Бувальщина, розказаня дяком ***ської церкви
Хома Григорович мав особливу примху: він вельми не любив наново переповідати одне й те саме. Бувало, деколи, як допросишся в нього щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке або переіначить так, що й упізнати годі. Якось один із тих панів, - нам, простим людям, важко й назвати їх: писаки вони - не писаки, а от те саме, що гендлярі по наших ярмарках. Нахапають, напросять, нацуплять усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня[1]. Один із цих панів і виканючнив у Хоми Григоровича саме цю історію, а той геть забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому каптані, що про нього казав я і якого одну розповідь ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав книжку мені. А я грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, тож і взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку[2].

 

 - Стривайте-но! Спочатку скажіть мені, що це ви читаєте? Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.

 - Як це, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова. - Хто вам сказав, що це мої слова?

 - Та чого ж вам ще? Тут і надруковано: "оповідана таким-то дяком”.

 - Плюньте межі очі тому, хто це надрукував! Бреше, сучий москаль! Чи ж таке я говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові! Слухайте, я вам розповім її зараз.

 

 Ми поприсувалися до столу, і він почав.

Дід мій (царство йому небесне! щоб йому на тім світі їлись самі паляниці  пшеничні та маківники в меді) вмів гарно оповідати. Бувало, заведе мову - цілий день не ворухнувся 6 із місця та все б слухав. Вже ж не рівня якомусь нинішньому базікалові, що як почне москаля везти[3], та ще так, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч хапай шапку та з хати. Як тепер пригадую, - покійна мати моя була ще жива, - як довгого зимового вечора, коли надворі тріщав мороз і суціль замуровував вузеньке віконце нашої хати, сиділа вона перед прялкою, виводячи рукою довгу нитку, колихаючи ногою колиску й приспівуючи пісні, що наче й тепер чуються мені. Каганець то миготів, то спалахував, наче лякаючись чогось, і світив нам у хаті. Веретено дзижчало, а ми всі, діти, зібравшись у купку, слухали діда, який через старість не злазив уже понад п’ять років зі своєї печі. Але дивовижні речі про сиву давнину, про наїзди запорозькі, про поляків, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха й Сагайдачного[4] не захоплювали нас так, як оповідання про яку-небудь давню чудасію, від яких завжди дрижаки проймали тіло і чуб ставав дибки. Іншого разу так, було, настрахаєшся від них, що ввечері все здається хтозна-яким чудовиськом. Трапиться вночі вийти чогось із хати, то так і думаєш, що на постіль твою вклався спати виходець із того світу. І от, щоб я не діждав розказувати це вдруге, коли не ввижалась часто мені здаля власна моя покладена під голову свитка за чортяку, що скублився. Та головне в розповідях дідових було те, що він зроду-віку ніколи не брехав, і що, бувало, не розкаже, то саме так і було.

 

 

 Одне з чудних його оповідань розповім тепер вам. Знаю, що багато знайдеться таких розумників, що пописують по судах і навіть світської грамоти читають, які, коли дати їм простого часослова, не розібрали б анічогісінько в ньому, а скалити на глум свої зуби - вміють: усе, що їм не розкажеш, беруть на глузи. Отака невіра розійшлась світом. Та чого, - от побий мене Бог і Пречистая Діва, .ви, може, й не повірите, - раз якось заїкнувся про відьом. Що ж - знайшовся шибайголова, у відьом не вірить. Та, хвалити Бога, от я скільки вже жив на світі, бачив таких недовірників, що їм провозити попа в решеті[5] було легше, аніж нашому братові тютюн понюхати, - а й ті відхрещувались од відьом. Та приснись їм (не хочеться тільки вимовляти, що саме) - нема чого й говорити про них.

