брате, хочеш стать?
Яке прекрасне рiдне слово!
Воно - не свiт, а всi свiти...
Шевченка мову i Франкову
Невже пiд ноги кинеш ти?
Невже забудеш слово "мати",
Ту, що дала тобi життя,
I пiдеш, наче тiнь крилата,
Блукати в тьмi без вороття.
У небуття пiдеш, в нiкуди,
Слiпим до сонячних висот.
Невже народ мiй мову губить!?
Не вiрю я! Це не народ!
Окремi люди. їм не знати
Сяйливих творчостi висот.
I хай людей таких багато,
Але нас бiльше! Ми - народ!
Я вiрю в тебе, моя мати.
Мiй бог, що дивиться з висот.
В народiв iнших старцювати
Повiк не буде мiй народ!
Нi, наша мова не загине,
Її не знищать сили злi!
Ти власним свiтом, Україно,
Сiяти будеш на землi.
ГАННА ЙВАНIВНА
Я пам'ятаю вчительку мою,
просту, i скромну, i завжди спокiйну.
Вона любила школярiв сiм'ю,
Як ми її, задуману i мрiйну.
Як мати, Ганна Иванiвна була,
вона iз нас не лаяла нiкого.
Завжди усмiшка лагiдна цвiла
їй на вустах. Турботи i тривоги
вона сприймала в спокої своїм
так мужньо й твердо. Наче рiдний дiм,
для нас була сiльська далека школа.
Я не забуду вчительку нiколи,
яку любив всiм серденьком малим.
Завжди привiтна, тиха й ясночола,
вона нiчим не силувала нас,
але при нiй такий був тихий клас,
як сад без вiтру. З нами часто в поле
вона ходила й вчила нас любить
свiй рiдний край, як сонце, як блакить,
як всю природу: знать, як звуться квiти,
не драть гнiздечок i не мучить птиць.
Цвiли далекi спалахи зiрниць,
i перла рос на скошенеє жито
вже сiяв вечiр... Вчителько моя,
хiба забуть тебе в цi днi я можу!
В душi моїй твiй тихий зiр сiя
привiтом дальнiм. В серцi, наче рожу,
про тебе пам'ять пiсня зберегла.
Для мене матiр'ю ти другою була.
1949
ХЛОПЧИК
У полонi бiлому, в Одесi,
я згадав: у гуркотi навал
по мосту йшов хлопчик лiт на десять
i свистiв "Iнтернацiонал".
Вдалинi хиталися дерева
i синiв задумано прибiй...
Раптом крик повiтря полудневе
пронизав наказом гострим: "Стiй!"
Грубий крик i клацання затвора,
i лякливе лопотiння нiг...
Але куля зла i гострозора
перетнула хлопчиковi бiг...
Перетнула, кинула на камiнь,
на гарячий на пiвденний брук...
Кров забила чорними струмками
й розпливлась бiля обличчя й рук...
I коли вечiрня позолота
залила загравами квартал,
посинiв навiк маленький ротик,
що свистiв "Iнтернацiонал"...
1934
КОЛИ СВIТАЛО
Балада
Вони його спiймали край вокзалу
i кинули, безсилого од ран,
в глухий пiдвал... Водою i металом,
як лютi пси, вони його терзали,
а вiн мовчав, маленький партизан.
Вони по нiм пiдборами гримiли,
мов крiзь туман, звучав глузливий смiх...
I як його не мучили, не били, -
вiн повен був для них страшної сили,
не видав вiн товаришiв своїх.
Минала нiч, пливли години хмурi,
а вiн в кутку скривавлений стогнав,
пригадуючи днi свої безжурi...
"Прощай, Вiтчизно!.." на холоднiм мурi
вiн перед смертю кров'ю написав.
I бачив вiн в останнюю хвилину,
коли спиняло серце кволий бiг,
усю в квiтках щасливу Батькiвщину
i радiсних ровесникiв своїх...
Вони з книжками йдуть до школи тої,
де вчився й вiн, i чутно їхнiй спiв,
що у садах вiддзвонює луною...
Їх школа жде привiтно пiд горою,
Своє життя за них вiн положив.
Помер маленький... Почало свiтати...
Вiн, як живий, бiля стiни лежав...
Йому на грудях рук не склала мати.
Лиш сонця промiнь крiзь залiзнi грати
на мертвий пальчик, як сльоза, упав.
1948
ЛIТО
Ходить лiто берегами
в шумi яворiв,
i замовкнув над полями
журавлиний спiв.
В хвиль блакитнiм прудководдi
сонце порина...
i в барвистiм хороводi
одцвiла весна.
Тане хмарка кучерява
в небi голубiм.
Млiє день, i млiють трави
в лузi запашнiм.
Але труд забув про втому,
про квiток печаль,
i у полi золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потiк,
i прощаються з землею
колоски навiк...
Та нiхто iз них не знає,
що в хвилини злi
з їх печалi виростає
радiсть на землi.
1951
МАРIЇ
Якби помножити любов усiх людей,
ту, що була, що є й що потiм буде,
то буде нiч. Моя ж любов -- як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зiбрати з неба всi зiрки
i всi сонця з усiх небес на свiтi,--
моя любов горiтиме яркiш
за всi сонця, на тисячi столiттiв.
Якби зiрвать квiтки з усiх планет,
що вiтер їх пiд зорями колише,--
моя любов пахтiтиме мiцнiше
над квiти всi, крiзь рокiв вiчний лет.
Якби зiбрать красунь усiх вiкiв,
повз мене хай iдуть вони без краю,--
Марiї я на них не промiняю,
нi однiй з них не вклониться мiй спiв.
Хай очi їх зiллються в зiр один,
i в серце зiр цей буде хай свiтити,--
зачарувать мене не зможе вiн -
твоїх очей йому не замiнити.
З яких зiрок злетiла ти сюди,
така ясна, що спiв про тебе лине?
Свiти ж менi, свiти менi завжди,
над зорi всi, зоря моя єдина!
ОСIНЬ
Облiтають квiти, обриває вiтер
пелюстки печальнi в синiй тишинi.
По садах пустинних їде гордовито
осiнь жовтокоса на баскiм конi.
В далечiнь холодну без жалю за лiтом
синьоока осiнь їде навмання.
В'яне все навколо, де пройдуть копита,
золотi копита чорного коня.
Облiтають квiти, обриває вiтер
пелюстки печальнi й розкида кругом.
Скрiзь якась покора в тишинi розлита,
i берiзка гола мерзне за вiкном.
1938
УЧИТЕЛЬ
Учитель мiй! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полонi юних мрiй!
У пам'ятi моїй тримає рокiв сила
твiй тихий карий зiр i кашель твiй сухий.
Ти нас повiв закохано i смiло
в незнаний свiт, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пiзнали ми любовi й дружби жар.
Закони вод, вiтрiв, i хмар, i свiтла
одкрились нам у тi далекi днi.
З тобою наша молодiсть розквiтла
i наших дум пориви огнянi.
Як гарно нам в фантазiї просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш смiх в широких коридорах
пiд час перерв у той далекий час.
Твiй добрий зiр в моїй уявi лине...
Чи снiг летiв, чи квiтнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рiдний край.
Ось ти iдеш повiльною ходою
i слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малi, вiтаємось з тобою,
i тепло так всмiхаєшся ти нам.
Урок останнiй. Сонце над землею
сiяло нам. Ми радiснi були.
I у життя тепло душi твоєї
ми крiзь вiтри й негоди понесли.
Василь Мефодич, по тобi в скорботi
з нас не один заплакав i зiтхнув,
коли в далекiй рiднiй Третiй Ротi
на цвинтарi навiки ти заснув.
