Григорій Савич Сковорода – український філософ, містик, поет. На його світогляд великий вплив мала творчість Феофана Прокоповича та Ломоносова. Пропагував геліоцентричне вчення Коперника. Етичні проповіді Сковороди мали релігійну форму, пов’язані з пошуками релігії “любви и добродетели”.
Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найосвідченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя.
Про спосіб його життя, відмінний від способу життя інших людей, котрі не шукали царства божого, його улюблений учень і перший біограф Михайло Ковалінський згадував:
“Отличный образ его мыслей, учения, жизни скоро обратил к нему внимание всего общества. Он одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из зелий, плодов и молочных приправ; употреблял оную ввечору по захождении солнца, мяса и рыбы не вкушал не по суеверию, а по внутреннему своему расположению. Для сна отделял от времени своего не более четырех часов в сутки; вставал до зари и когда позволяла погода, всегда ходил пешком за город прогуливаться на чистый воздух и в сады. Всегда весел, бодр, подвижен, воздержан, целомудр, всем доволен, благодушествующ, унижен перед всеми, словоохотен, где непринужден говорить, из всего выводящий нравоучение, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их, имел набожество без суеверия, ученость без кичения, обхождение без лести”.
Біографія
Народився Григорій Сковорода на Полтавщині 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині районний центр Полтавської області) у родині козака Сави і його дружини Пелагеї. Пізніше Сковорода любив називати себе Григорієм Вар - Савою, тобто Сином Спокою.
“Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, твердостью духа. В церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно”.
Як тоді зазвичай водилося, закінчив сільську початкову чотирирічну школу і у віці 12 років 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. Сковорода перебував в Академії, що правда з перервами, майже 20 років.
Там він закінчив класи фари, інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики і один клас філософії (останньої він навчався у відомого українського філософа, релігійного й освітнього діяча Михайла Козачинського). Однак Г.Сковорода був змушений залишити Києво-Могилянську академію в зв’язку з його зарахуванням співаком придворної хорової капели і від’їздом у грудні 1741 р. до Санкт-Петербургу, де мали відбутись святкування з нагоди коронації російської імператриці Єлизавети. Пробувши до кінця серпня 1744 р. у Петербурзі, Сковорода повернувся до Києва і відновив навчання у Києво-Могилянській академії.
Ще в Києво-Могилянській академії, за студіюванням античних філософів Аристотеля і Цицерона, Платона і Сенеки, в інтелектуальних змаганнях на диспутах у конгрегаційній залі, за прикладом професорів-могилянців, таких, як безстрашний у борні з унією Григорій Кониський, як сміливий реформатор науки й освіти Феофан Прокопович, як невтомний будівничий української культури Рафаїл Заборовський, студент Григорій Сковорода зрозумів і твердо узяв за життєве правило: доля — це творіння сильних і вибачення для слабких.
І вже невдовзі в Санкт-Петербурзі двадцятирічний юнак пройшов непросте духовне випробування. Витримавши півчий конкурс у музичній школі в Глухові й ставши окрасою придворної капели як ніжний альт, Григорій опинився перед щедрими царськими принадами: гарний одяг хориста («на нем шуба овечья, тулупом пошита, шапка красная с черным околышем, в чоботах, кафтан блакитный, как бы синюватый, на споде сукно» — з архівного документа); добра платня — 25 карбованців на рік; ситний і п’яний стіл («член хору діставав п’ять відер горілки як один із важливих пунктів свого гонорару» — письмове свідчення); батьки, брати й сестри хористів звільнялися від податків та від такої напасті, як солдатські постої (в царському указі від 2 травня 1743 року про пільги сім’ям хористів у списку 17 співаків із Лівобережної України значиться і «Григорий, сын Сковорода, Лубенского полку, местечка Чернух, а содержит мать его Палагея Степановна, дочь Шенгереевна»), і, нарешті, під вінець співочої служби хористи винагороджувалися чинами й довічними пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку і річну пенсію в 1000 карбованців).
Ніхто з хористів не міг утриматися перед такою царською спокусою, силкувався голосом і чолобитною поведінкою якомога довше пробути в капелі — тільки не козацький син, волелюбний Григорій Сковорода. Не затримав його навіть чин «придворного уставника» (перший і останній службовий чин у житті Сковороди), що його було присвоєно альтистові Григорію усього через півтора року півчої кар’єри. Влітку 1744 року, після того, як супроводжував у складі капели царицю Єлизавету в її поїздці до Києва, Григорій Сковорода вже не повернувся до Санкт-Петербурга, залишився у рідній Могилянці, проміняв наваристий м’ясний стіл на рідкий кандьор у бурсі, змінив «кафтан блакитный» на грубу сукняну кирею — а головне, перемінив задушливі, пропахчені парфумами й пудрою зали Зимового палацу на тонкий запах старих книжкових фоліантів у бібліотеці академії.
Це був перший і, треба сказати, суворий іспит Сковороди духовною вольністю, яка зароджувалась у ньому майбутнім віршем «De Libertate» — «Про свободу»:
Что-то за вольность?
Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое,
если сравнить злато,
Против вольности
оно еще блато…
Він склав цей екзамен свободи, внутрішньої сили й права на щастя. У цьому нас переконує і сам Григорій Сковорода у листі-присвяті Михайлу Ковалинському до трактату «Книжечка для читання Святого письма, названа жінка Лотова», написаного вже через десятиріччя на Слобожанщині. Виписуючи характеристики людських вад, Сковорода ясно й опукло побачив перед собою царський двір, Зимовий палац, а в ньому типового придворного, підступну й водночас улесливу людину, яка «…рухається й пишається, наче мавпа; жартує і говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання. — Автор); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон…»
По закінченні другого року курсу філософії він у серпні 1745 р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де перебував до 1750 р. Впродовж 1745–1750 рр. Г.Сковорода відвідав Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, можливо, Італію. М.Ковалинський у своєму життєписі мислителя стверджує, що під час своїх європейських подорожей Сковорода “намагавсь знайомитись найбільше з людьми, що були дуже славні вченістю й знаннями”. На думку Дмитра Чижевського, він познайомився в Німеччині з творами філософів-містиків і пієтистів, що вплинуло на формування його філософських поглядів.
У листі до свого учня Михайла Ковалинскького він писав: “Пусть также всегда живут в твоей душе и такие слова Плиния — потеряно то время, которое ты не употребил для учебы.”
Після повернення 1750 р. до Києва, Г.Сковорода стає вчителем поетики у Переяславському колегіумі.
Щиро радів: тепер у нього самого, ще студента, будуть свої спудеї, і навчатиме він їх науки світлої, любої серцю — поезії. І навчатиме по-новому: не римуванням сухої латини, не за застарілим підручником Кониського, якого він уже не взяв із собою з академії. Розчарував його й рукописний курс поетики викладача Пилипа Гошкевича, запроваджений в Переяславському колегіумі, здавалося б, недавно — в 1742 році. Усе та ж сама замшіла схема викладання: предмет, форма, види й корисність поезії; поняття: фабула, метр, вірш, пісня; жанри: елегія, лірика, епіграма — трепетного чуття самого поетичного слова тут не чулося.
А Сковороду вже захоплювали нові, сучасні ритми й імена. І він вечорами, запаливши свічку в крихітній келії, складає свій перший трактат: «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної». Та недовго звучало нове слово про нову поезію в класі — незвичним воно видалося єпископу Никодиму Сребницькому, відгонило єрессю, відлунювало поваленням авторитетів. Тривала розмова у пастирському покої Сребницького, перед яким лежав на столі писаний курс «Розмисел про поезію…», закінчилася невтримним вибухом з вуст молодого викладача: «Alia res sceptrum, alia plectrum». «Одна річ — пастирський жезл, інша річ — пастуша сопілка», — повторив Григорій і з жалем подивився на преосвященного. Зеленавий вогник лампадки вихопив із присмеркової сині колючі очі єпископа. «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю», — почув Григорій у відповідь.
Через цей конфлікт Г.Сковорода був змушений припинити викладання в Переяславському колегіумі і 1752 р. повернутися до Києво-Могилянської академії, де він почав вивчати теологію у тогочасного префекта академії Георгія Кониського. Але повного курсу теології він не закінчив.
1753 р. за рекомендацією митрополита Тимофія Щербицького він став домашнім учителем у багатого дідича Степана Томари в селі Ковраї на Переяславщині. Там він прожив до 1759 р., навчаючи свого вихованця – сина Степана Томари Василя.
За рік пихатий виходець із греко-україно-німецького роду полковник Томара не промовив до вчителя жодного слова. А допитливий неслух Василько, навпаки, прикипів до вчителя, ловив кожне слово наставника.