 

 

 Років - де там! - понад сотню тому, мовляв покійний дід мій, нашого села і не впізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хатин із десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало подекуди серед поля. Ні тину, ні хліва путящого, де б поставити худобу чи воза. Так то ж ще багатії так жили; а поглянули б на нашого брата, на голоту: викопано в землі яму - ось вам і хата! Тільки по диму й можна було знати, що живе там людина Божа. Спитаєте, чого вони жили так? І бідність, і не бідність: бо тоді козакував мало не кожен і набирав по чужих землях добра; а більше через те, що не було чого робити добру хату. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство! Бувало так, що й свої набіжать гуртами та й обдирають своїх-таки. Всякого бувало.

 

У цьому хуторі бував частенько чоловік, чи, радше, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить - і раптом щезне, наче у воду, і чутки немає. Тоді гульк - знову наче з неба впав, шастає вулицями села, якого тепер і сліду нема і яке було, може, не далі, як за сто кроків від Диканьки. Назбирає стрічних козаків: сміх, пісні, гроші сиплються, горілка - водою тече... причепиться, бувало, до дівчат-красунь: обдарує стрічками, сережками, намистом - аж дівати нема куди. Щоправда, гарні дівчата часом вагалися, подарунки беручи: хтозна, може, й справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна дідова тітка, що мала тоді шинок при теперішній Опішнянській дорозі, де часто гуляв Басаврюк (так звали цього бісового чоловіка), саме й казала, що нізащо на світі не взяла б від нього подарунків. А проте, як же його й не взяти: на кожного страх нападе, коли насупить він, бувало, свої густі брови і так блимне спідлоба, що втік би галасвіта; а візьмеш, то наступної ж ночі й прилізе в гості який-небудь рогатий приятель з болота, та давай душити за шию, якщо на шиї намисто, кусати за палець, якщо на ньому перстень, чи тягти за косу, якщо вплетено в неї стрічку. Хай їм грець тоді, тим подарункам! Та от біда - і відчепитися не можна: кинеш у воду - пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і прямісінько тобі до рук.

 

 

У селі стояла церква, пригадую, мабуть, чи не святого Пантелеймона. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Опанасій. Помітивши, що Басаврюк і на Великдень не ходив до церкви, надумався було панотець присоромити його, накласти церковну покуту. Де там! Насилу сам утік. "Слухай, панотче! - гримнув той йому у відповідь. - Знай краще своє, ніж устрявати в чуже, коли не хочеш, щоб цапине горло твоє заліпили гарячою кутею”. Що робити з окаянним? Отець Опанасій оголосив тільки, що кожного, хто спізнається з Басаврюком, вважатиме за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду.

 

 

Був у тому селі в одного козака, на прізвище Корж, наймит, якого звали люди Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не знав ні батька його, ні матері. Титар говорив, правда, що вони наступного ж року померли від чуми; але дідова тітка й слухати цього не хотіла і щосили намагалася наділити його ріднею, хоч бідолашному Петрові була вона так потрібна, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запорожжі, був у полоні турецькому, натерпівся там мук, і хтозна яких, і якимсь чудом, перебравшись євнухом, накивав п’ятами. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову чорну смушеву шапку з чепурним синім верхом, причепити до боку турецьку шаблю, дати в одну руку малахая[6], в другу - люльку цяцьковану, то заткнув би за пояс усіх парубків тодішніх. Та от горе, що в бідного Петруся тільки й була одна сіра свитина, а в ній більше дірок, ніж у єврея в кишені злотих. Та й це б ще не таке велике горе; а ось лихо: У старого Коржа була дочка красуня, якої, гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала, - а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, перепрошую, ніж назвати кого красунею, - що повненькі щічки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішого рожевого кольору, коли, умившись Божою росою, палає він, випростує пелюстки й чепуриться перед уранішнім сонечком; що брови, мов чорні шнурочки, які купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб’яними кошиками, рівно зігнувшись, ніби зазирали в ясні очі; що вустонька, на які дивились і облизувались тодішні парубки, здається, на те тільки й створені, щоб виводити солов’їних пісень; що коси її, чорні, як крила воронові, і м’які, наче молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, стрічечками), спадали хвилястими кучерями на вишитий золотом кунтуш[7]. Ех, не доведи мені Господи виголошувати більше на криласі алілуя, коли б отут таки не вицілував її, хоч і сивина вже пробивається по всьому старому лісі, що вкриває моє тім’я, і під боком моя стара, мов більмо в оці. Ну, якщо вже парубок і дівка живуть близько одне від одного... самі знаєте, що виходить. Бувало, не дніло й не зоріло, а підківки червоних чобіт видно на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але все-таки Коржеві й на думку не спало щось недобре, та одного разу (ну, це вже певно, не хто інший, як лихий поплутав, - заманулося Петрусеві, не обдивившись добре в сінях, урвати поцілунок, так би мовити, від щирого серця, в рожеві вустонька козачці, і той самий нечистий, - щоб йому, гаспидові, наснився хрест святий, - підбурив з дурного розуму старого хріна двері хатні відчинити. Укляк Корж, роззявивши рота й узявшись рукою за одвірок. Клятий поцілунок, здавалось, приголомшив його зовсім. Йому був він голоснішим, ніж гуркіт макогоном об стіну, котрим зазвичай у наші часи дядько проганяє кутю, не маючи рушниці та пороху.