I хай з тих днiв згубили лiк ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сiяє подвигом високим
твiй благородний, безкорисний труд.
1956
ВАСИЛЬКИ
Васильки у полi, васильки у полi,
i у тебе, мила, васильки з-пiд вiй,
i гаї синiють ген на видноколi,
i синiє щастя у душi моїй.
Одсiяють роки, мов хмарки над нами,
i ось так же в полi будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квiтками,
може, васильками станем - я i ти.
Так же буде поле, як тепер, синiти,
i хмарки летiти в невiдомий час,
i другий, далекий, сповнений привiту,
з рiдними очима порiвняє нас.
1939
ЗИМА
Сном блакитним заснули поля,
i долини, i гори, й дiброви.
Одягла бiлу шубу земля,
бiлу шубу зимову.
Одлетiли давно журавлi
У пiвденнi країни з журбою,
i заснуло зерно у землi,
щоб проснутись весною,
коли очi закриють поля,
затремтять i тополi, i клени,
й скине бiлую шубу земля
i одягне зелену.
* * *
Iще не скресла крига на Днiпрi,
а вже весни дихання благовiсне
в снiгах я чую, наче угорi
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Iще нема конвалiй у гаю,
i гай мовчить у бiлому спокої,
та я весни п'янке дихання п'ю
з його гiлля, що мрiє надi мною.
Ось я iду, один мiж багатьма,
такий, як всi. Чого ж так серце сяє?
Iще весни немає, ще нема,
але весна в менi уже спiває.
20/11/1963
* * *
Любiть Україну, як сонце, любiть,
як вiтер, i трави, i води,
в годину щасливу i в радостi мить,
любiть у годину негоди!
Любiть Україну у снi й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вiчно живу i нову,
i мову її солов'їну.
Для нас вона в свiтi єдина, одна
в просторiв солодкому чарi...
Вона у зiрках, i у вербах вона,
i в кожному серця ударi...
Як та купина, що горить -- не згора,
живе у стежках, у дiбровах,
у зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,
i в хмарах отих пурпурових.
Любiть у коханнi, в трудi, у бою,
як пiсню, що лине зорею...
Всiм серцем любiть Україну свою --
i вiчнi ми будемо з нею!
* * *
Солов'їнi далi, далi солов'їнi...
Знов весна розквiтла на моїй Вкраїнi.
На гiллi рясному цвiт, немов снiжинки.
Знову серце б'ється молодо i дзвiнко.
Я iду до гаю. Краю, ти мiй краю,
кращого за тебе я в життi не знаю!
Кращого не знаю, далi мої синi,
як весну стрiчати на моїй Вкраїнi.
У росi фiалки, рiки у туманi...
В серцi сяють очi, рiднi i коханi...
В птичiм щебетаннi все кругом проснулось,
i до мене знову молодiсть вернулась.
Я iду до гаю, i в блакить безкраю
серце моє лине й птицею спiває
про весну чудесну на моїй Вкраїнi...
Солов'їнi далi, далi солов'їнi!
1961
* * *
Весняний сад, квiтки барвистi,
пiснi пташинi в вишинi,
i ти у сяйвi i намистi
подiбна сонцю i веснi.
А в небi радiсть журавлина,
i даль степiв, мов крил розмах.
моя кохана Україно,
такою ти в моїх очах.
Гвiздки твої пробили руки,
на вiтрi коси золотi,
а в чорнiм небi - круки, круки...
То ти розп'ята на хрестi.
Огнi померкнули ласкавi
в твоїх очах. Кругом штики.
Втоптали чоботи кривавi
твоє намисто i квiтки.
Та упаде удар огнистий,
у прах розсиплються штики.
Ми пiдберем твоє намисто,
знов розцвiтуть твої квiтки.
Луна пiсень кругом полине,
тебе ми знiмемо з хреста,
i ти воскреснеш, Україно,
моя ти страднице свята!
