Ігор СЮНДЮКОВ «Iсторія Русів»: міфи та факти
Доля цієї книги справді дивовижна. Від часу, коли її рукопис (чи рукописи?) став стрімко поширюватися в українському суспільстві й за його межами, вже майже двісті років історики-фахівці прагнуть розкрити численні таємниці, загадки та «білі плями», пов’язані з цим твором. Але і досі ще невідомим залишається ім’я автора «Історії Русів», не визначено точний час її написання; очевидні суперечності у поглядах творця цього «пам’ятника самооборони нації» (Валерій Шевчук) ще багато в чому належить проаналізувати та звести до певної єдності.
А між тим роль такого твору, як «Історія Русів», у самоідентифікації народу через історію, у відкритті українцями себе саме як українців переоцінити неможливо. Аж до 1846 року, коли О. Бодянському вдалося видати одну з рукописних копій «Історії...» спершу в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а трохи згодом окремою книгою у Москві, навколо цього пророчого міфологічно-реалістичного творіння вже сяяв своєрідний ореол легенд, вигадок, захоплених відгуків, ореол «нового сильного слова».
За рукопис «Історії...» освічені українці (не тільки дворяни!) ладні були заплатити вражаючі суми. Бо ті представники політичної та культурної верхівки суспільства, які здатні були мислити національно в умовах, коли українська еліта протягом ХVIII — першої чверті ХIХ століть масово і добровільно (з різних міркувань; це тема окремої розмови) піддавалась зросійщенню — саме ці люди, котрі щиро хотіли — або вимушені були — відчувати себе росіянами, раптом прочитали в «крамольному» рукописі слова про «націю малоросійську» та її велику, славетну історію, рішуче відмінну від московської. Це був духовний вибух. «Історією» зачитувався молодий Шевченко. Вже через це вона ніколи не буде забута в Україні.
Що ж розповідає нам про «Історію Русів» сучасна історична наука, грунтуючись на суворо перевірених фактах? Ії рукопис було знайдено у 1828 р. в містечку Гриневі на Чернігівщині (якщо вірити М. Ханенку). Але є відомості, що значно раніше, за 10 — 15 років до появи «гринівського рукопису», по руках ходили інші, більш давні списки майбутньої книги. Принаймні відомі списки, датовані 1817, 1814 і навіть 1809 роком. Проте саме після знахідки у Гриневі 1828 року (якій ми зобов’язані стародубським суддям Лайкевичу та Гамалії) текст «Історії» набув справді широкого розголосу серед публіки.
Довгий час тривали суперечки про час написання книги. Діапазон поглядів щодо цього був і залишається надзвичайно широким: від кінця 60-х років ХVIII ст. (так вважали Д. Дорошенко, О. Лазаревський, М. Возняк) до навіть 1815 — 1825 рр. (I. Борщак). Цікаву точку зору запропонував О. Оглоблін: він вважав, що твір створений був у два прийоми між 1790 та 1805 рр. десь у регіоні Новгород-Сіверщини. Але в кожному разі безсумнівним залишається одне: для свого часу поява «Історії Русів» («народної історичної думи», як писав про неї М. Максимович), була революційним проривом, адже ні в 1769, ані в 1815 роках імперська влада взагалі не хотіла чути про окрему українську історію, окрему українську мову, тим більше націю.
Безумовно, найбільш важкою для розв’язання, найбільш таємничою, майже детективною є проблема авторства «Історії Русів». Число «кандидатів» вже перевищило десяток. Першим «офіційним» автором вважався архiєпископ Георгій Кониський — саме його ім’я стояло на вихідному аркуші видання О. Бодянського 1846 р., саме його прізвище значилося у двох найбільш поширених варіантах рукописних списків 20 — 30 років ХХ ст. Автором «Історії» вважав Г. Кониського Олександр Пушкін. У статті «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии» російський поет писав про те, що Кониський є «великим живописцем», але «любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості».
Проте ще М. Максимович у статті «Про козаків придніпровських» піддав обгрунтованому сумніву авторство Георгія Кониського. Поступово його аргументи (текст «Історії», особливо її мова не відповідають мові відомих творів Кониського, погляди архієпископа та таємного автора книги дуже часто відрізняються, немає ніяких достовірних свідоцтв про роботу цього отця церкви над даною книгою) стали загальновизнаними і почались пошуки «справжнього автора». Думки розходилися вельми різко. Д. Дорошенко, О. Лазаревський, М. Василенко доводили, що ним був Григорій Полетика, один з учнів Кониського, представник новонародженого малоросійського (але в перспективі — таки українського) дворянства; М. Возняк та М. Слабченко виступали за О. Безбородька, освіченого «вельможу» доби Катерини II та Павла I; І. Борщак вказував на Василя Полетику, сина Григорія, М. Драгоманов вважав автором князя Миколу Рєпніна (цікава гіпотеза!), а Валерій Шевчук схилявся в бік козацького сотника Архипа Худорби. В кожного з них — свої аргументи, але дискусія все ж таки ще триває, питання досі залишається відкритим.
Але найголовніше, мабуть, в іншому. Чому «Історія Русів» протягом не одного десятиріччя справляла такий могутній вплив на сучасників? Чому Михайло Драгоманов мав усі підстави написати про роль «Історії» у духовному становленні Шевченка: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, крім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів».
Справа тут, очевидно, у незримому духовному зв’язку борців за свободу різних поколінь. С. Єфремов писав: «Історія Русів була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося». Причому дуже цікаво те, що автор «Історії» часто виступає в ролі своєрідного «пророка назад» , «пророка в минуле», приписуючи героям та персонажам історії думки та слова, які не могли бути ними висловлені — своєрідний «конспиративний прийом», щоб приховати свої погляди!
А приховувати було що. Це ж, безумовно, не король Польщі Владислав IV, а сам автор, говорячи від його імені, безстрашно стверджує, що «всіляке правління насильницьке і тиранське, яким є тепер наше на Русі, ніколи не було тривке і довгочасне, але, яко щось вимушене та взаємними інтересами і згодою не скріплене, завжди воно руйнувалося і з гуркотом валилось». Це ж не тільки і не стільки Богдан Хмельницький, як сам автор впевнений, що всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє життя, свободу і власність, навіть тварини (плазуни, звірі, худоба) чинять так само.
Але траплялося, що автор знімає маску і прямо виступає від себе. Особливо коли йшлося про Вітчизну, Україну, котра «начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців» і «залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом». Ще за 75 років до Грушевського творець «Історії Русів» першим заявив, що Русь — це законна назва саме України і що це ім’я було з політичних розрахунків перехоплене московськими царями. (Як каже Мазепа, «уряд, першість і сама назва Русі від нас до Москви перейшли»). Чи не тому друге видання «Історії Русів», історико-легендарного дзеркала України, вийшло лише у Нью-Йорку 1956 року, а третє — в Києві у 1991 році, напередодні проголошення назалежності України. Випадковості тут немає. Бо такі книги, як писав Іван Драч, це — «первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав».
№111, субота, 23 червня 2001
Джерело: http://www.day.kiev.ua/63338/ |
нормалёк
То что надо супер!!!!!!!!!!!!