 

 

 Оговтавшись, зняв він із стіни дідову нагайку і вже хотів було сполосувати нею спину бідолашному Петрусеві, як де не взявся шестирічний брат Пидорчин, Івась, прибіг і, переляканий, ухопив рученятами батька за ноги, закричавши: "Тату, тату! Не бий Петруся!” Що його робити? У батька серце не з каменю: повісивши нагайку на стіну, вивів він парубка тихенько з хати:

 - Якщо ти ще раз покажешся в хаті або хоч тільки попід вікнами, то слухай, Петре: от, їй-богу, пропадуть чорні вуса та оселедець твій, дарма що він уже двічі обмотується за вухо, не будь я Терентій Кррж, коли не розпрощається він із твоїм тім’ям.

 

По цій мові дав він йому легенькою рукою стусана в потилицю, так що Петрусь, не бачачи землі під собою, полетів стрімголов. От тобі й доцілувались. Зажурились наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа зачастив якийсь лях, увесь у золоті, з вусами, з шаблею, зі шпорами, з кишенями, що бряжчали, наче дзвоник від скарбнички, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, звісно, чого ходять до батька, коли в нього чорнобрива дочка. Ось одного разу Пидорка схопила, заливаючись слізьми; на руки Івася свого:

 

 - Івасю мій милий, Івасю мій любий! Біжи до Петруся, моя золота дитино, як стріла з луку; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не судилось мені. Не один рушник змочила гарячими слізьми. Журно мені. Важко на серці. І рідний батько - ворог мені: силує іти за нелюбого ляха. Скажи ж йому, що й весілля вже готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобзи та сопілки. Не піду я танцювати з нареченим своїм, понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, - а замість димаря хрест стоятиме на дахові!

 

 

 Наче закам’янівши, непорушно слухав Петро, як невинне дитя щебетало йому Пидорчині слова. "А я думав, безталанний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око глянуло на нас. Буде ж, моя люба рибко, буде й у мене весілля; тільки й дяків не буде на тому весіллі, ворон чорний закряче, замість попа, наді мною; чисте поле буде мені за хату; сиза хмара - за покрівлю; орел видзьобає мої карі очі; вимиють дощі козацькі кісточки, і вітер висушить їх. Та що я? На кого й кому скаржитись? Така вже, видно, Божа воля. Пропадати, то й пропадати!” Та прямісінько й пошкандибав до шинку.

 

 

Тітка покійного діда трохи здивувалась, побачивши Петруся в шинку, та ще й о тій порі, коли добрі люди йдуть до церкви, і витріщила на нього очі, наче зі сну, коли звелів він дати йому кухоль сивухи[8], мало не з піввідра. Тільки марно гадав бідолаха залити своє горе. Горілка пекла його язик, немов кропива, і здавалася йому гіркішою за полин. Та й кинув від себе кухлем об землю.

 - Годі тужити тобі, козаче! - гримнуло щось басом над ним. Озирнувся: Басаврюк! У, яка личина. Волосся - щетина, очі - як у вола.