Та досить було Григорію одного разу спересердя й водночас простодушно зауважити під час уроку материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова», — і в одну мить «найкращий учитель» зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку. Але у змаганні панської пихатості й людської гідності переміг усе-таки молодий учитель. Не минуло й року, як гордий Томара почав розшукувати студента Сковороду, а розшукавши, вмовляв на будь-яких умовах повернутися до маєтку, до сина, який щодня плакав за вчителем. Врешті-решт Сковорода повернувся в Каврай, але вже «без договору, без умов» з паном Томарою, бо ж повернувся він до свого учня Василя, якого ще п’ять років потому учив античної мудрості, музики, поезії і людської достойності. Наука «любомудрія» виховувала юнака, водночас збагатила духовно й першого в селі Каврай учителя. Бо ж Сковорода виробив тут перші правила своєї педагогіки, заклав у Кавраї «Сад божественних пісень», вивершив оду «De Libertate» — «Про свободу», чотири рядки якої я навів раніше, а тепер виписую з «каврайського зошита» поета чотири завершальні :
О, когда бы же мне
в дурни не пошитись,
Дабы вольности
не могл как лишитись.
Будь славен вовек,
о муже избранне,
Вольности отче,
герою Богдане!
Уроком добра, людяності та моралі на все життя стало для Василя Томари вчительське слово Сковороди, у чому він і висповідався у листі до вчителя 6 березня 1788 року, вже піднявшись на звичну для козацької старшини сановну висоту в Санкт-Петербурзі: «Люб’язний мій учителю Григорій Савич! Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, може, й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш має потребу в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене, яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалій ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою давньому учневі твоєму — Василю Томарі».
Дай Боже кожному з нас на схилі літ одержати таку сердечну вісточку від учня, друга, близької людини!
1759р. Г.Сковорода на запрошення білгородського єпископа Іосафа Миткевича прибув на Слобожанщину, де він впродовж десяти років (до 1769р.) викладав поетику, етику, синтаксиму і грецьку мову у Харківському колегіумі. Саме там він познайомився з учнем цього колегіуму Михайлом Ковалинським, дружба з яким мала величезний вплив на його подальше життя і спричинилася до виникнення його значної латиномовної епістолярної спадщини. Юнак не відразу прийняв свого вчителя, він не смів і думати, що гідний його дружби, хоча з захопленням, подивом і повагою ставився до способу його життя і філософських ідей.
Лише чудесне видіння, що наснилося Ковалінському переконало його в необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч зі Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Лише коли Ковалінський “пришел во видения и откровения Господня", ця дружба піднялася на вершини містичної дійсності.
Сковорода направляв Ковалінського у його філософському пошуку, ділився своїми думками, вчив філософії як практичнй моралі, писав листи, сповнені участю.
Справжнім щастям для філософа стала це дружба, і в учні він бачив своє продовження. Дружба, писав Сковорода - “мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше. чем пирамиды, мавзолеи и другие царские памятники”. Але світ, що не впіймав Сковороду, відібрав найкоштовне для вчителя – найбільш обдаравоного учня.
М.Ковалинський був першим біографом Г.Сковороди. Після смерті свого вчителя він описав його життєвий і творчий шлях у творі “Життя Григорія Сковороди” (1794–1795рр.).
У харківський період свого життя Г.Сковорода написав славнозвісні “Байки харківські”, вступні лекції-проповіді до курсу етики – “Прокинувшись, побачили славу його” та “Хай цілує мене поцілунками уст своїх!” (1765–1766), а також трактати і діалоги під назвою “Вступні двері до християнської добронравності” (1766), “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” (до 1767), “Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе” (1767).
У Харкові Г.Сковороду знали як людину вчену, яка, проте, відзначалася скромним життям. Він носив пристойний, але простий одяг, був невибагливим у їжі, спав не більше чотирьох годин, виглядав бадьорим, поміркованим, виявляв прихильність до убогих; “мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів”. Категорично відхиляв усі пропозиції прийняти чернечий стан, відповідаючи на них у досить різкій формі: “Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко і будьте ченцями! (М.Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).
