«ЕНЕЇДА»-«ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ 18 СТ.» (М.РИЛЬСЬКИЙ) ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА ВИДАННЯ
ЖАНР ТВОРУ
«Енеїда» за жанром — ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна — бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна — бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна — бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі.
Поема – великий віршований твір, у якому розповілдається про значні події і видатних людей.
Ліричний відступ – авторські роздуми, міркування, через які можна побачити ставлення автора до зображуваного.
Бурлеск – такий спосіб зображення , коли про теми поважні й високі говориться у спеціально низькому, жартівливому, іронічному тоні, або, навпаки, «низька» , буденна тема подається з особливою патетикою, урочистістю, велемовністю.
Травестія – переодягання.
Пародія – твір гумористично-сатиричної літератури, в якому комчно відтворено слабкі риси висміюваного твору.
Алюзія – художньо-стилістичний прийом, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читатча, покликаного розгадати закодований зміст.
Вульгаризми – неприйняте національною літературною мовою, неправильне, грубо побутове або іномовне слово чи вираз.
ПАРОДІЇ НА ТВІР ВЕРГІЛІЯ:
1.Т.Тассо«Звільнення Єрусалиму» (1580);
2. П.Ронсар «Франсіада»;
3. Італієць Браччоліні «Насмішки над богами» ( 1618);
4. Італієць Лаллі « Перелицьована Енеїда» (1633);
5. Француз Скаррон « Перелицьований Вергілій» (1653);
6. Австрієць Блюмауер « Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» (1786);
7. Осипов «Вергилиева Енеида навыворот» (1791-1796).
НАПИСАННЯ І ВИДАННЯ «ЕНЕЇДИ»
Над «Енеїдою» Котляревський почав працювати приблизно у 1794 -1795 рр. У листі до М.І.Гнєдича писав : « Я над малороссийской «Энеидою» 26 лет баюшки баю».
Уже перші розділи набули великої популярності, ходили по руках у багатьох списках. «Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися».
Один із списків під назвою «Малороссийская «Энеида» в трех частях» без погодження з автором опублікував любитель словесності конотопський дворянин Папура Максим у Петербурзі 1798р.
1808 – повторне видання без дозволу автора.
1809 – третє , підготовлене самим автором і доповнене 4 частиною під заголовком «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На
титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу
прежних изданий».
1842 – повне видання побачило світ у Харкові уже після смерті автора.
СИЛАБО-ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ
Віршований ритм створюється повторенням певної кількості складів у рядку , а також за допомогою відповідного розміщення наголошених складів і чергування з ненаголошеними.
Еней був парубок моторний
– ′ / – ′ / – – / – ′ / –
І хлопець хоч куди козак
– ′ / – ′ / – ′ / – ′ /
Удався на все зле проворний
– ′ / – ′ / – ′ / – ′ / –
Завзятіший од всіх бурлак .
– ′ / – – / – ′ / – ′ /
Чотиристопний ямб з пірихієм. Уся поема розбита на десятирядкові строфи. Система римування : ббабввгддг
ЗІСТАВЛЕННЯ «ЕНЕЇДИ» ВЕРГІЛІЯ З ТВОРОМ І.КОТЛЯРЕВСЬКОГО
Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв. Вергілій писав свій твір у той час, коли в Римській державі замість республіки поступово і повно утвердилася імперія. Необмежена влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи натхненним прихильником такої форми управління і самого імператора, поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами, а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфічного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея, який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до берегів Італії і заснував місто Рим.
Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Популярність і довголіття поеми пояснюється звеличенням і утвердженням абсолютизму, влади монарха, що знаходило гарячу підтримку європейської аристократії.
«Енеїда» Вергілія на довгий час стала зразком класичного твору. І.П.Котляревський знав цей твір ще з семінарських часів у латинському оригіналі. Добре відома йому булла і травестія М.Осипова та О.Котельницького «Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку».
Опрацьовуючи сюжет свого твору, І.Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.
Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання — передати все новими творчими методами.
Персонажів він одягнув в українське національне вбрання і «переселив» у суспільно –побутові умови життя України 18 ст. Його герої діють відповідно до українських звичаїв, їдять українські страви, співають українські пісні і в поемі говориться про українські села та міста, історію та сучасність.
Котляревський згідно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергілія.
ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРУ
Автор української «Енеїди» ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем:
• соціальної нерівності,
• захисту рідної землі від ворогів,
• громадянського обов'язку, честі сім'ї,
• виховання дітей,
• дружби, кохання та інші.
• Загальна картина суспільства та взаємин у ньому дана поетом в описі пекла і раю.
Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображене в народних легендах та піснях. У раю — убогі вдови, сироти, ті, які «проценту не лупили», а допомагали убогим, ті, які «жили голодні під тинами», з яких глузували, котрих ображали й «випроваджували в потилицю і по плечах». У пеклі ж — пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані — поміщики-кріпосники, за ними — козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери.
• У поемі не лише сказано правду про найбільше лихо XIX ст. — кріпацтво, про нелюдяність, жорстокість панів, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається над трудівниками, вважає їх за худобину, тому місце в пеклі.
• До того ж у творі докладно описано життя різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, в звичках і уподобаннях немає.
Своє життя вони проводять у розвагах — бенкетуванні, любовних пригодах, щоденному пияцтві. От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це «розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьовита». Та дальший докладний опис її «діянь» розкриває цю іронію: виявляється, що вся її «працьовитість» зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й банкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких «трудах» і провела Дідона все життя. Таке ж паразитичне існування бачимо і в маєтках Ацеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб'язкові сварки, бешкетування, інтриги, безкультур'я, то замкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацької старшини кінця XVIII ст., бо саме їх соціально злочинну суть І аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят.
• Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре.
Тому бюрократичний апарат царської Росії, його моральний розклад змальований в образах богів колоритно й переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун-«дряпічка» втихомирив; хабарі від Венери бере навіть мати богів Цібелла.
Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір'ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою,- кумівством і хабарництвом, а понад усе — зловживанням своїм становищем і повною байдужістю до інтересів та потреб трудящих. На чолі Олімпу — бог Зевс. Грубіян за натурою й самодур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку. Це сміх злий, нищівний, він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й з себе.
• Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви.
Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у IV—VI частинах, в опису втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною — то урочистою, то зворушливою.
В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народу майбутньому сам вирішуватиме свою долю.
Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми.
Друге життя поемі дали:
• опера «Енеїда» (музика М. Лисенка, лібрето М. Садовського),
• опера «Еней на мандрівці» (музика і лібрето Я. Лопатинського),
• оперета Г. Ашкаренка (лібрето М. Кропивницького) та інші музичні твори.
• Були зроблені й спроби екранізувати «Енеїду» методом мультиплікації.
ФРАЗЕОЛОГІЗМИ
П'ятами накивав. Куди очі почухрав. Гірчіший від перцю. Підпускати ляси. Мотати на ус. Нагріти в пазусі гадюку. Дати дропака. Дати драла. Підпустити москаля якраз. Не до шмиги. Погнати втришиї. І за гріхи їм носа втруть. Полічити ребра. Дати собі урізать носа. Загнати в глухий кут. Почесати ребра й спину. Йому море по коліна.
• Оддячивши йому сто з оком — тобто, віддавши йому з лихвою, з процентом. Око
— стара міра рідини (приблизно 1 — 1,5 літра), а також ваги (приблизно 1,2
кілограма).
• Хто не сусіль, тому кабаки — сусіль — те саме, що "шасть”, "шмиг”, тобто
втекти. Кабаки дати, втерти — покарати. Отже: хто не втече, тому погибель.
• Дутеля з'їсти — померти. Дутель — порожній горіх.
• ...На угори слаби — ідіоматичний вираз; застосовується з фривольним інколи
відтінком, до невитриманих людей. Утори — виріз, жолобок на краю бочки, в який вставляють дно.
• Дочка була зальотна птиця — тут у значенні: незвичайна, виняткових
достоїнств.
• Дати швабу — дати прочуханки, покарати.
• Тобі там буде не до чмиги — тут у значенні: буде погано, скрутно.
До шмиги — до речі, доладу, гаразд. Чмига, шмига — рівно вистругана дощечка, яка служить нівеліром при набиванні жорна у млині.
• Мисліте по землі писав — Мисліте — назва літери "М” у слов'яно-руській азбуці.
Мисліте писати — плутати сп'яну ногами.
• Пустіть лиш з неба веремію — веремія — крик, метушня, замішання. Пускати,
крутити веремію — несподівано напасти, внести замішання.
• Дать халазію — відшмагати різками (К.); взагалі — одержати нагінку, прочуханку.
• Грінку убить — виграти (К.), добре поживитися. Грінка — скибка хліба,
помазана зверху чимсь їстівним; або ще — підсмажена на сковорідці з жиром. У
переносному значенні — взагалі шмат, кусок чогось пожиточного. Нар.: Убив добру грінку. Грінка йому упала (Номис. — С. 207).
• Ляси підпускати — весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в
розмову.
• Мана — привид, міраж. Ману пускати — дурачити, морочити.
• Вирва — викуп, який бере на весіллі з нареченого брат молодої. У переносному
значенні також — хабар. В три вирви — дати відкупного в потрійному розмірі,
синонім до "втришия прогнати”.
ПРИКАЗКИ
• Мутив, як на селі москаль.
• Трясеться, мов зимою чорт.
• Слова сипав, мов горох.
• Великії у страха очі.
• Охляв, як в дощ щеня.
ПРИЙОМИ ЗОБРАЖЕННЯ ГЕРОЯ В ЕПІЧНОМУ ТВОРІ
• Зображення зовнішності героя ( літературний портрет);
• Відтворення вчинків, поведінки героя;
• Розкриття його роздумів , настроїв, переживань;
• Показ його ставлення до батьківщини, людей, своїх обов»язків, праці, матері і духовних благ;
• Наведення відгуків про нього інших персонажів;
• Авторська характеристика;
• Розкриття індивідуальних особливостей мови.
• Описи.
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Волинський К. Іван Котляревський. Життя і творчість. — К., 1969.
2. Іван Петрович Котляревський. Життя і творчість в ілюстраціях і документах.— К., 1961.
3. Хропко П. Іван Котляревський: Біографічний нарис.— К., 1969.
4. Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації. Дискусійні проблеми. Спроба нового прочитання. — Львів, 1994.
5. Шевчук В. «Енеїда» І. Котляревського в системі літератури українського бароко //Дивослово. — 1998. — № 2,3.
|
