П'ятниця, 29.03.2024, 11:09
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Розділи щоденника
Поміркуйте 1 [3]
Поміркуйте 2 [3]
Власне міркування на запропоновану тему
Поміркуйте 3 [3]
Розгорнуті відповіді на запитання
Поміркуйте 4 [3]
Розгорнуті відповіді на запитання
Поміркуйте 5 [3]
Розгорнуті відповіді на питання
Поміркуйте 6 [3]
Розгорнута відповідь на запитання
Поміркуйте 7 [3]
Поміркуйте 8 [3]
Дискусійний клуб [5]
Для батьків та випускників [24]
Словник літературознавчих термінів [79]
О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв Теорія літератури: Підручник./ За наук. ред. Олександра Галича.- 3-тє вид., стереотип.-К.: Либідь, 2006.-488с.
Міні-чат
Головна » 2009 » Березень » 18 » Класицизм
Класицизм
09:58
Класицизм  
Класицизм (від лат. classicus — взір­цевий, довершений) — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й поширив­ся в літературах Європи до початку XIX століття. Класи-цистами називають митців, у творчості яких панує культ «класиків» (передусім — античних письменників) та розу­му, а весь напрям пов'язаний із суворою нормативністю й регламентацією.
Сама назва «класицисти» з'явилася тільки у 30-х роках XX століття у вітчизняному літературознавстві. У XIX столітті представників цього літературного напряму іменували «класиками» (назва виникла у французькому літературознавстві), а нерідко — «псевдокласиками»: цей останній вислів був поширений у XIX — на початку XX сто­ліття. Справа в тому, що романтики, а згодом і представники інших течій, які полемізували із класицистами, визнавали «класичними» лише твори давніх греків та римлян. Мис­тецтво ж своїх опонентів вони розглядали як «псевдо­класичне», «бажаючи підкреслити невдалість, недоладність, маловартісність цієї течії» [75, 309].
Розквіт класицистичної літератури припадає на XVII сто­ліття, коли справжнім центром напряму стає Франція. До французьких класицистів належали Малерб, Лафонтен, Буало, Реньє, Корнель, Расін, Мольєр та інші. Меншою мірою класицизм поширився в літературах Німеччини (М. Опіц, Й. Готшед, «веймарські класицисти» Шіллер і Ґете), Англії (Д. Драйден, А. Поп, Д. Аддісон, P. Стіл), Італії (В. Альф'єрі).
У XVIII столітті зароджується російський класицизм (М. Ло­моносов, О. Сумароков, Г. Державін, Д. Фонвізін).
Напри­кінці XVIII — на початку XIX століття виникає класицизм і в українській літературі (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, Г. Квітка-Основ'яненко). Дискусійною досі залишається проблема місця й часу народження класицистичного напряму. В літературознавстві існують дві точки зору про батьківщину класицизму. За більш традиційною, стверджується про зародження його у франції в XVII столітті. Проте в останні десятиріччя по­ширюється погляд на класицизм як напрям, що виник сто­літтям раніше в Італії. Прихильники «італійської» точки зору вважають, що до античних зразків звертаються ще італійські гуманісти під час кризи ренесансу в країні Данте й Петрарки. Називають навіть точну дату — 1515 рік, коли італійський поет Тріссіно написав трагедію «Софонісба», яка стала першим твором Нового часу, написаним за античним взірцем. Однак, якщо вважати, що вже в XVI столітті існує класицизм («ренесансний класицизм», за виразом О. Анкета), погодившись із тим, що антична літературна спадщина є спільним фундаментом як для доби Відродження, так і класицизму, то межі між Ренесансом і класицизмом просто зникають, а саме поняття Відродження стає зайвим. Як слушно зауважує О. Курилов, «не були теоретиками класи­цизму у власному розумінні і Чинтіо, і Скалігер, і Кастельветро, і автори інших праць з поетики й теорії драми, що побачили світ в Італії XVI ст., як це уявляється сучасним дослідникам. І не були саме тому, що теоретики Відродження в галузі літератури та мистецтва не могли бути водночас і теоретиками класицизму, тому що класицизм і Відродження за самою суттю своєю несумісні, вони просто виключають одне одного» [60, 17]. Тому все ж таки правильніше пов'язува­ти виникнення класицизму як окремого оформленого напря­му із Францією доби абсолютизму. Адже французька абсолю­тистська монархія сприяла розвиткові нового напряму: класицизм визнавався офіційно, монархія сприймалася серед усіх прошарків населення як чинник спокою й миру, а умовно регламентоване в усіх своїх проявах французьке придворне життя зумовлювало нормативність класицист-ського мистецтва. Однак, з іншого боку — неможливо запе­речувати зв'язок класицизму з Ренесансом, зокрема італій­ським, не вбачаючи певного впливу останнього на творчість представників нового літературного напряму.
 
