Максим Рильський, poeta Maximus

  Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

   

Стати поетом Максимові Рильському воістину було написано на роду. З малих літ його оточували люди культури. Батько Максима Тадей Рильський (1841— 1902) був київським «шістдесятником» ХІХ століття — як і мовознавці Павло Житецький та Кость Михальчук, історик Володимир Антонович, композитор Микола Лисенко, драматург і театральний діяч Михайло Старицький, лікар Федір Панченко...

Саме люди цього кола заснували «Стару Громаду», — культурницький осередок інтелігенції, який відіграв велику роль у відродженні української нації. На одній із світлин бачимо малого Максима поруч із батьком і професором Антоновичем. Фотооб’єктив вихопив один із тих моментів, яких у житті майбутнього поета було чимало. Він виростав в атмосфері, де шанувалися інтелект, широка культура, українська ідентичність, демократичні традиції. 

Тадей Рильський походив із шляхетського роду, проте вже в часи свого навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету мав репутацію «хлопомана». Коли наставали канікули, він разом із братом Йосипом мандрував від села до села, вивчаючи побут, звичаї, фольклор. Наслідком «народовивчення» стали статті Т. Рильського з економічних, етнографічних та етнопсихологічних питань, які з’являлися на сторінках журналів «Основа» та «Киевская старина». Діяльність «хлопоманів» у одних викликала захоплення, а в інших — скепсис, підозри й страх.

«По польських панських дворах ім’я Антоновича і Рильського називано як майбутніх організаторів нової Коліївщини, як майбутніх Гонти та Залізняка», — писав Михайло Драгоманов. У поліцейських сейфах з’явилося навіть «Дело об устройстве коммунистического общества», фігурантами якого були брати Рильські. Все могло закінчитися їхньою висилкою до Казані (з метою «исправления образа мыслей»), проте обійшлося. 

Закінчивши університет, Тадей Рильський відмовився від наукової кар’єри й поселився в селі Романівка (нині — Попільнянський район на Житомирщині) в маєтку свого батька. Після його (батька) смерті дозволив селянам розібрати панський будинок, сам же збудував для власних потреб досить скромну хату, заснував школу для селянських дітей, у якій багато років учителював, узявши на себе ще й ношу «спонсора». 

Коли померла перша дружина Тадея Розеславовича, він одружився з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною (1861—1936). Євген Маланюк, посилаючись на свідчення Михайла Мухина, шкільного товариша М. Рильського, писав: «Мати Рильського була взором тактовності, натуральної шляхетності й товариської культури, вона частувала чаєм, як справжня пані дому, і ніхто не відгадав би в її захованні її селянського походження».

Максим народився, коли його батькові було вже 54 роки. Сталося це 19 березня (н. ст.) 1895 р. у Києві, в зимовій квартирі Рильських на вулиці Тарасівській. Через кілька місяців родина переїхала до Романівки, де й минало дитинство майбутнього поета. 

У семирічному віці Максим втратив батька. Зиму 1902—1903 р. Рильські провели в Києві, у будинку Антоновичів. Найбільше враження тих зимових місяців — цирк, у якому виступали «вчені» тварини знаменитого дресирувальника Володимира Дурова. А потім знову була Романівка. Найсолодші спогади тієї пори пов’язані з захопленим читанням безлічі книг і журналів із батьківської бібліотеки, а також хлоп’ячі розваги, дружба з Яськом Ольшевським, «розчинення» в романівській природі… Причому світ фауни та флори відкривався Максиму не лише через безпосередні «контакти», а й зі сторінок популярних книжок із зоології, які допомагали краще збагнути «нравы животных».

«Взагалі — завше (був) чим-небудь захоплений, — писав про себе (в третій особі) М. Рильський в автобіографії 1924 року. — То проектує збудувати машину для літання, то — захопившись теслярством і столярством — ходить до старого майстра Хведька по науку й носить вічно порубані та порізані пальці, то — і в значно пізнішому часі — носиться з садівницькими ножицями та книжками про садівництво тощо. 

Два особливо яскравих нахили, з любов’ю до природи сполучені, — рибальство й полювання…». 