 - Знаю, чого бракує тобі: ось чого! Тут брязнув він із чортячою усмішкою шкіряним гаманцем, що висів у нього на поясі. Здригнувся Петро.

- Ге, ге, ге! та як горить! - заревів він, пересипаючи на руку червінці. - Ге, ге, ге! та як дзвенить! Адже ж і річ лише одну загадаю за цілу купу таких цяцьок.

- Дияволе! - закричав Петро. - Давай його, на все готовий! От і дійшли згоди.

 - Дивись, Петре, ти наспів саме вчасно: завтра Івана Купала[9]. Тільки цієї ночі раз на рік цвіте папороть. Не проґав! Я тебе чекатиму опівночі у Ведмежій балці.

 

Мабуть, кури так не дожидаються того часу, коли баба винесе їм пшениці, як чекав Петрусь вечора. Те й робив, що дивився, чи не довшають тіні від дерев, чи не червоніє, спускаючись, сонечко, і що далі, то нетерплячіше. Ох, і довго ж! Видно, день Божий загубив десь кінець свій. Ось уже й сонця нема. Небо тільки червоніє з одного краю. І воно вже теж темніє. У полі холоднішає. Сутеніє, сутеніє - і смеркло. Нарешті! З серцем, що мало не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу й обережно спустився густим лісом у глибокий яр, що звався Ведмежою балкою. Басаврюк уже чекав там. Темно, хоч в око стрель. Пліч-о-пліч подерлись вони грузькими багнищами, чіпляючись за густий терен та спотикаючись мало не на кожному кроці. Ось і рівне місце. Обдивився Петро: ніколи ще не доводилось йому заходити сюди. Тут спинився й Басаврюк.

 - Бачиш, онде перед тобою три пагорби. Багато буде на них квітів усяких; але хай береже тебе тогосвітня сила зірвати хоч одну. Тільки-но розквітне папороть - хапай її й не озирайся, хоч би що тобі позаду ввижалося.

 

 Петро хотів був спитати... аж зирк - і нема вже того. Підійшов до трьох пагорбів: де ж квіти? Нічого не видно. Бур’яни чорніли довкола і глушив усе своєю гущавиною. Та ось блиснула в небі зірниця - і перед ним з’явилася ціла грядка квітів, усе дивовижних, усе небачених; тут-таки й простеньке листя папорті. Взяв сумнів Петра і, вагаючись, став він перед ним, обпершись обома руками в боки.

- Що ж тут за дивовижа? Десять разів на день, бува, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не заманулося бісовій личині поглузувати?

 

 Коли зирк - червоніє маленький пуп’янок і, мов живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться та дедалі більшає, більшає і червоніє, як жарина. Спалахнула зірочка, щось тихо луснуло - і квітка розпустилася перед його очима, наче полум’ям осяявши й інші кругом себе.

 

"Тепер час!” - подумав Петро й простягнув руку. Дивиться - тягнуться з-за нього сотні волохатих рук також до квітки, а позад його щось перескакує з місця на місце. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все стихло. На пеньку сидячи, показався Басаврюк, увесь синій, мов мрець. Хоч би ворухнувся одним пальцем. Очі нерухомо втупив у щось, що тільки сам він бачив; рота роззявив, і ні клику ні відклику. Навколо і не шерехне. Ух, страшно!.. Та ось почувся свист, від якого в Петра похололо всередині, і здалося йому, ніби трава зашуміла, квіти почали між собою гомоніти голоском тоненьким, наче срібні дзвіночки; дерева загуготіли прокльонами... Обличчя Басаврюка враз ожило; очі блиснули.

- Нарешті вернулась, відьма, - процідив він крізь зуби. - Дивись, Петре, постане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, а ні - то пропав навіки.

 

Тут розсунув він сучкуватим дубцем кущ терну, і перед ними з’явилася хатинка, так би мовити, на курячих ніжках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Великий чорний пес вибіг назустріч і, заскавчавши, обернувся на кішку й кинувся їм в очі.

- Не казись, не казись, стара відьмо! - промовив Басаврюк, приправивши це таким міцним слівцем, що добрий чоловік і вуха б позатуляв.