Під час свого викладання в колегіумі і занять із своїм учнем М.Ковалинським він особливо наполягав на необхідності вивчення давніх мов і читання античної і середньовічної спадщини. Його улюбленими письменниками були Плутарх, Філон Александрійський, Ціцерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник і насамперед Біблія. Здобуття людиною знань, вивчення давньої культури і священних текстів Г.Сковорода розглядав як засоби для її самозосередження, її втечі від юрби, яка у свою чергу уможливлює для людини перехід до наступного, кульмінаційного етапу в її освіті, її духовному становленні – переображення “зовнішньої” тілесної людини у людину “внутрішню”, духовно багату.
Щодо містики в житті філософа, не можна не згадати описаний Ковалінським зі спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився з ним на 48 році життя. Це був 1770 рік. Сковорода вже третій місяць перебуває в Китаєвській пустелі у свого родича Іустина:
“Вдруг приметил в себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он в Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его в Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний Город в Киеве, пришед на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города и он отправился в путь на другой же день. Через две недели в Охтырке получили известие, что в Киеве моровая язва, о которой в бытность его и не слышно было и что город заперт уже”.
Коли Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало відбиток на подальше життя філософа. “Сердце его дотоле почитавшее Бога аки раб, оттоле возлюбило его аки друг”.
У серпні 1764 р. Г.Сковорода прибув до Києва, де він знову ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. “Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, – відповів він їм, – досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому” (М.Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).
Свідок цієї зустрічі Михайло Ковалинський передає подальші слова Григорія Сковороди: «За цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: «Ризо, ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, тобто щастя своє, закрив не ризою, а волею Господньою!»
Занімілу сцену «стовпів неотесаних» порушив тільки дзвін, покликавши ченців на молитву.
Відмовився Г.Сковорода і від здобуття високих світських посад. Таку свою життєву позицію він так обґрунтовував харківському губернаторові Євдокиму Щербиніну: “Світ, – казав він, – нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений”. Так філософ, опираючись спокусам світу, обстоював свою творчу і особисту свободу.
1769 р. через недоброзичливе ставлення до нього новопризначеного білгородського єпископа Самуїла Миславського Г.Сковороду було звільнено з роботи у Харківському колегіумі. З того часу і до своєї смерті він вів життя мандрівного філософа, відвідуючи Лівобережну Україну, Приазов’я, Воронежчину, Курщину, Орловщину. Це був найбільш плідний період його творчості. Саме тоді він завершив збірку “Сад божественних пісень”, написав свої основні філософські трактати, діалоги і притчі: “Діалог, або Розмова про давній світ” (1772), “Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті” (1773–1774), “Кільце” (1773–1774), “Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру” (1774), “Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)” (1775–1776), “Жінка Лотова” (1780–1788), “Боротьба архистратига Михайла з сатаною про це: легко бути добрим” (1783), “Суперечка біса з Варсавою” (1783–1784), “Вдячний Еродій” (1787), “Убогий Жайворонок” (1787), “Діалог. Назва його – Потоп зміїний” (1791).
У його житті починається майже тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від усіх спокус свідського життя. Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті, Сковорода остаточно переносить своє життя у внутрішні виміри, стає мандрівником – перелітним птахом.
Посох мандруючого - це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадоок і кілька підшивок робіт - ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.
Бути мандрівником, відчувати себе в цьому світі мандрівника і дивитися на все навколо, як дивиться випадковий перехожий - значить залишатися байдужим до усього, що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як з'явилося на мить, так через мить все і зникне, переконатися, що немає у світі нічого вічного і постійного, що усе тече і зникає. Йому постійно йти потрібно в невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!
Він не знає ніяких пристрастей, для нього немає нічого тут, а все існує там, по ту сторону, у майбутньому. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить у себе, повертається в дім свій і знаходить свою внутрішню сутність.
Поза тілом, вище тіла хотів би жити філософ, він хотів би жити трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла свого. Тому що той, кого гнітить вага минаючих речей не може бути вільним і духовним.
Для нього головним було бути, а не мати, тому, що щира досконалість людини не в тім, що вона має, а в тім, якою вона є.
У 1775 р. Сковорода спробував повернутися до праці у Харківський колегіум, проте це йому не вдалося. Впродовж останнього року свого життя він перебував у с.Іванівці.
1794 р. він відвідав свого друга М.Ковалинського на Орловщині, подарував йому частину своїх рукописів.
Помер Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794 року в селі Іванівка в маєтку знайомого поміщика. Незадовго до смерті Сковорода сам викопав собі могилу біля гаю під липою і заповідав зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, але не піймав", що і було виконано.
шо за чмо!?
правда читал и по лучше 