Але крім стихійної «самоосвіти» було й систематичне навчання з домашніми вчителями: Максима готували до гімназії. Своїх наставників — Миколу Трохимовича Голобородька та Вадима Павловича Тутківського — поет пізніше згадував із теплом та вдячністю (М. Голобородьку в збірці «На білих островах» присвячено один із віршів)… 

Восени 1908 р. Максим вступив до третього класу приватної гімназії В. Науменка. Прийняла його родина Миколи Лисенка (згодом, після смерті композитора, довелося мешкати і в Русових та Юркевичів).

«Яка ж то була для мене радість дізнатись, — коли мене мали завезти до Києва вчитись, — що житиму я саме в отого Миколи Віталійовича Лисенка, котрий такою напівфантастичною, ореолом слави оповитою постаттю з’являвся інколи перед моїми очима!» — згадував М. Рильський у 1927 р.

Домівка славетного композитора залишить слід у душі поета. Зі свого вікна Максим не раз бачив, як Микола Віталійович у білій сорочці сидить за піаніно у своєму кабінеті, схилившись при лампі над нотними паперами й похитуючись у такт тільки йому чутним мелодіям. Максим підкрадався до кабінету маестро, щоб під дверима послухати нові композиції або ж гру перед виступом на концерті. Якось Микола Віталійович запросив до себе додому трупу театру Миколи Садовського прослухати в авторському виконанні щойно створену оперу «Енеїда», — серед слухачів був і Максим. 

У царстві музики він не почувався чужим. Коли на Володимирській відкрився український клуб «Родина», гімназист Рильський «нелегально», знявши з кашкета герб, ходив на щотижневі клубні вечірки-концерти. Окрім музично-вокальних вечорів, у клубі влаштовувалися й серйозні концерти камерної музики за участю М. Лисенка. У програмі — Гайдн, Моцарт, Бетховен…

У домівці М. Лисенка звідав Максим солодких любовних мук: він безнадійно закохався в доньку композитора Галю, старшу за нього на цілих шість років. До того ж, Галя Лисенко вже мала нареченого та невдовзі одружилася. Були, отже, в цій історії й напівдитячі ревнощі. Загалом, без цього роману перша збірка М. Рильського «На білих островах» не долічилася би багатьох віршів (кілька з них він таки присвятив Г. М. Шило — таким було прізвище дівчини після заміжжя).

Що ж до приватної гімназії Володимира Науменка, яку відвідував Рильський, то це був один із кращих навчальних закладів Києва початку ХХ ст. Її засновник мав репутацію неординарної людини. Фактично саме він керував «Київською Громадою». Є. Чикаленко писав про Науменка: «Дуже популярний у Києві педагог, незвичайно тактовний, лагідний в обходженні, як казали, «дипломат», що вмів ладити зо всіма, навіть із попечительським округом, від якого, як учитель, а потім директор приватної гімназії, цілком залежав. Добрий промовець як на московській, так і на українській мовах, надзвичайно безкорисна й розумна в практичних справах людина…».

З 1893 р. В. Науменко — редактор «Киевской старины». За його активної участі укладався «Словарь української мови», відомий як Словник Грінченка. В часи української революції В. Науменко буде міністром освіти в останньому уряді П. Скоропадського. А в 1919 р. його розстріляють більшовики… 

З-поміж гімназійних учителів М. Рильський найчастіше згадував словесника Дмитра Ревуцького. Станіслав Трабша прищепив любов до античності.

Без Надії Новоборської не було б захоплення російською літературою. Добрим словом згадувався й любитель «анекдотичної» географії Єлисей Трегубов (до речі — родич Івана Франка).

Одним із найближчих друзів Максима був Михайло Алексєєв, майбутній академік, дослідник зарубіжних літератур. «Друг мій Міша Алексєєв», — написав про нього Рильський у своїй поемі «Мандрівка в молодість». Разом із кількома гімназистами-книжниками друзі утворили напівжартівливе товариство «антропофагів». Саме в ту пору Максим готував і виголошував реферати «Рим и его религия», «Мотив Ленори в античній поезії», писав дослідження про Гоголя, в якому під впливом статті В. Розанова доводив, що Гоголь не був реалістом… Гімназії М. Рильський зобов’язаний добрим знанням французької мови, з якої він згодом чимало перекладав. 