1941
* * *
Я пам'ятаю: у забої
рубали вугiль шахтарi,
де каганець боровся з тьмою,
як промiнь ранньої зорi.
Там, над землею, неба шати,
весняних сповненi окрас.
Як важко лежачи рубати
блискучий вугiль раз у раз!
Але повiяв на дороги
свободи вiтер весняний,
i шахтарям на допомогу
прийшли машини у забiй.
Вони помножили нам сили
за щастя в трудовiй борнi,
i кайла крицю замiнили
комбайна мускули стальнi.
Як сон далекий, рабства роки...
Погаснув каганець блiдий,
i сяйва денного потоки
прийшли з машинами в забiй.
Немов пройшли веснянi грози
у штреках, темних i глухих...
Гуркочуть там електровози,
де коногона свист затих.
Iде шахтар. У нього сяб
маленьке сонце на чолi.
I серце пiснею вiтає
Атланта рiдної землi.
За день у ночi горобинi
вiн бився з тьмою недарма.
Це вiн, на радiсть Батькiвщинi,
всю землю на плечах трима.
1956
* * *
Бiлi акацiї будуть цвiсти
в мiсячнi ночi жагучi,
промiнь морями заллє золотий
рiчку, i верби, i кручi...
Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип'ю я очi твої молодi,
повнi туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'ї,
так, як i завжди, незмiнно...
В тебе i губи, i брови твої,
як у моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вiнку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися i ти, i вона
в образ єдиний навiки.
1927
* * *
Гей, рум'янi мої небокраї,
ви, мiста, гомiнливi кругом!
По країнi весна пролiтає
i шумить журавлиним крилом.
Пролiтає над полем, над гаєм,
сипле квiти з ясного чола.
їй у вiдповiдь серце спiває,
стiльки в ньому i свiтла, й тепла!
Вся вона, як усмiшка дитини,
як усмiшка дитини у снi...
I пливуть, як веселки, години,
i вiтання, й музика, й пiснi.
Хай снiги простяглися безкраї,
сивi хмари закрили блакить,-
по країнi весна пролiтає
i крилом журавлиним шумить.
1938
* * *
Хто в рiдному краї тепло здобуває
З пластiв у пiдземнiм бою,
Хто в полi ростить все новi урожаї,
Той любить Вiтчизну свою.
Хто молодiсть нашу i свiт ясновидий
Лелiє у рiднiм краю,
Хто ворога серцем усiм ненавидить,
Той любить Вiтчизну свою.
Тому вона рiдна, тому вона мила
Й милiша за iншi краї.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити її!
Квiтучих садiв нахиляються вiти...
Вона ж як весна молода!
Для неї, для неї i жити й творити
Пiд прапором миру й труда!
1955
* * *
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову менi
дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
поцiлунки й жоржини сумнi...
Шум акацiй... Посьолок i гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролiтають вагони,
i колеса у тьмi цокотять...
Той садок, i закоханi зори,
i огнi з-пiд опущених вiй-
Од промiння i тiней узори
на дорозi й на шалi твоїй...
Твої губи - розтулена рана...
Ми хотiли й не знали - чого...
Од кохання безвольна i п'яна,
ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночi Донеччини синi,
i розлука, i сльози вночi-
Як у небi ключi журавлинi,
одинокi й печальнi ключi...
Пам'ятаю: тривожнi оселi,
темнi вежi на фонi заграв...
Там з тобою у сiрiй шинелi
бiля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
хоч i ворог - на нашiй путi...
Патронташ мiй патронами повний,
тихi очi твої золотi...
Днi пройшли... Одлетiла тривога...
Лиш любов, як у серцi багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж - вiдомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов iз туману
i промiнням своїм засiяв...
Та на тебе, чужу i кохану,
я i славу б ,свою промiняв.
Я б забув i образу, i сльози...
