У Києві між Хрещатиком і Пушкінською, на Прорізній, є сквер-хутірець, де цвітуть яблуні весною, соняхи влітку. Тут три пам’ятники. Ближче до Хрещатика стоїть бронзовий шахрай Паніковський. А вище, де казино ”Спліт”, сидить бронзовий режисер Курбас. Обоє нагадують нам, що мистецтво є авантюра, і навпаки, але і те, й те — небезпечне заняття.

А он за кущем, у бронзовій чалмі — туркменський поет Махтумкулі. Він ніби з іншої компанії. Та це не зовсім так. Бо колись у Курбаса працював композитор Мейтус, який потім написав оперу ”Махтумкулі”. Курбас того не знав, бо вже був розстріляний.

Чому Курбас сидить саме на розі Пушкінської? Бо він колись грав гоголівського авантюриста Хлестакова. А той казав: ”Я с Пушкиным на короткой ноге!” — ось чому.

А трохи вище по Прорізній колись був Молодий театр, заснований Курбасом на рівному місці. Он яку історію видно звідси, від цього пам’ятника. Цікавий пам’ятник: права рука Курбаса звернена до грудей так, наче ця рука тримала револьвер, перед тим як зробити постріл. В юності він нібито справді стріляв у себе.

Лесь Курбас, хлопець з Галичини, закінчив філософський факультет Віденського університету, знав вісім мов. Пішов працювати актором, одразу на головні ролі. Його партнеркою була зірка тодішньої галицької сцени Катерина Рубчакова. Вони грали коханців: він Михайла, вона Анну в ”Украденому щасті”, він Астрова, вона Олену в ”Дяді Вані”. Катерина була заміжня.

26-літній Курбас вистрелив собі в серце. Куля там і лишилася: лікар, який врятував його, побоявся її діставати.

Курбас, артист європейської школи, з того театру пішов. Його запросив до себе Микола Садовський — у перший і єдиний тоді в Києві український стаціонарний театр (де нині Оперета). Пізніш Остап Вишня казав: якби Садовський знав, що вийде з тих запросин, він би, як Тарас Бульба, скочив на коня, вихопив шаблю й розрубав би Курбаса до самого сідла. Бо Лесь Курбас переломив усю історію нашого театру.

Садовський був геніальний. Але він усе життя віддав театрові, якому наш московський цар не дозволяв грати нічого, крім селян. А як дозволили грати ”панів”, виявилося, що українська акторська школа до цього не готова. Самі актори не вірили, що Чехов чи Шекспір можуть звучати по-українському. Навіть Леся Українка боялася давати Садовському свої п’єси.

Отоді Садовський і запросив Курбаса. Вони грали в ”Ревізорі”: Садовський Городничого, Курбас Хлестакова. То був незвичний Хлестаков: і спокусник, і жертва спокуси. А Київ завжди готовий спокуситися заїжджим європейцем!

І Курбаса одразу помітили. Тоді дванадцятеро молодих людей у Києві хотіли модерного українського театру. Це мало, але тих, хто цього хоче, в Києві рідко буває більше. І оті дванадцятеро сказали Курбасові: ”Веди нас!”. Той згодився, бо розумів: потрібен новий театр.

Було це так: молода актриса Поліна Самійленко запросила Леся Курбаса після вистави до себе до хати на Фундуклеївській, 82 — двір із садом, як у сквері на Прорізній, де тепер пам’ятник. Вони говорили всю ніч. Курбас жартував з австріяцьким акцентом: ”Тихо, бо прокинуться діти й спитають, що то за єден такий”.

Як він прийшов удруге, там уже чекали всі дванадцятеро. Це було 18 травня 1916 року. Так почалася ця авантюра. Авантюра — бо в Києві був хороший російський театр ”Соловцов”, був театр Садовського, і було повно ”горілчано-гопачних” театральних труп, прабабусь нинішньої Сердючки — якого ще українського театру нам треба?!

І хто дасть на це гроші? Гроші вони позичили у самих себе. Курбас покинув Садовського й репетирував безплатно. Через рік вони відкрили Молодий театр — спершу в Бергоньє, де нині Російська драма, а потім на Прорізній, 17, де й тепер Молодий театр — інший, створений згодом заново.

Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени — й відтоді ми вже менше комплексували. В цьому театрі починали всі, на кому потім тримався наш театр ХХ століття й тримається досі. Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів багато.

Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета — творити не ”українофільську”, а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціалізм чужих культур майже поглинув нас.

Того театру не стало 1919 року. Тоді ж трапилося й ще дещо.

У студії Молодого театру була Валя Чистякова, дочка соліста Великого театру. Чистякови втекли сюди з Москви від більшовиків. Курбас її зачарував: ”Що за єден такий?”. Вона хотіла у нього вчитися. Він дав їй почитати Ібсена в оригіналі, по-норвезькому. Весь театр так ревнував, що Чистякову хотіли отруїти. А шостого вересня 1919 року в Андріївській церкві обвінчалися ”громадянин міста Самбора в Галичині Олександр Курбас, 32 роки, греко-уніатського віросповідання, і Валентина Чистякова, громадянка Москви, 19 років, православного віросповідання”. Можливо, їм обом здавалося тоді, що Москви більше не буде. Втім, її батько так і не навчився вимовляти ім’я зятя. Він казав: ”Лєс!”.

А ще того року померла Катерина Рубчакова. А куля в серці Курбаса продовжувала сидіти.

Він ще на диво багато зробив: знімав кіно, створив театр ”Березіль”. Але 1933 року його вигнали з того театру як націоналіста. Чистякова лишилася в Харкові. Курбас опинився в Москві. Він тоді вперше закурив. Зустрічав харківські поїзди й казав знайомим: ”Знову пані Валя не приїхала...”. Може, її не пускав НКВД. А може, вони обоє переживали кризу. Це буває, коли чоловіка позбавляють змоги бути героєм, а у нього молода жінка.

У Москві його арештували й дали п’ять років Соловків.

Можливо, вони сподівалися, що через п’ять років зустрінуться й усе знову повернеться. Але за рік до закінчення табірного строку, восени 1937-го, Курбас отримав другу револьверну кулю: капітан НКВД Матвєєв вистрелив йому в потилицю в урочищі Сандормох у Карелії. Майже через 20 літ Чистякова отримала довідку, нібито її чоловік помер 1942 року від крововиливу в мозок.

Заміж вона так і не вийшла.