Як було вже сказано, один з основних принципів класи­цизму — наслідування античних митців. Спадщина пись­менників Стародавньої Греції та Риму розглядалась як певна художня норма. Авторитет античних авторів був для пред­ставників класицизму абсолютним і непорушним. «Слід було б побажати, — зазначає Расін у передмові до своєї знаме­нитої трагедії „Федра", — аби й наші твори ґрунтувалися на таких самих твердих підвалинах і були б такі самі повчальні, як і творіння давніх поетів» [65, 317]. Причому наслідування античних авторів, запозичення в них тем, образів не розглядалось як «вторинність» чи епігонство з боку «нових» письменників. Наслідування давніх, як пише найвидатніший теоретик класицизму Н. Буало в листі до Ш. Перро, ніяким чином не «завадить нашим творцям», а тільки — навпаки. «Але чи станете ви заперечувати, — риторично запитує Буало у свого багаторічного опонента, — що наші найвизначніші поети зобов'язані успіхом своїх творінь саме цьому наслідуванню? Хіба станете ви запе­речувати, що саме в Тіта Лівія, Діона Кассія, Плутарха, Лукіана та Сенеки Корнель почерпнув кращі свої сюже­ти й віднайшов ті високі ідеї, які допомогли йому ство­рити новий рід трагедії, невідомий Арістотелю? ...хіба ви не згодні, що Расіна виховали Софокл і Евріпід? Чи можете ви не визнати, що тонкощам свого мистецтва Мольєр на­вчився у Плавта й Теренція?» [10, 179—180].
Давні автори для нових письменників — це «школа поетичної майстерності», наголошував основоположник німецького класицизму Мартін Опіц. Тому, зауважує він, «поет повинен бути обізнаним з грецькими та латинськими книгами». Антична спадщина для митців-класицистів — це також і певне мірило й взірець. «Ми повинні, — зазначає Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вер-ґілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?»
Проте не варто розглядати авторитет давніх письмен­ників як єдиний для класицистів. Ще один з попередників класицистського напряму, француз Дю Белле у своєму трак­таті 1549 року («Захист і прославлення французької мови») говорить, що наслідувати необхідно «хороших авторів», причому не лише «грецьких і римських», а й «італійських, іспанських та інших». Серед останніх Дю Белле називає Аріосто, Петрарку, Саннадзаро. Те ж саме — у маніфестах євро­пейських класицистів XVII століття. М. Опіц у своїй про­грамній «Книзі про німецьку поезію» (1624 p.), схиляючись перед античними авторами, закликає враховувати досягнення нових, італійських та французьких поетів. Англійський тео­ретик класицизму Джон Драйден серед «взірцевих» називає національних письменників: Чосера й Спенсера, Шекспіра й Б. Джонсона, Бомонта й Флетчера. У свою чергу, фран­цузький теоретик Буало досконалими вважає новітніх фран­цузьких поетів — Малерба, Маро, Ронсара. Отже, «класични­ми» для представників класицизму в різних країнах не є винятково античні митці. Теоретики класицизму орієнтують сучасних їм авторів і на новітні літературні досягнення.
 
Становлення й розвиток класицистичного напряму від­бувається в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.  Адже стильоутворюючі принципи двох напрямів були прямо протилежними. Як зазначає Д. Чижевський, «надзвичайну скомплікованість, переобтяженість деталями, переповненість формальними прикрасами творів пізнього бароко класицизм рішуче відкидав. Його ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови» [75, 310]. Нікола Буало у своїй книзі «Мистецтво поезії» іронізує над бароковими рисами: «інакомовністю», «каламбурами», «дотепністю». Мольєр осміює представників французької преціозної літератури у своїй комедії «Смішні манірниці». Класицисти протиставляють свій «гарний смак» проявам «поганого смаку» літераторів бароко. Так, у барокових «трагедіях жахів» на сцені відбуваються криваві й жахливі події, покликані вразити глядача: вбивства й самовбивства, тортури й страти, діють привиди, розмовляють мертві тощо. У трагедії класицизму всі ці зовнішні ефекти переносяться за сцену, будь-які сценічні «фізичні дії», що можуть схвилю­вати глядача, суворо заборонені. Взагалі літературна війна класицизму й бароко може вважатися найбільш характер­ною рисою всієї французької літератури XVII століття.
 