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос - i коси,
твої коси сумнi цiлувать...
Ночi тi, та гiтара й жоржини,
може, сняться тепер i тобi...
Синi очi в моєї дружини,
а у тебе були голубi.
* * *
Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвiте, як пишний сад.
I, мов у снi, шепочуть листя губи,
I квiти шлють солодкий аромат.
Люблю весну, коли плюскочуть рiки,
Коли рида од щастя соловей
I заглядає сонце пiд повiки
У тишинi задуманих алей...
Люблю, коли блукає мiсяць в травах,
Хатини бiлить променем своїм
I п'є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманiв дим...
Весна вдягла у зелень вiти в дуба,
уже курличуть в небi журавлi.
Люблю весну, та хто її не любить
на цiй чудеснiй, радiснiй землi!
1950
* * *
Шахти, терикони,
заводськi вогнi...
Мiсяць в травах тоне...
I пiснi, пiснi...
Доля ти пiснярська,
доленько моя!
Сторона шахтарська,
син твiй, син твiй я!
Там, де обрiй, в полi
неба мрiйна гать.
Золотi тополi
за Дiнцем шумлять.
Про крейдянi гори
не забуду я,
де молилась зорям
матiнка моя.
Пiснею лечу я
над простором нив,
землю я цiлую,
по якiй ходив.
Кров моя вирує
в жилах, наче спiв...
Землю я цiлую,
ту, що полюбив.
1955
* * *
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання..
Дише тихо i легко в синяву вона,
простягає до зiр свої руки...
В день такий на землi розцвiтає весна
i тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в туманi надi мною...
Розливається кров i по жилах тече,
нiби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорi яснi!.. Тихий мiсяцю мiй!..
Де ви бачили бiльше кохання?..
Я для неї зiрву Орiон золотий,
я - поет робiтничої ранi...
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання..
Дише тихо i легко в синяву вона,
простягає до зiр свої руки...
В день такий на землi розцвiтає весна
i тремтить од солодкої муки...
* * *
Вода десь точить бiлий камiнь,
кує зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.
Лечу, неначе та лелека,
дивлюся радiсно кругом
i шахту згадую далеку,
де працював я юнаком.
Дiнця солодкi, яснi води,
посьолка рiдного огнi
i той садок бiля заводу,
де ми гуляли в давнi днi.
Де ми любили i зростали
в країнi споминiв моїх,
у дзвонi вiчному металу,
в цехах широких заводських
Там ще густiш над гаєм дими,
i днi садами розцвiли.
Копри iз зорями ясними
новi копальнi пiдвели.
Новi гудки пiснi заводять,
як знак i щастя, i надiй,
де за Дiнцем встають заводи
в могутнiй величi своїй.
Шумлять сади над берегами
Вмаєї юностi краю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.
1951
* * *
Як я люблю тебе, мiй краю вугляний,
твiй кожний камiнець, твою билину кожну,
де я пiшов на бiй за щастя вдаль тривожну,
що снилося менi в загравi заводськiй...
Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, i плачу, i смiюсь...
Щоб сили для пiсень джерельної набрати,
я серцем до землi донецької тулюсь.
Тi верби над Дiнцем, що я повз них проходив,
i рейок димний дзвiн, i шахти на горi,
куди бiжать, бiжать вагончики з заводу,
смуглява дiтвора, щасливi матерi...
Це там, це там, це там зростали ми й любили,
i я горджусь, що я землi моєї син,
де силу мускулiв машини замiнили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвiн,
Щоб вiн злетiв орлом в простори науковi,
щоб шлях пiзнав до зiр не тiльки у пiснях.
Я шлю тобi слова безмiрної любовi,
донецький краю мiй, на твiй громохкий шлях.
Цвiти, сiяй, грими! Чаруй життя красою
i прокладай нову, iще не знану путь!
В майбутнє iдучи веселою ходою,
у щастi про свого поета не забудь.
1959
|
