Понеділок, 17.01.2022, 00:37
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Марко Кропивницький [1]
Іван Франко [3]
І.С.Нечуй-Левицькимй [3]
Театр корифеїв ХІХ століття [5]
Панас Мирний [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -10 клас » Театр корифеїв ХІХ століття

М.Старицький. Біографічна довідка
 В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура.

      Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, - з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще з часів Б.Хмельницького. Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в  полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя.
 
 В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади.

      У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури. Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році.

В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність.

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші.

      Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами.

      Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. Переважна частина лірики Старицького має громадянський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі.

      В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші.

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів.
      У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем.
      Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах “Не судилось”, “Розбите серце”. Соціально-побутова драма “У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість “Непокорный”.

      У драмі “Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму “Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші” та “Остання ніч”.

      М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “ Тарас Бульба”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями” та інші.

      М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – “Чорноморці”, “Остання ніч”, “ Чарівний сон” та опери “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”.
      М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенком-Карим був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів.

      Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький.

      Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті “Осада Буші”(1891р.), “Непокорный”(1892р.), “Заклятая пещера”(1892р.), “Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.)
      Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму.
      В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році.
      Помер М.П.Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.

***
     

У класичну скарбницю української драматургії та театру ввійшла драма Старицького “Не судилось”, названуа  спочатку ”Панське болото”. У п”єсі показано загострення соціальних і національних суперечностей на селі після реформи 1861 року. Обережно, наскільки це було можливо в умовах жорстокої цензури, критикується сама реформа, після якої селяни залишились малоземельними та зовсім безземельними.

      Цінність зображеного посилюється, зокрема, й тим, що Старицький використав дійсний випадок. В одному з листів 1901 р., знаходимо важливе уточнення: “Факт, що послугував темою в моїй драмі, - факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком… У драмі навіть всі фамілії справжні з малими одмінами, - Так замість Ілляшенків – Ляшенки, а решта – ті ж самі…”  Реалістично зображено в драмі українське панство. Це багатий пан Іван Ляшенко, “зовсім простий”, він навіть “іначе говорить не може, як по-українському”, тобто зовні ніби близький до народу, але насправді жорстокий експлуататор. Ляшенко “жили тягне з селян”, примушує їх жати у нього за десятий сніп. Разом з шинкарем Шльомою та писарем Ляшенко намагається примусити селян обміняти їхні родючі землі на його піщані кучугури або купити їх у нього. Його дружина Анна Петрівна, літня вже жінка, - деспотична кріпосниця, до того ж морально розбещена. Вона з нудьги залицяється  до молодого лікаря Павла Чубаня, ровесника й товариша її сина. До цього “панського болота” належать кузен Анни Петрівни – Бєлохвостов, дочка-підліток Зізі, а також морально зіпсовані панським оточенням старий лакей Харлампій і покоївка Аннушка.
      У центрі драми – трагічне кохання бідної селянської дівчини-сироти Катрі Дзвонарівни. Панич Михайло Ляшенко, студент університету, під впливом поширюваних тоді ліберальних ідей “єднання” панів з народом, “злиття” панів і мужиків, ходить на вулицю до сільської молоді, але тримається ближче до дівчат, щоб “одволожити поезією душу “. Він зводить Катрю і на догоду своїй матері покидає. Зганьблена і зацькована панами, дівчина накладає на себе руки, а її мати божеволіє. Так Старицький викриває не тільки  “панське болото”, але й фальшивий панський лібералізм, який не має нічого спільного із справжнім демократизмом. Панам Ляшенкам, Бєлохвостову й Михайлові протиставлено образи лікаря Павла Чубаня і простих бідних селян: Катрі Дзвонарівни, її матері, парубка Дмитра Ковбаня. Демократизм Чубаня, його народолюбство має не декларативний, а дійовий характер: він учить грамоти селянських дітей, радить селянам страйкувати, а не жати панський хліб за десятий сніп, організовує їх на боротьбу проти поміщиків. Чубань висловлює надію, що “може не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять”.
      В образі Дмитра показано наростання стихійного протесту селянства. Дмитро, помщаючись за скривджену Катрю і власне горе, підпалює панський маєток, хоче вбити панича Михайла. Особиста помста переростає в народну, бо пани “увесь світ би зажерли”, вони “споконвіку неправдою живуть”. Образ Катрі Дзвонарівни споріднений з постатями дівчат, створеними класиками красного письменства – від Котляревського  і до Шевченка, Панаса Мирного, Франка. Працьовита й весела, морально чиста і щира у почуттях, ніжна й горда, вона навіть своєю смертю підноситься до протесту проти наруги й неправди. Завершується драма суворим вироком панству.
      Діяльність М.П.Старицького надзвичайно різноманітна і багатогранна. Він був видатним діячем передової, демократичної української культури, справі розвитку якої віддав сорок років життя і невсипущої праці.
Категорія: Театр корифеїв ХІХ століття | Додав: nmix (31.10.2009)
Переглядів: 10405 | Рейтинг: 3.5/13 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz