БІОГРАФІЯ
Справжнє ім'я — Павло Михайлович Губенко.
Інший псевдонім: Павло Грунський.
Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині.
Навчався в початковій школі, у 1903р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника.
У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером у армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць.
Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.
У 1919р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам'янця-Подільського, де написав перший твір — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у кам'янець-подільській газеті «Народна воля».
У 1920 р. він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як «особливо важливий контрреволюціонер» відправлений на додаткове розслідування до Харкова.
Не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 р. його випустили із в'язниці. У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис ОСТАП ВИШНЯ.
Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок:
«Діли небесні» (1923),
«Кому веселе, а кому й сумне» (1924),
«Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924),
«Вишневі усмішки кримські» (1925),
«Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села»,
«Українізуємось» (1926),
«Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927),
«Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930);
двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.
Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій.
Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Проліт -фронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем.
У 1930—1931 pp. Письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957р. у книзі «Привіт! Привіт!».
За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і
поруч із Леніним ім'ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував
свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати
українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з
проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов
до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на авдієнцію.
Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і
особистими клопотаннями.
Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував
гумориста: “Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап
Вишня?”
Під тиском вимог читачів значна частина газетних “усмішок” Вишні видавалась
окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут
лише до статистики: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928
року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК.
До початку розгрому і
колективізації села (1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів —
нечуваної для тих часів цифри.
Таємниця шаленого визнання і популярності Остапа Вишні в його самобутньому таланті - гострослівному і світлому. Ідеологічне спрямування творів Остапа Вишні було по-партійному правильним. Згадаймо його іронічне: "Про що я, нещасний, мушу думати й писати: про хуліганство, грубість і невихованість...; про широкі натури за державний кошт...; про начотчиків і талмудистів у науці; про консерваторів у сільському господарстві і промисловості... і т. д. ". Отже, про все, що заважало будувати світле майбутнє для народу
З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він
так само, як тифозних вояків у поїздах УНР, рятував своїх товаришів матеріяльно
і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921; і в
тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в
концтаборі на Печорі 1934 — 43 pp.
Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з
яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня,
не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу
безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав
його до себе в Харків на кілька тижнів у гості. На такі вчинки мало хто
зважувався в той час загального страху, бо Москва нікому на Україні не прощала
лицарської прикмети.
Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу
— три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці
чули крики і голосіння. Думали — він збожеволів.
Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору
Вишні. Нема що — Вишня умів бути нещадним і вмів убити сміхом. “Ворога треба
бити”, — писав він і цитував Гоголя: “Насмішки боїться навіть той, хто вже
нічого не боїться на світі”. Але головним джерелом його гумору була любов до
життя, насамперед — свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато
кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в згаданому
щоденнику: право сміятися “із своєї, рідної людини” дає любов. “Треба любити
людину. Більш ніж самого себе”. І лукаво додає: “Любити, між іншим, це дуже
тяжка робота”. Що ж його штовхало на цю “важку роботу” люблячого гумориста? Ось
його відповідь:
“Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану,
чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм
титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ
усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч
одна зморшка ота розгладилася!”
26 грудня 1933р. Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі.
23 лютого 1934 р. — судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням.
Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Виконував різні роботи, працював фельдшером, плановиком у таборі, у редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк», де написав 22 нариси про трударів, які мріють завоювати суворий північний край.
Отже, не вдався плян утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935
року Вишню як видатного “злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії”,
перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час
масових розстрілів політв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800
кілометрів! сніг! пурга! морози! — назад до Чіб'ю для додаткового “слідства”, а
фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм,
захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на
якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу —
минула масова єжовська операція розстрілів в'язнів.
1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна —
тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом
зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії
терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із
арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві.
У 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, наступного року повернувся до літературної діяльності, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.
Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети
«Самостійна дірка» (1945),
збірки гумору «Зенітка» (1947),
«Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952),
«А народ воювати не хоче» (1953),
«Великі ростіть!» (1955),
«Нещасне кохання» (1956) та ін.
Він працював над перекладами творів російських та світових класиків — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухо-во-Кобиліна, Марка Твена, ОТенрі, Я- Гашека, Я- Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України).
У 1955р. Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956р. письменник помер.
ТВОРЧІСТЬ Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних —
мільйонових! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі
вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала
його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов
той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерти.
Ось кілька голосів:
“Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь
ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного,
талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин,
“непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого
заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму” (Дмитро Донцов, 20-ті
роки).
“Традиція "губановців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні...
Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — це криза нашого гумору...
Гудити О. Вишню з його “прийомами” — це значить фактично писати рецензію на
читача... Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед
читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нас сказати, що тільки
низький культурний рівень або справжня “культура примітивізму” (хай пробачить
нам пан Донцов на плягіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним.
Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні” (Б. Вірний — Антоненко-Давидович,
20-ті роки).
“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що
вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко
трагічні...” (Микола Хвильовий. “Остап Вишня в світлі лівої балабайки”.
ПРОЛІТ-ФРОНТ, ч. 4, липень 1930, с. 309)
“В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б), і насамперед Сталіна, агенти
імперіялістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані,
і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля
української радянської літератури... Зник ореол тих колишніх “зірок, славу яких
штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня... і
подібні”. (Іван Кулик, у московському альманаху ЛІТЕРАТУРА НАРОДІВ СРСР. 1934,
ч. 7-8).
“Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки.
Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю” (Остап Вишня у розмові
з своїм другом Йосипом Гірняком влітку 1934 року в Чіб'ю, в концтаборі
“Ухтпечлаг”). У своїх ще повністю не опублікованих спогадах про Остапа Вишню
Йосип Гірняк, відомий актор “Березоля”, оповідає також, як він 1934, будучи
в'язнем Ухтпечлагу, читав раз перед авдиторією в'язнів-шахтарів оповідання
російського гумориста Зощенка. Крики із залі: “По-українському! Вишню давай!”
Серед авдиторії каторжників був і Остап Вишня, що дістав 10 років “віддалених
таборів”.
“Починаючи з 1934р., у зв'язку з тим, що громадянське ім'я письменника було
несправедливо опорочене, в його творчій діяльності настає майже десятирічна
перерва”. ...“Усвідомив свій патріотичний обов'язок радянського
письменника-громадянина і Остап Вишня” (це все, що сказано про шалене цькування
Вишні 1930 — 33 років та про його муки в арктичному концтаборі 1934 — 43 pp. у
товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, Київ, Академія Наук УРСР, 1957).
“Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!” (Остап Вишня. “Думи мої, думи мої...” ДНІПРО, Київ, ч 2, 1957; посмертна публікація уривків із
передсмертного щоденника Вишні).
Остап Вишня — письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя гумориста побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі неодноразово перевидавалися.
У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози (усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача.
Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав УСМІШКОЮ.
• Лаконізм,
• влучність,
• дотепність,
• іронічність,
• обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору.
В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо. Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором,— це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації.
В усмішках і фейлетонах «Село — книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета — дуже велике діло»,. «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійш-ли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, вихоплені з народного мовлення слівця, фразеологізми, інтонації тощо).
Остап Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім, це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців.
Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926—1929 pp. збірка витримала шість видань), у яких провідним був мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено «надійне» місце зберігання — спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.
З добрим усміхом, не уникаючи й іронічних клинів над недоліками Остап Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова «Воскресла») та ін. У театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.
Засоби Вишні були “прості”. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня
(учень у цьому Кримського і Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром.
Уже через це одно його “усмішки” не можна назвати “губановськими” (московські
купці Ситін і Губанов прославилися виданням лубочних “малоросійських
анекдотів”). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре
володіння також мовою літературною і міськими жаргонами.