 

Аж гульк - замість кішки стоїть стара баба з обличчям зморщеним, мов квашене яблуко, вся зігнулася дугою; ніс із підборіддям - наче щипці, якими лускають оріхи. "Гарна красуня!” - подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, нахилилась і щось довго шепотіла над нею, бризкаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота; піна виступила на губах.

 - Кидай! - сказала вона, віддаючи квітку йому.

 

Петро підкинув, і - що за диво? - квітка не впала одразу, а довго сяяла вогненною кулькою серед темряви і, мов човник, плавала над землею; нарешті стала поволі спускатися нижче і впала так далеко, що ледь помітно було зірочку, не більшу за макове зерня.

- Тут! - глухо проскреготіла стара. Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив:

 - Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, що ні тобі, ні Коржеві не снилося.

 

Петро, поплювавши на долоні, вхопив заступа, натиснув ногою й вивернув землю, вдруге, втретє, ще раз... Щось тверде... Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його чітко побачили невелику, обкуту залізом скриню. Уже хотів він було дістати її рукою, але скриня почала входити в землю, і щодалі глибше, глибше; а позад себе він чув регіт, що більш скидався на гадюче сичання.

 - Ні, не бачити тобі золота, доки не дістанеш крові людської! - сказала відьма й підвела до нього дитя, років шести, вкрите білим простирадлом, показуючи знаком, щоб він відтяв йому голову.

 Остовпів Петро. Оце так - відтяти ні за що ні про що людині голову, та ще й безневинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, яке накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята склало бідне дитя навхрест, і голову похилило... Мов скажений, підскочив з ножем до відьми Петро і вже підняв був руку...

 

- А що ти обіцяв за дівчину?.. - гримнув Басаврюк і наче кулю всадив йому в спину.

 

Відьма тупнула ногою - синє полум’я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала наче з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видно, як на долоні. Червінці, коштовне каміння в скринях, у горщиках, купами були накидані під тим самим місцем, де вони стояли. Очі його запалали... розум затьмарився... Мов несамовитий, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому в вічі... Сатанинський регіт загримів з усіх боків. Потворні чудовиська зграями стрибали перед ним. Відьма, вп’явшись руками в безголовий труп, мов вовк, пила з нього кров... Все пішло обертом у голові його. Зібравшись на силі, кинувся він тікати. Все вкрилося перед ним червоним світлом. Дерева, всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо тремтіло... Вогненні смуги блискавками миготіли в його очах. Знесилившись, ускочив він у свою хатину і, як сніп, повалився на долівку. Мертвий сон охопив його. Два дні й дві ночі спав Петро, не прокидаючись. Отямившись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та марно намагався щось пригадати: пам’ять його була - мов кишеня старого скнари, з якої й копійки не виманиш. Потягнувшись трохи, почув він, що в ногах брязнуло. Дивиться: два мішки з золотом. Аж тепер, наче крізь сон, пригадав він, ніби шукав якогось скарбу і що було йому самому лячно в лісі... Та за яку ціну, як дістався він, - цього ніяк не міг збагнути.

 

Побачив Корж мішки і - пом’якшав: "Сякий-такий Петрусь, немазаний. Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, мов син рідний?” І почав верзти дідуган небувальщину, аж того до сліз пройняло. Дивно тільки було, коли Пидорка почала розповідати, як захожі цигани вкрали Івася; Петро не міг навіть пригадати обличчя його, - так одурманило кляте чортовиння! Зволікати не було чого. Ляхові дулю дали під ніс та й закрутили весілля: напекли шишок, нашили рушників і хусток, викотили барило горілки, посадили за стіл молодят, поділили коровай, ударили в бандури, цимбали, сопілки, кобзи - і пішло весілля...