Якщо в барокових літературних творах можливі найпримхливіші поєднання та сплави, теорія класицизму регла­ментує авторську уяву. Класицизм створює цілу низку кано­нів і правил, яких повинен безумовно дотримуватися пись­менник. Така нормативність зумовлювалася класицистським культом розуму: все має бути «розумним», «розсудливим», підкорятися не безмежній фантазії, а здоровому глуздові. Саме за законами розуму, вважали представники класицизму, писали свої твори античні митці. Згідно з цими законами слід творити й у Новий час.
 
Нормативна естетика класицизму була заснована на філософії раціоналізму. Остання знайшла своє найпослі­довніше вираження у філософській системі Рене Декарта. Декартівська (картезіанська) філософія протиставляла при­страсті розум як, відповідно, «низьке» та «високе» начало в людській природі. Тільки розум, за Декартом, є єдиним джерелом істини. Тільки думка — єдиний критерій самого життя. «Я мислю, значить, я існую», — стверджує знаме­нитий Декартів афоризм. У мистецтві й теорії класицизму також панує розум, а не емоція. А теза Р. Декарта про розу­мове узагальнення та абстракцію як єдино можливі методи пізнання дійсності зумовила увагу класицистів до абстракт­ного, узагальненого. Щодо відтворення раптового, окремого, емпіричного, то й раціоналістична філософія, і мистецтво класицизму ставилися до цього вкрай негативно.
 
Теорія класицизму намагається звести до певних норм усі сфери та структурні елементи літератури й літературного твору. Так, вона створює та суворо регламентує ієрар­хію жанрів. Жанри в класицизмі поділяються на «високі» та «низькі». До перших належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до других — комедія, сатира, епіграма, еклога, авантюрний роман. Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися недоступними. Жанри «високі» були покликані відтворювати історичні події, життя царів, полководців, міфологічних героїв. «Низькі» жанри зображали повсякденне життя простих людей. Для кожного жанру регламентувалися мова й герої. Так, трагедії класицизму притаманними були піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальову­валися героїчні особистості. В комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Взагалі жанрова система класицизму орієнтувалася на античну, і класицистам вдалося відродити практично всі жанри літератури давніх греків та римлян. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасних літературах, відсуну­ті в класицизмі на другий план. А жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.
 
Чи не найбільш відомим принципом естетики класи­цизму є принцип трьох єдностей для драматургії: єдність місця, єдність часу, єдність дії. Нормативний характер трьом єдностям драми надав відомий діяч Французької Ака­демії Шаплен. Згідно з цим принципом усі події п'єси мають відбуватися в одному місці, протягом 24 годин, а та­кож групуватися навколо головного героя в одну сюжетну лінію. Згодом класицистичний принцип трьох єдностей стає одним з головних об'єктів закидів з боку супротивників класицизму. Його критикують у XIX столітті як романтики, так і реалісти. Однак слід усвідомлювати, що для свого часу цей нормативний принцип став явищем цілком позитив­ним. Він був покликаний насамперед сприяти якомога більшій правдоподібності. «Все має бути правдоподібно», — проголошують драматурги класицизму. Втім, за слушним висловом В. Халізєва, «драматурги легко (як правило, не помічаючи цього) йшли на внутрішню неправдоподібність образів (нагнітання патетичних промов, ефектних учинків, виняткових подій), а разом із цим запекло й напружено до­магалися правдоподібності зовнішньої (вдаючись до єдно­сті місця й часу)» [71, 175]. Варто також зазначити, що класицистичний принцип єдності дії зберігався у світо­вій драматургії як канонічний аж до кінця XIX століття (вважається, що першим з драматургів, хто порушив єдність дії у творі, був Антон Чехов).
 