У 1915—1917 рр. Рильський навчався на медичному факультеті Київського університету — на цьому наполягла Меланія Федорівна (можливо, щоб уберегти його від військової служби, адже йшла світова війна?). Втім, медицина була Максиму не до душі. На самому початку 1917 р. він перевівся на історико-філологічний факультет щойно організованого Українського народного університету, але влітку 1918 р. кинув і його, подавшись у рідні краї. Деякий час працював у Сквирській продовольчій управі (яку очолював Іван Рильський, брат поета), в садовому відділі повітового земства, назва якого змінювалася кожного разу після появи нової влади.

У 1919 р. почав учителювати. Спочатку в с. Вчорайше, потім (аж до 1923 р.) у Романівці, де в будинку Рильських відкрили семирічку. Викладав українську мову, літературу й історію. Разом із братами Іваном та Богданом чимало енергії віддавав драмгуртку, в якому доводилося бути режисером, актором, декоратором і музикантом водночас. Був у школі й хор — ним керував брат Богдан («на все він піснею, як ехо, відкликався», — напише про нього Рильський у поемі «Мандрівка в молодість»). 

Протягом 1917—1920 рр. перед очима Максима Рильського пройшло чимало бурхливих подій. Він ще навчався в Києві, коли Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку.

Потім майже на цілий місяць Київ захопили більшовицькі війська Муравйова, і Максим міг бачити, як розстрілюють будинок Грушевського біля Ботанічного саду, — колись він мешкав зовсім поруч, у родинах Лисенків, Русових, Юркевичів. Пізніше на поклик Центральної Ради до міста увійшли кайзерівські війська, після чого почалася коротка пора Гетьманату… 

В час правління П. Скоропадського М. Рильський і полишив «сторозтерзаний Київ». Громадянська війна застала його вже на Житомирщині… 

Вихор буремних подій проте не підхопив юнака. Відсторонений від політики, він продовжував жити в своєму світі — вчителюючи, занурюючись у книги, переховуючись від численних «мобілізацій» (одного разу довелося побувати в заручниках у якоїсь із «армій», що набігали на Романівку). Там же, в Романівці, пережив голод 1921 року… 

Умонастрої М. Рильського тієї пори відбилися в його поетичних публікаціях на сторінках журналів «Шлях» та «Літературно-науковий вісник» (зокрема у «фрагментах із ненаписаної повісті» «Царівна», «драматичному малюнку» «Бенкет»), в ідилії «На узліссі» (1918), поетичних збірках «Під осінніми зорями» (1918) та «Синя далечінь» (1922). 

До Києва М. Рильський повернувся 1923 року. Професор О. Дорошкевич допоміг йому влаштуватися на вчительську роботу в другій Залізничній школі.

Викладав також на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Мешкав Рильський тоді майже на міській околиці, по вулиці Бульйонській (нині — Боженка, будинок не зберігся), там же утворилася і його сім’я (1926 р.).   Дружиною поета стала Катерина Миколаївна Очкуренко (1886—1958). Від першого шлюбу в неї залишився син Георгій; у 1930 р. сім’я Рильських поповнилася — народився Богдан… 

Максим Рильський був гарним педагогом, але душа його все ж належала поезії. 1920-ті роки — зоряний час його творчості. Саме в ту пору вийшли поетичні збірки Рильського «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Під осінніми зорями» (1926 — друге, доповнене видання), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1919). В останній крім оригінальних поезій містилися також переклади творів Маларме, Ван-Лерберга, Фета, Брюсова, Анрі де Реньє, Метерлінка, Верлена, Міцкевича. Адаму Міцкевичу в цьому ряду судилося зайняти особливе місце: протягом кількох років М. Рильський змусив «заговорити» по-українськи славнозвісного «Пана Тадеуша» (окреме видання цього твору побачило світ у 1927 р.)! На ту ж пору припадає його натхненна робота над українськими версіями французької класики — творів Н. Буало, К. Расіна, Мольєра, Е. Ростана. Переклади, активна співпраця з видавництвом «Книгоспілка» дали можливість у 1929 р. перейти на творчу роботу. 

Літературний Київ 1920-х років був перехрестям великих дискусій, які незрідка набирали й політичного забарвлення. М. Рильський тяжів до кола поетів, яких критика назвала неокласиками.

У листі до М. Зерова від 4 квітня 1923 р. він писав: «Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з пп. Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. Ачей найшлись би і ще товарищі, котрим не зав’язано очей на ту істину, що коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по-коряківському способу «розпаплюжить» усі традиції, то корабель врешті піде до дна. А ми б збудували Арго! Між нами були б досвідчені керманичі — Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво». 

Це була «школа, а не угруповання, тим паче не організація», пояснював Рильський згодом на допитах у ДПУ.

«Назва виникла випадково. Сталося це на літературній вечірці в Академії, де читалися вірші Зерова, Филиповича, Рильського. Тоді хтось і пустив це слово «неокласики». 

Неокласикам діставалося від авангардистів, запопадливих ревнителів «пролетарського мистецтва», просто малоосвічених критиків. Лаяли за «відрив від сучасності» та за прихильність до класичних (архаїчних!) поетичних форм… На рубежі 1920— 1930 рр. нагінки на неокласиків уже нагадували політичне цькування… 

Нетривала пора українського Відродження завершувалася. Наставали похмурі часи сталінських репресій.

Навесні 1930 р. в Харкові влада влаштувала публічний процес над СВУ (Спілкою визволення України). Сорок п’ять підсудних — це вчені, письменники, священики. Відлуння процесу докотилося й до М. Рильського.

19 березня 1931 р. (у день народження!) його арештували за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації. Пізнього вечора до помешкання Рильських на Бульйонській прийшли співробітники ДПУ, влаштували обшук, після чого поета конвоєм повели до Лук’янівської тюрми, де він пробув рівно п’ять місяців. 

Дивом збереглося кілька віршів М. Рильського, написаних у «бупрі» (будинку примусових робіт, як тоді називали тюрму). 

Про радість, боротьбу і рух. 

На допити поета возили в ДПУ, яке за іронією долі розмістилося в тому самому будинку на вул. Інститутській, де колись викладав Микола Лисенко. У матеріалах справи 272 наскрізною є тема СВУ. Чекістів цікавили знайомі Рильського — Олександр Дорошкевич, Андрій Ніковський, Леонід Пахаревський, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Дейнар, Григорій Косинка, Михайло Донець… Літератори, артисти, видавці… 

Найчастіше в письмових свідченнях Рильського згадувалось ім’я Андрія Ніковського (1885—1942), — журналіста й критика, який перед революцією редагував газету «Рада» (у 1917—1919 рр. — «Нова Рада»), у 1915 р. видавав у Одесі журнал «Основа»; був першим головою Українського Національного Союзу (1918), наприкінці короткої історії УНР займав посаду міністра закордонних справ (1920).

Після повернення з еміграції Ніковський працював у ВУАН, де займався лексикографією й історією літератури. У 1930 р. був засуджений у справі СВУ. Побіжне знайомство Рильського з Ніковським відбулося ще тоді, коли той працював у «Раді», а Максим навчався в гімназії. Тепер же йшлося про «вечірки у Ніковського», яким у ДПУ надавали особливого значення, трактуючи їх як якусь конспіративну, контрреволюційну діяльність. Рильський визнає, що Ніковський його й справді «дуже цікавив» як «блискуче-талановита постать», дуже освічена й красномовна людина». «Цей чоловік скорив, полонив мене…». 

ДПУ з’ясовувало світоглядні, громадянські, естетичні позиції самого Рильського. Звичайні богемні розмови тлумачилися як свідома контрреволюційна діяльність. Йшлося про інтелігентські «разговорчики» на вечірках у когось із приятелів або в київських пивницях. Зводилися вони до критики політики «українізації» як поверхової, далекої від суті «української визвольної ідеї», нарікань на цензурні утиски й монополізацію літератури; невдоволення тим, що «справжніх українців» відтирають від командних висот; іронізування над крайнощами «марксистського літературознавства» й над «обов’язковою тематикою», яка нав’язувалася письменникам. Були ще, звісно, й розмови про економічні труднощі, невиплату гонорарів… 

Рильському нав’язувалася схема: він став на шлях контрреволюційної діяльності. По суті, його штовхали на шлях самообмови . І Рильському довелося розкаюватися. За зв’язки з «діячами СВУ», за мріяння про «українську культуру», за власну «аполітичність» й скептицизм, за «вантаж старих «українських» традицій» і відстороненість від «живої праці серед робітничих мас», за «відтягування читацьких мас від клясової боротьби», за «шкідливий естетизм», за те, що не дав гнівної відповіді поету-емігранту Є. Маланюку…

Вінцем каяття стало зізнання: «Я став знаряддям верхівки СВУ», а також прохання дати можливість працювати на радянську владу. 

Цього було досить, щоб Рильського випустили на волю. Останній слідчий, знаючи, що завтра поета мають звільнити, влаштував на прощання садистські «розваги»: «ну, что ж, Рыльский... Вы не признаете себя виновным... Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки». 

Повернення додому на Бульйонську начебто мало означати щасливий кінець, проте Рильський розумів, який важкий дамоклів меч завис над ним (не кажучи вже про матеріальну скруту, яка в ту пору переслідувала Рильських). Наступного дня, прогулюючись бульваром Шевченка, він знепритомнів… від свіжого повітря. Потрібні були перепочинок, зміна декорацій.

Друзі запропонували поїхати до будинку творчості в селі Лука на Полтавщині, потім — у містечко Остер на Десні. Саме там було написано чимало віршів, які незабаром увійдуть до «переломної» збірки поета «Знак терезів». 

У розпал репресій М. Рильського більше не чіпали. Але можна тільки уявити самопочування людини, на очах якої зникали в чорному мороці радянського тоталітаризму кращі друзі, — Остап Вишня, Микола Зеров, Павло Филипович…

Атмосфера підозрілості та страху аж ніяк не сприяла творчості. Література офіційно трактувалася як частина справи загальнопартійної, фактично — їй відводилася роль ідеологічної обслуги.

Колись, розглядаючи перші п’ять поетичних збірок М. Рильського, М. Зеров написав: «Не вміє він тільки писати на замовлення». Тепер же, в страшні 1930-ті, для української літератури настала ера Великого Замовлення. Оригінальна поезія Рильського теж пережила в цю пору спад художньої сили. Зате в повному блиску продовжував жити Рильський-перекладач. До століття від смерті Пушкіна (1937) з’явилася його українська версія «Євгенія Онєгіна». 1930-ми роками датовані також переклади «Орлеанської діви» Вольтера, «Синьої птиці» Метерлінка… 

Із 1935 р. аж до 1942 р. М. Рильський завідував літературною частиною Київського театру опери та балету; водночас — очолював відділ поезії в редакції журналу «Українська література». Одна за одною виходили його збірки — «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). Чимало видань з’явилося в перекладах російською…

Влада поклала на Рильського (як і на П. Тичину) тяжку ношу офіційного поета. У 1939 р. він став, кажучи мовою того часу, поетом-орденоносцем. А проте, як пізніше казав М. Хрущов, життя Максима Тадейовича в часи сталінщини не раз висіло на волосинці… 

У роки Другої світової війни родина М. Рильського була евакуйована до столиці Башкирії Уфи, яку в той час жартома називали Уфкраїною, оскільки саме там до звільнення Києва від фашистів тимчасово розташувалися українські наукові та культурні установи, редакції газет та журналів. Рильські квартирували в помешканнях місцевих письменників, потім — у кімнатці готелю «Башкирія». Його зброєю стало перо поета і публіциста.

Вже восени 1941 р. країну облетіло полум’яне «Слово про рідну матір» М. Рильського. Його дні заповнені численними виступами на мітингах, зборах, творчих вечорах, на радіо… А водночас писалися й поетичні спогади — поема «Мандрівка в молодість». «Пишу, крім оборонних (! — В. П. ) віршів…, потихеньку, затискаючи тривожне серце, — поему про молодість, яка не вернеться, про друзів дитячих літ, про весну життя», — це рядки з листа поета, датованого вереснем 1941 р. 

Війна, хоч дивно це звучить, дала літературі ковток свободи. У творах багатьох письменників заговорила вітчизняна історія. Був у цьому цілком зрозумілий прагматичний сенс: героїка предків мала запалювати дух народу, який став на прю з фашизмом. Київська Русь, козацька доба, зрештою — сам величавий стильовий лад літописів і давньоруських поем ожили під пером О. Довженка, Ю. Яновського, П. Тичини, Л. Первомайського, М. Бажана, А. Малишка… Ім’я М. Рильського має бути назване в цьому ж ряду.

Один із його архітворів воєнної пори — поема-видіння «Жага» — написаний в чи не найтрагічніший момент багаторічного поєдинку з фашизмом — у листопаді 1942 року... 

Специфіка становища письменників масштабу М. Рильського полягала в тому, що влада в часи сталінського тоталітаризму обрала щодо них політику пряника й батога.

1942 року М. Рильському за кілька поетичних збірок і за поему «Мандрівка в молодість» присудили Сталінську премію першого ступеня (половину суми поет передав у фонд оборони). Наступного року його обрали дійсним членом Академії наук УРСР, прийняли до партії та доручили очолювати Інститут народної творчості та мистецтва АН УРСР. Широко відзначалося 50-річчя від дня народження поета: були нові поетичні збірки й державні нагороди… 

А минуло зовсім небагато часу — і на його голову посипалися тяжкі удари. Сталося це майже відразу після переможного завершення війни, коли з’явилися макабричні ждановські постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення» та «Про кінофільм «Большая жизнь» (серпень — вересень 1946 р.). У першій із них брутально критикувалися М. Зощенко, якого зараховано до «пошляків і покидьків», та А. Ахматова, названа «типовою представницею чужої нашому народові пустої безідейної поезії», пройнятої «духом песимізму, занепадництва» й «застиглої на позиціях буржуазно-аристократичного естетства і декадентства».

Постанови ЦК ВКП (б) спішно «дублювалися» ЦК КП(б)У; за короткий час їх з’явилося аж три! І кожна «кальоним желєзом» випікала український націоналізм. Ось імена таврованих: М. Плісецький, М. Ткаченко, С. Маслов, Є. Кирилюк, І. Пільгук, С. Шаховський (усі — автори «Нарису історії української літератури»), М. Рильський (голова Президії СПУ, який «не вжив ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі і на зборах письменників проникнення чужих радянській літературі тенденцій»), О. Дорошкевич, Ю. Яновський (редактор журналу «Вітчизна», якому «присвячувалася» спеціальна постанова), Є. Кротевич, Л. Коваленко й ще багато інших. 

Постанови ЦК інспірували появу статей, схожих на публічні доноси (на зразок «Чому літають ластівки?» Л. Хінкулова. — «Дніпро», 1947, №12). Доноси ж у свою чергу провокували нові, ще більш грізні проробки. Кульмінацією стали наскоки з боку тодішнього партійного вождя в УРСР Л. Кагановича. Чи ж дивно, що з-під пера М. Рильського з’явилися і «Пісня про Сталіна» (покладена на музику Л. Ревуцьким), і збірка для дітей «Піснею про Сталіна починаймо день» (1951). Брав він участь і в колективній оді «Слово великому Сталіну від українського народу»…

Вимушені славослів’я не були рідкістю; як відомо, вони мали місце й у драматичних творчих долях М. Булгакова, А. Ахматової, О. Мандельштама… 

1940-ві й наступні роки в житті Рильського важко уявити без купи покладених на плечі безвідмовного Максима Тадейовича громадських обов’язків, сам перелік яких зайняв би довгу колонку. 

Голова Українського відділення Товариства радянсько- польської дружби (1958—1964). 

Посади нерідко додають титулів і звань, особливо ж якщо їх наполегливо шукають. Максим Тадейович не шукав. Він просто мав колосальний творчий, науковий і моральний авторитет. У 1950 р. за сукупністю праць без захисту дисертації Рильському було присуджено науковий ступінь доктора філологічних наук. У 1958 р. — обрано дійсним членом АН СРСР. За збірки «Троянди й виноград» та «Далекі небосхили» у 1960 р. поету присудили Ленінську премію... 

Він був однаково органічним — і в академічній тозі, і в куфайці мисливця чи рибалки.

Усі, хто дружив із Максимом Рильським, хто був із ним поруч чи лишень час від часу спілкувався, дружно відзначають абсолютну чарівливість особистості поета. Був він «енциклопедистом свого часу» (О. Дейч), який умів легко та повсякчас поповнювати свої різнобічні знання. При цьому Максим Тадейович не був суто кабінетною людиною. Його дивовижне працелюбство мало, сказати б, «моцартіанський» характер; він примудрявся швидко та якісно виконувати величезні обсяги роботи навіть за несприятливих обставин. І залишався тим життєлюбом, який завжди знаходив час і для задушевного спілкування з друзями, для улюбленого мисливства й для риболовлі, для «чарочки» й пісні… 

Він був легкою людиною, якщо під цим словом розуміти душевну відкритість, уміння слухати співрозмовника, безмежну доброту, людинолюбство й дотепність. «Я вчився лібералізму в Христа, Короленка й Луначарського», — пожартував якось Максим Рильський. 

Одним із його захоплень були мандри. Друзі й рідні нерідко чули з вуст поета слова: «Мандрівонька пахне», — й це означало, що він знову лаштується в дорогу. Не дивно, що в поетичному доробку Рильського чимало «дорожніх» віршів, написаних ним під час відвідин як чужих країв, так і різних куточків любої його серцю України. 

Він знався на музиці й сам був непоганим музикантом. У книгах спогадів про М. Рильського не раз згадуються його імпровізації за роялем. Музика часто входила в плоть його поезії, як у тій же поемі-видінні «Жага». Мабуть, свою роль тут відіграло й дитяче виховання, уроки домівки Лисенка, а водночас і праця в оперному театрі. Не забуваймо, що М. Рильський працював із видатними композиторами, перекладав «оперні арії, хори і сцени, як, наприклад: арію Руслана з опери М. Глинки «Руслан і Людмила», арію Івана Сусаніна з однойменної опери М. Глинки, пісні Ольги з опери О. Даргомижського «Русалка», арію Ленського з опери П. Чайковського «Євгеній Онєгін» та інші». Свого часу один із музикознавців написав розвідку «Максим Рильський і Борис Лятошинський», — і такого роду досліджень про творчу співпрацю Рильського з композиторами може бути значно більше. 

Рильський любив життя серед природи. Романівка, її світ залишалися його любов’ю до кінця днів. Можливо, саме з думкою про Романівку ще наприкінці 1930-х він придбав будиночок-дачу в Ірпені, з яким пов’язано багато щасливих днів родинного та творчого життя поета. В роки війни там поселилися гітлерівці, і, як свідчать рідні Максима Тадейовича, він ніяк не міг звикнутися з тим, що в його садибі хазяйнували непрошені гості.

1951 року Рильські переїхали до новозбудованого будинку в Голосієвому. Це був його «мануар» — «замок-резиденція». Тут минули останні тринадцять років життя Майстра, якого М. Зеров по-дружньому називав poeta Maximus. 

1958 року він втратив дружину. Очевидці розповідають, що попрощатися з Катериною Миколаївною прийшов і її перший чоловік Іван Очкуренко. Максим Тадейович обняв його — і обоє розплакалися… 

Голосіївський дім поета вартий окремої книги. Тут Рильському явилося чимало творчих озорінь. Тут прийшло до нього те саме «третє цвітіння», яке подарувало українській поезії такі книги, як «Голосіївська осінь» і «Зимові записи». Тут писалися статті-роздуми, що склали книгу «Вечірні розмови». Одну зі статей Рильський присвятив молодим поетам — М. Вінграновському, І. Драчу, В. Коротичу. Тоді якраз гаряче дискутувалася тема «батьків і дітей» — йшлося навіть про конфлікт між поколіннями. А Максим Рильський привітав «плем’я молоде». І літературний вечір Вінграновського й Симоненка погодився провести… Було в цьому щось символічне: син Тадея Рильського, «шістдесятника» ХIХ ст., благословляв українських шістдесятників століття двадцятого… 

Наприкінці життя він мріяв написати книгу на зразок сповіді О. Герцена «Былое и думы». Але задум цей прийшов надто пізно. 1964 року Максима Тадейовича Рильського не стало — він помер від раку в своєму голосіївському «мануарі».Джерело