 

У давнину було весілля, що й не порівняти з нашим. Тітка дідова, бувало, розкаже - аж дух захопить. Як дівчата, з пишно вбраними головами, в жовтих, синіх і рожевих стрічках, поверх яких пов’язували золотий галун, в тонких сорочках, вишитих через увесь шов червоним шовком і обнизаних дрібними срібними квіточками, у сап’янцях на високих залізних підковах, легко, наче пави, і шумно, мов вихор, скакали горлицю[10]. Як молодиці, з корабликом на голові[11], верх якого зроблений був весь із чистозлотної парчі, з невеличким вирізом на потилиці, звідки виглядав золотий очіпок, з двома - один наперед, а другий назад - ріжками з найдрібнішого чорного смушку, у синіх, з найкращого шовку, з червоними клапанами кунтушах, поважно у боки взявшись, виступали поодинці й розмірено вибивали гопака; як парубки, у високих козацьких шапках, у тонких сукняних свитках, підперезаних гаптованими сріблом поясами, з люльками в зубах, листом перед ними стелились. Сам Корж не втерпів, дивлячись на молодь, щоб не згадати давнього. З бандурою в руках, попихкуючи люлькою та приспівуючи, з чаркою на голові, пішов дідуган під голосний гамір гульвіс навприсядки. Чого тільки не вигадають напідпитку? Почнуть, бувало, виряджатись, - Боже ти мій, на людей не схожі. Вже не те що теперішні переодягання, що бувають на весіллях наших. Що тепер? Тільки й того, що переберуться циганками та москалями. Ні, от, бувало, один убереться євреєм, а другий чортом, почнуть спершу цілуватися, а потім як ухопляться за чуби... Бог із вами! Сміх нападе такий, що за живіт хапаєшся. Одягнуться в турецьке й татарське вбрання: все на них палає, мов жар... А як почнуть дуріти та викидати штуки... ну, тоді хоч святих винось. З тіткою покійного діда, що сама була на цьому весіллі, трапилась кумедна історія: була вона одягнена тоді в татарське широке вбрання і з чаркою в руках частувала весь люд. От одного смиконув нечистий облити її ззаду горілкою; другий, теж, видно, штукар, викресав тієї ж миті вогню та й підпалив... полум’я спалахнуло, бідолашна тітка, перелякавшись, давай скидати з себе привселюдно одежу... Гамір, регіт, гармидер зчинився, мов на ярмарку. Одно слово, старі не пригадували ще такого бучного весілля.

 

Почали жити Пидорка та Петрусь, наче пан із панею. Всього вдосталь, усе блищить... Одначе добрі люди хитали потай головами, дивлячись на їхнє життя. "Від чорта не буде добра, - казали всі одностайно. - Звідки, як не від спокусника люду православного, прийшло до нього багатство? Де йому було взяти таку купу золота? Чого раптом того самого дня, коли забагатів він, Басаврюк щез, мов у воду впав?” Скажете, люди вигадують? Однак і справді не минуло й місяця, як Петруся ніхто впізнати не міг. Чого, що йому сталося - Бог його знає. Сидить на одному місці і хоч би слово кому мовив - усе думає і наче хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить змусити його про щось говорити, ніби й забудеться, і почне говорити за щось, і завеселиться навіть; та зненацька зиркне на мішки: "Стривай, стривай, забув!” - кричить, і знову замислиться, і знову силкується про щось згадати. Іншим разом, коли довго сидить на одному місці, здається йому, наче ось-ось все знову навертається на думку... і знову все щезло. Ввижається: сидить у шинку; несуть йому горілку, пече його горілка; бридка йому горілка. Хтось підходить, б’є по плечу його... а далі все наче туман огортає його. Піт ллється градом по обличчю його, і він у знемозі сідає на своє місце.

 

Чого тільки не робила Пидорка: і радилася із знахарями, і переляк виливали, і соняшницю запарювали[12] - ніщо не допомагало. Так і літо спливло. Багато козаків завершили косовицю й жнива; багато козаків, із гулящих, і походом помандрували. Зграї качок ще юрмилися по болотах наших, але кропив’янок вже й сліду не було. У степах зарябіло. Скирди хліба подекуди, мов козацькі шапки, жовтіли в полі. Траплялися дорогою й вози з очеретом та дровами. Земля стала твердіша і місцями почала підмерзати. Уже й сніг сіється з неба, і гілля на деревах причепурилося памороззю, мов заячим хутром. Ось уже ясної морозної днини червоногрудий снігур, наче франтуватий польський шляхтич, походжав по заметах, вишукуючи зерно, і діти величезними киями ганяли по кризі дерев’яні дзиґи, тимчасом як батьки їхні спокійнісінько вилежувались на печі, виходячи часом із запаленою люлькою в зубах вилаяти добре православний морозець або ж провітритись і промолотити в сінях залежалий хліб.

 

Нарешті сніги почали танути, і щука хвостом кригу розбила; а Петро все такий самий, і що далі, то ще сумніший. Мов прикутий, сидить посеред хати, поставивши собі в ноги мішки з золотом. Здичавів; заріс волоссям; став страшний і все думає про одно, все намагається пригадати щось, і сердиться, і лютує, що не може згадати. Часто дико підводиться зі свого місця, розводить руками, втуплює в щось очі свої, наче хоче впіймати його; губи ворушаться, ніби хочуть вимовити якесь давно забуте слово, і знову непорушно зулицяються... Несамовитість опановує його; мов навіжений, гризе й кусає собі руки і з досади рве жмутами волосся, поки, затихнувши, не впаде, мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову скаженіє, і знову мучиться... Що це за напасть така? Обридила життям Пидорка. Страшно їй було залишатися спершу самій у хаті, та потім звикла, сердешна, до свого горя. Тільки колишньої Пидорки вже впізнати не можна було. Ні рум’янцю, ні усмішки; зниділа, змарніла, виплакались ясні очі. Раз хтось уже, видно, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила у Ведмежій балці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. От і зважилась вона на останній засіб: слово за словом, підмовила стару піти з нею. Це було ввечері, якраз проти Івана Купала. Петро в забутті лежав на лавці і зовсім не помічав нової гості. Та ось поволі почав підводитися й роззиратись. Раптом весь затремтів, мов перед стратою: волосся стало дибки... і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Пидорчине.

 

- Згадав, згадав! - закричав він із страшним реготом і, вхопивши сокиру, кинув нею з усієї сили на стару.

Сокира на два вершки встромилася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з покритою головою, стала посеред хати... Простирадло злетіло.

 - Івась! - скрикнула Пидорка й кинулася до нього; та привид увесь із ніг до голови вкрився кров’ю й осяяв хату червоним світлом...

 

Перелякана, вибігла вона до сіней; та отямившись трохи, хотіла помогти йому; марно! двері зачинилися за нею так щільно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, узялися стукати, висадили двері: ані живої душі. Уся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що подекуди ще димів. Кинулись до мішків: тільки биті черепки лежали замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого жаху нагнало на них це диво!

 

Що було далі, не пригадаю. Пидорка дала обітницю йти на прощу, зібрала все добро, що залишилося після батька, і за кілька днів її справді вже не було в селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Гострі на язик старі баби запровадили було її вже туди, куди й Петро помандрував; та один козак, приїхавши з Києва, розказав, що бачив у лаврі черницю, що вся висохла, мов кістяк, і безупинно молилася; в ній односельці з усіх ознак упізнали Пидорку. Сказав також, що ніхто ще не чув од неї жодного слова; що прийшла вона пішки й принесла оправу на образ Божої Матері, оздоблену такими самоцвітами, що всі заплющувались, на них дивлячись.

 

