У новелах та оповіданнях Косинка, передусім, імпресіоніст, хоча не відкидає і реалістичної поетики (особливо в другий період творчості). Уже в перших новелах «Під брамою собору», «За земельку», «Сходка», «Перед світом», «На золотих богів» автор майстерно змальовує психологічні стани героїв, використовує ліризм, виразні деталі, натяки, окремі, добре дібрані враження, щоб, звернувшись до активного сприйняття читача, змусити його доповнити й дібрати образ, з маленької деталі відтворити ціле, домислити всю картину. Якщо в новелі «На золотих богів» митець у романтично-піднесеному стилі відтворює захист селянами свого села від денікінців, то новелу «Темна ніч» проймають трагічні нотки. Деякими сюжетними мотивами вона перегукується із новелою «Злодій» В.Стефаника. 
Косинка показує несприйняття українськими селянами більшовицьких ідей та радянської влади, які, захищаючи свою здобуту незалежність і землю, піднімаються на боротьбу. В новелі змальовано, як повстанці впіймали більшовицького агента Байденка, який на сходці закликав до «комуни» й «класової боротьби». Вони з’ясовують, що захоплений ними пропагандист — українець, родом із Канівського повіту, але він для них чужинець, запроданець, переконаний комуніст, а значить — ворог. Автор підкреслює менталітет українців: гостинність, альтруїзм, мирність, сердечність. У селянській хаті вони садовлять його за стіл, на почесному місці, перед іконами, й частують, як поважного гостя: «Вечерять просимо і ворогів: знай нашу добрість козацьку». Обпоюють його горілкою, щоб легше було йому вмирати. Але на цьому їхня сантиментальність завершується, бо «діти землі» розуміють, що такі, як цей комісар, хочуть знову поневолити український народ, «приборкати волю», тільки-но здобуту. І коли більшовицький агітатор прагне їх розчулити плачем і говорить, що і в нього є такий же маленький хлопчик, як у господаря хати, селяни спалахують гнівом («Хлопчика..! білявенького... Комуну щепить будеш?!»), ненавистю, б’ють його і женуть на розстріл. 
Дбаючи про лаконізм, новеліст усовує передісторію героїв, опускає такий сюжетний компонент, як експозицію, і відразу вводить читача у хід дії. Зокрема, у новелі «Десять» селяни-повстанці захопили комуніста Рубля, що прибув у Черкаський повіт організовувати комнезами. Серед жита вони допитують його, а він «розгублено белькоче виправдання». Його ренегатська поведінка викликає огиду в отамана Божка, який, даруючи йому життя, присуджує десять шомполів. Але Рубель під ударами має співати партійний гімн, бо для комуніста важливішою є не честь і порядність, а життя. Косинка майстерно застосовує перехрещення точок зору різних персонажів, використовуючи невласне-пряме мовлення, «потік свідомості», щоб у такий спосіб окреслити героїв і полярність їх світоглядів. У цьому контексті він вдається до «штрихової» стилістики, а через цензурні умови до прийому умовчування: «А Діброва в житах не бандит, ні, це...». Тобто Косинка хотів сказати, що селянин-повстанець Діброва — це святий месник за знову поневолену Україну. Такого відкрито він не міг висловити, тому ставить багатозначні трикрапки, але вдумливий читач його зрозуміє. 
Серед борців за незалежну Україну своєю монументальністю й цільністю виділяється образ Прокопа Конюшини в новелі «Фавст». У творі змальовано моторошні картини життя радянської в’язниці. У тюрмі власті тримають покидьків суспільства, вбивць, волоцюг і командира повстанського загону, борця із більшовизмом Конюшину, свідомого українця, сповненого споконвічної гідності власного народу. Обличчя цього подільського селянина нагадує портрет легендарного Фауста. Більшовицькі тюремщики знущаються над ним, завдають йому страшних мук, місяцями тримають у холодному й мокрому карцері, намагаючись живцем згноїти його у цій могилі. Але він непохитний у своїх переконаннях, свідомо йде на самопожертву. Коли його слідчий Однорогов допитував, чому він, бідняк, що важко отримав освіту, був із «самостійниками» і брав участь у повстанні, Прокіп з гідністю відповів: «Ая... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалили хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вила і гідність свою згадують, ая... мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...». Своєю шляхетністю, добротою і водночас ненавистю до ворогів Прокіп дивує спів’язнів камери. Він каже їм: «А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь... Пам’ятайте: сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби...». Це лицар ідеї незалежної України, новий тип українця, яким життям своїм стверджує правоту переконань. Перед розстрілом, поранивши руку, на камерній стіні він кров’ю пише великими літерами «Україна».