Комізм Вишні не був
комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом с л о в а, гри
слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів
схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і “збудованого”
соціялізму.
Найбільше користався нехитрим прийомом “зниження” і допік режимові
нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм,
плянів, проектів — до голої дійсности, до діла, до сущого. В “усмішках” Вишні
наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціяльної і
національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм.
Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску,
коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Майстер
пародії, шаржу, травестії — Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який
здебільша з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим “дурником”,
перед яким пасують мудреці і королі. Такого “простака” грає він і в
автобіографії (МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ. Харків, “Книгоспілка”, 1927).
Одночасно Вишня
володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діялогу та — зовсім щось
протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів
скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх,
заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість,
любов... Все то будувалось у прозовій мініятюрі, творило новий, чисто Вишневий
тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом.
Вишня уважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим
пієтизмом (з великим успіхом ішла в 20-их роках його травестія “Вія” за
Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його
“Ревізора”; перекладав також Марка Твена.
Але найбільшу увагу серед творів Остапа Вишні привертають, безперечно, «Мисливські усмішки», які він складав протягом тривалого часу, а найповніше видання було здійснене вже після його смерті — в 1958 році.
«МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ» Остапа Вишні в українській літературі — явище унікальне. У них спостерігаємо оригінальний синтез народного анекдоту й пейзажної лірики. Пейзажі ці досить лаконічні. Одна-дві деталі, схоплені усміхненим поглядом, так доречно вкраплюються в текст оповіді, що без них не можна уявити ні загального тла полювання, ні відповідного настрою. Усмішки «Заєць», «Лисиця», «Лось», «Ведмідь», «Ружжо», «Дикий кабан, або вепр», «Як засмажити коропа», «Дика гуска», «Екіпіровка мисливця» перейняті по-справжньому щирим, життєствердним настроєм. Письменник разом зі своїм героєм, який зазвичай є й оповідачем, радіє довколишньому світові, милується природою. Він по-дитячому зворушливий і сентиментальний. Він не прийшов на полювання когось убивати чи «добувати харчі», він прийшов торкнутися якогось іншого, чистого світу, відчути й себе його часткою.
Герой-оповідач Остапа Вишні трохи хитрий, трохи дивакуватий у своєму священнодійстві збирання на полювання, в очікуванні зайця чи лисиці, в поверненні здебільшого без здобичі або й без рушниці чи шапки, але завжди іронічний, доброзичливий і наївний, наче дитина.
Часом розповідь набуває повчального тону, удаваної серйозності, що вже само по собі створює веселий настрій, примушує всміхнутися. І, звісна річ, чимало мисливських усмішок пересипані розповідями невдах-полювальників (як і сам автор) про якісь неймовірні мисливські подвиги чи бувальщини. Любить письменник обігрувати і якусь деталь (наприклад, стопку, рушницю, забуту вудку), яка вносить комічний струмінь у ситуацію.
«ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ» — одна з найдотепніших і найліричніших «Мисливських усмішок» Остапа Вишні. Присвячена вона Максимові Рильському. Вперше надрукована в журналі «Перець» 1945 p., вже після повернення письменника із заслання. Від самого початку оповідач веде читача на тихе плесо рідного лугового озерця, де, виявляється, як спостеріг «всесвітньовідомий орнітолог», теж водяться дикі качки. Збираєтеся, «берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...». За цим описом збирання на полювання — неприхована іронія, передчуття неповторної мисливської романтики, відчуття чоловічої свободи, розслаблення від клопотів і метушні, умиротворення. Далі пояснюється сенс вечірньої (на яку ви вже спізнилися) і вранішньої «зорьки» — час, коли дика качка з'являється на воді. Спізнення на вечірню «зорьку» — своєрідний ритуал, можливість «посмакувати», насолодитися довколишнім світом.
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні, хоч і «мисливські», але навчають не нищити, не вбивати природу, а навпаки дбати про неї, берегти для нащадків. Для ліричного героя цих творів, як і для самого автора, головним є не полювання на звірів чи ловля риби, а сам процес перебування на природі, спілкування з нею.
Отже, слід наголосити, що визначальними особливостями гумору Остапа Вишні є багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
«Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні», «Мисливські уcмішки», «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня».
ЦІКАВІ ІСТОРІЇ НАДІЙНІ ЛІКИ Остап Вишня фельдшерував. Він уже був письменником, друзі звертались до нього за різними порадами в тому числі медичними. І він лікував їх своїми надійними засобами.
Поміж його друзів був талановитий поет-сатирик і публіцист Василь Еллан.
Так от, коли Василь Михайлович занедужав, а був він людиною дуже хворобливою, то просив Остапа Вишню:
- Ви хоч веселого некролога про мене напишіть.
- Краще я вам веселу історію зараз розповім, - відказував письменник. І його жарт примушував хворобу ще раз одступити.
СТРАШНІШЕ СУДУ В одному з колгоспів Вінницької області відбувалися звітно-виборчі збори. Головував у тому колгоспі не дуже роботящий, не дуже тямущий але дуже питущий чоловік, і його головування, розуміється, завдало багато шкоди артільному господарству. Після звітної доповіді на збігах розгорнулися такі дебати, розгорілася така критика, що інший крізь землю провалився б, а наш герой мовчки "варив раків" за столом президії і тільки сердито сопів. Та тут подав голос один. бригадир:
- Думаю, товариші колгоспники, що цього буде замало. Я вношу ще таку пропозицію. Давайте пошлемо протокола наших звітно-виборних зборів Остапові Вишні й попросимо його, щоб написав про нашого голову фейлетон. А він його вже так розмалює, що й свої не впізнають!
Аж тут наш герой не витримав.
Він зблід, устав з-за столу й жалібно пробурмотів:
- Змилуйтеся, люди добрі, за що ж така кара?
ГОСТРИЙ ЯЗИК
Остап Вишня був членом театральної ради "Верезоля", акуратно приходив на засідання, дбав завжди про високій художній рівень вистав. Не пропускав жодних так званих "накладок", які зрідка проскакували в тій чи иншій виставі. Один з таких накладчиків якось висловився:
- Якби-то Остап вилаяв, ще б нічого, а він тебе сміхом лусне не гірш, ніж каменюкою.
Актор і автор статей про театр Йона Шевченко, що вважався "штатним промовцем", не любив виступати на засіданнях ради з довгими промовами, коли тут сидів Остап Вишня. Якось скаржився:
- Требі зважувати кожне слово, коли тебе слухає Остап. Добре йому, він гострий на язик. Та не у всіх так виходить. Я, приміром, не знаю, як собі нагострити.
Ці слова дійшли до Павла Михайловича. На наступне засідання ради він прийшов заздалегідь і, побачивши Шевченка, звернувся до нього:
- Хочу вам допомогти нагострити язика. Нате ось! - і подав йому невеличкий брусок.
ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ
Остап Вишня виступав на одному з літературно-молодіжних вечорів. Молодь жваво брала участь в обговоренні. Дівчина, років шістнадцяти, запитала:
- Павле Михайловичу, що таке любов?
Павло Михайлович подумав і сказав:
- Забув. - А через хвильку додав: - Але пам'ятаю, що це щось дуже приємне.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Остап Вишня // Історія української літератури XX століття: У 2 кн.— К., 1994. Кн. 2/ За ред. В.Г. Дончика.
2. Зуб І. Остап Вишня: Літературний портрет. — К., 1989.
3. Дузь І. М. Остап Вишня: Нарис про творчість. — К-, 1989.
4. Журавський А. «Скажіть усім, що я не ворог народу...» // Літературна Україна. — 1988. — № 23.
5. Чиб'ю, 1934: Уривки з табірного щоденника//Літературна Україна. — 1989.— 3 серп.
6. Гріга О. Великий життєлюб //Дивослово. — 2005. — № 4.
|
/////