 Чекайте, на цьому ще не все закінчилось. Того самого дня, коли нечистий приховав собі Петруся, з’явився знову Басаврюк; тільки всі втікали від нього. Розібрали, що то за птах: не хто інший, як сатана, який набрав людської подоби для того, щоб викопувати скарби, а що скарби не даються до нечистих рук, так ото він і принаджує до себе молодиків. Того ж року всі покидали землянки свої й перебралися на село; проте й там не мали спокою від проклятого Басаврюка. Тітка покійного діда говорила, ніби лютував він найбільше на неї за те, що покинув ла колишній шинок при Опішнянській дорозі, і чимдуж намагався помститися їй за все. Якось старшина сільська зібралась в шинку і, як то кажуть, статечно розмовляли за столом, а на столі стояв, - гріх сказати щоб малий, - смажений баран. Балакали про те, про се, було й про чудасії всілякі, і про дива. От і привиділося, - воно ще й нічого, коли б одному, а то ж якраз усім, - що баран підвів голову, тьмяні очі його ожили й запалали, а чорні щетинуваті вуса, що вмить з’явилися, ніби значущо заморгали на присутніх. Усі одразу впізнали в баранячій голові Басаврюкову пику; дідова тітка навіть гадала вже, що ось-ось попросить горілки... Поважна старшина за шапки - та чимдуж додому. Іншим разом сам титар[13], котрий любив деколи побалагурити віч-на-віч із дідівською чаркою, не встиг ще й двох разів дістати дна, коли бачить - чарка кланяється йому в пояс. Чорт тебе забирай, давай хреститись... А тут з господинею його теж диво: тільки-но почала вона замішувати тісто у величезній діжі, коли раптом діжа скочила. Вона їй: "Стривай, стривай!” Де там: взявшись у боки пишно, пустилася навприсядки по всій хаті... Смійтесь; проте не смішно було нашим дідам. І дарма, що отець Опанасій ходив по всьому селу із святою водою та ганяв чорта кропилом по всіх вулицях, та все одно тітка покійного діда довго скаржилась, що хтось, як тільки звечоріє, стукає нагорі й шкребеться по стіні.

 

Та що! Ось тепер на цьому самому місці, де стоїть наше село, здається, все тихо; а ще не дуже давно, - ще небіжчик батько мій та й я пригадую, - як повз розвалений шинок, що його нечисте кодло довго після того підлагоджувало своїм коштом, доброму чоловікові пройти не можна було. Із закуреного димаря стовпом буркав дим і, знявшись угору - так, що як глянеш - шапка спадала, - розлітався гарячим приском по всьому степу; і чорт, не слід би й згадувати його, собачого сина, так хлипав жалібно у своєму закапелку, що настрашене гайвороння зграями здіймалося з найближчої діброви і з диким криком шугало по небу.

 

Джерело :ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. - Харків: Пілігрим, 2006. - 416 с. - (Бібліотека пригод).

 [1] Ідеться про журналістів-видавців, які видавали журнали, збірники, для яких випрошували у різних письменників твори, "усяку всячину”, аби вийшла книжка, яку можна продавати.
[2] Натяк на журналіста П. П. Свіньїна (1788-1839), видавця журнала "Отечественные записки”, 1830 р. Він надрукував у своєму журналі "Вечір проти Івана Купала”, змінивши текст Гоголя власними поправками. Готуючи це оповідання до окремого видання "Вечорів”, Гоголь знищив усі поправки Свіньїна і, крім того, зробив у тексті низку нових змін.
[3] Брехати.
[4] Відомі українські гетьмани.
[5] Збрехати на сповіді.
[6] Малахай - батіг.
[7] Кунтуш - верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг (переважно багатих люлей).
[8] Сивуха - недостатньо очищена хлібна горілка.
[9] Івана Купала - народне свято вночі проти 7 липня. За народними повір’ями, цієї ночі цвіте папороть вогненною квіткою, зірвати яку надзвичайно важко, бо цьому нібито перешкоджає нечиста сила. Існує повір’я: хто зірве ту квітку, може здобути скарб; крім того, та людина здатна тоді розуміти мову рослин і тварин.
[10] Горлиця - давній український народний танець.
[11] Кораблик - головний убір, у якого перед і зад підняті вгору носами.
[12] Виливають переляк у нас, як хтось перелякається і коли хочуть знати, через що стався переляк: кидають розтоплене олово чи віск у воду, і якого наберуть вони образу, тс саме й перелякало хворого, після чого й весь переляк минає. Запарюють соняшницю від нудоти та болю в животі. Для цього запалюють жмуток прядива, кидають у кухоль і перекидають його догори дном у миску, наповнену водою й поставлену на живіт хворому; потім, після замовляння, дають йому випити ложку цієї ж таки води. Прим. Гоголя.
[13] Титар - церковний староста.