Окрім того, раціоналізм класицистів вплинув на одно­бічність образів їхніх творів, передусім драматичних. Як правило, образ у драматургів класицизму є виразником певної ідеї, підкреслює певну позитивну або негативну рису. Відома пушкінська характеристика персонажів комедій Мольєра; на думку автора «Євгенія Онєгіна», характери в Мольєра — це «типи такої-то пристрасті, такої-то вади». Тартюф — уособлення лицемірства, Гарпагон — скупо­сті, Журден — пристрасті бути шляхетним. Однак навіть такий схематизм у змалюванні характерів, однобічність класицистичних образів являли собою історично вагомий крок уперед — порівняно з алегоричними, символічними, емблематичними образами письменників бароко.
 
Класицисти створили чимало теоретичних праць і літе­ратурних маніфестів свого напряму. Серед них — «Есе про драматичну поезію» Дж. Драйдена, «Книга про німецьку поезію» М. Опіца, «Досвід критичної поезії для німців» Й. Готшеда, «Дві епістоли» О. Сумарокова, «Трактат про виникнення романів» П. Д. Юе. Теорія класицизму знач­ною мірою відбилася в передмовах драматургів на­пряму — П. Корнеля, Ж. Расіна, Мольєра — до своїх п'єс. Але справжньою біблією класицизму є вищезгадана праця Н. Буало «Мистецтво поезії» (1674 р.), в якій нормативна естетика відбилася найбільш повно й послідовно.
 
Буало виступає у своїй книзі насамперед як раціоналіст. «Учітесь мислити, а потім вже писати», — закликає він письменників. Лише розум, вважає Буало, здатен відкри­ти істину. Міститься ж істина, що, згідно з концепцією Буало, є основою краси, у природі. Тому-то письменники мають всебічно вивчати природу. Автор «Мистецтва поезії» висуває принцип «наслідування природи», тобто, як пояс­нює Ю. Віппер, «відтворювати дійсність лише тою мірою, якою вона сама відповідала законам розуму» [13, 24]. По­етика Н. Буало містить також численні правила «гарного смаку», серед яких приділяється увага і принципу трьох єдностей, і жанровій ієрархії, і проблемі правдоподібності, яка мусить бути абстрактною, узагальненою, типовою.
 
Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання «гарного смаку» не є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво. Так, Мольєр вбачає двоєдине завдання, яке стоїть перед комедійним жанром: водночас повчати й розважати. «Обов'язок коме­дії, — зауважує автор „Тартюфа" — полягає в тому, щоб виправляти людей, забавляючи їх». Виховний характер те­атру підкреслював і Жан Расін. На думку трагіка, здобутком античного театру є те, що він був «школою, в якій добро­чесності викладалися не гірше, ніж у школах філософів...».
Стосовно українського класицизму, необхідно зазначити, що його розвиткові не сприяли ані політичні, ані загально­культурні умови. Класицизм в Україні охопив обмежену кіль­кість жанрів, головним чином тих, що вважались у теорії класицизму «низькими», а то й взагалі неприпустимими, зокрема бурлеск. Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також траве­стійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квіт-ки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка роз­вивається нетипова для літератури класицизму проза. З «ви­соких» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів чи тезо-іменитств світських і церковних можновладців.
 
Класицизм в Україні, на відміну від інших національ­них літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Акаде­мію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, зна­менує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживан­ня народної мови вимагали існуючі в літературі українсь­кого класицизму жанри — травестія, байка, комедія, на­родне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й народна мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.



Категорія: Словник літературознавчих термінів | Переглядів: 9414 | Додав: nmix
Всього коментарів: 121 2 »
19.09.2012 Спам
12. Ангеліна [Матеріал]
дякую за інформацію!!!!! 11 клас цю роботу беру я!!!!!!!!

12.06.2012 Спам
11. работа [Матеріал]
хороший материал

11.06.2012 Спам
10. работа [Матеріал]
хороший материал

14.05.2012 Спам
9. momyaceta [Матеріал]

14.05.2012 Спам
8. Unwinsfiele [Матеріал]
О! Прикольно! Сасибо за инфу. Надо будет добавить в закладки!

15.02.2012 Спам
7. Jannika [Матеріал]
Heck yeah bay-bee keep them cimong!

04.07.2011 Спам
6. Танюшка [Матеріал]
tongue tongue tongue tongue tongue tongue tongue

26.12.2010 Спам
5. Гость [Матеріал]
huh

26.12.2010 Спам
4. Гость [Матеріал]
help

10.12.2010 Спам
3. * ЛЫСЫЙ * [Матеріал]
killed

1-10 11-12
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Календар
«  Березень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz