Неділя, 16.01.2022, 23:43
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Творчість Григорія Косинки [6]
Творчість Ю.Яновського [4]
Творчість В.Підмогильного [6]
Творчість Миколи Хвильового [12]
Творчість Остапа Вишні [3]
Творчість Олександра Довженка [2]
Творчість Івана Кочерги [1]
Неокласики [8]
Творчість Богдана -Ігоря Антонича [1]
Український футуризм [1]
Творчість П.Тичини [1]
Теорія літератури [1]
Літературний процес 20-х років [3]
Завдання [3]
Театр "Березіль" , Лесь Курбас [3]
Творчість Миколи Куліша [2]
Творчість Євгена Маланюка [8]
Іван Багряний [5]
Олександр Довженко [4]
Олег Ольжич [6]
Олена Теліга [4]
Улас Самчук [8]
Шістдесятники [10]
Творчість О.Т.Гончара [4]
Василь Барка [10]
Андрій Малишко [2]
Василь Стус [9]
Сучасна українська література [0]
Міні-чат
Головна » Статті » Навчальні матеріали -11 клас » Творчість Євгена Маланюка

Творчість Є.Маланюка
Ключ до розуміння ідейно-естетичних шукань і картини художнього світу Маланюка криється в його оригінальній концепції культури. Поет мав свої погляди стосовно формування української нації. В есе «Нариси з історії нашої культури» (1954) висвітлив своє розуміння культури українського народу, наповнивши його глобальними вимірами. Ще від YІІ ст. до н.е. землі теперішньої південної України були північною частиною античної Еллади, від якої походять римська й західноєвропейські цивілізації. Сусідні народи України не зазнали цього впливу. Водночас грецька культура мала на нас і позитивний, і негативний вплив. Позитивною успадкованою традицією є прагнення українців до краси, що проявляється в народній творчості, піснях, одязі (знамениті наші вишивки), писанках, танцях тощо, у глибоких почуттях моральності, духовності, що простежується у родинно-побутових традиціях, у пошані до людської особистості. Адже в тих культурах, де в центрі стоїть володар-автократ, особа нівелюється: педлеглі - це безлика маса. Негативний ефект Еллади на автохтонних жителів України полягає в тому, що надмірне захоплення красою породило «лагідну душевну мирність», альтруїзм, не сформувало «момент боротьби і мілітарної готовності», щоб захистити себе й свої землі. Отже, Еллада не внесла державотворчого чинника у тогочасні українські структури. Це й дало право Маланюкові-поетові називати Україну, вслід за німецьким істориком Й.Г.Гердером, «Новою Елладою», «Степовою Елладою»: «Незборима соняшна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?» («Варязька балада»).

На погляд Маланюка, у психіці українців помітні сліди залишили готи, візантійці, а потім варяги, які зміцнювали у нас мілітарні, бойові елементи, «прищепили почуття меча і держави». Третій розділ у збірці «Земля і залізо» називається «Варяги», в якому поет знову висвітлює свою теорію про вплив варягів на український народ. На відміну від історика М.Грушевського, Маланюк дотримувався так званої «норманської теорії», не вважаючи її принизливою для України. Адже варяги заклали підвалини Британській імперії, залишили своє ім’я у Франції (Нормандія), заснували державу Сицілія, дійшли Дніпром до Чорного моря. Як сказано у літописах, це — «путь із варяг у греки». Таким чином, внаслідок поєднання лагідної еллінської культури і войовничості варягів й виникла Київська Русь. Знову-таки варяги як народ-завойовник не спромігся закласти в основу функціонування держави конституційно-правового чинника. У роздробленні й міжусобних війнах князів Маланюк бачив причину занепаду Київської Русі як держави, а не від монголо-татарської навали. 

Внаслідок визвольних змагань 1917 — 1920 рр. постала після двох віків неволі незалежна Україна. Цей період несвободи Вітчизни Маланюк називає «ніччю бездержавності», котра внесла негативний елемент до менталітету українця — «тавро невільника», що й відіграло фатальну роль у пореволюційній ситуації. Тому найбільшим нещастям для України поет вважав появу типу людини-малороса, яка народилася в умовах неволі й має комплекс меншовартості. В есе «Малоросійство» (1959) поет розкриває причини й наслідки цього явища, яке нівелює будь-яку особу. Цьому типові автор протиставляв тип «мазепинця», людей, що мають національну гідність, шанують свою культуру і захищають державність України. Тому й центральним образом лірики Маланюка стала вольова особистість, національно свідомий українець, котрий зі зброєю в руках виборював свою державність.
 
«Стилет чи стилос?». Оригінальною виявилась естетична концепція мистецтва Маланюка. Він продовжив традицію Т.Шевченка, П.Куліша, М.Старицького, І.Франка, Лесі Українки, які підкреслювали суспільну важливість поезії. Концепція мистецтва Маланюка — суспільно активна: завдання поета — служити Україні, втілювати загальнонаціональні ідеї:
  Як в нації вождя нема, 
  Тоді вожді її — поети! 
  Міцкевич, Пушкін недарма 
  Творили вічні міти й мети. 
  Давали форму почуттям, 
  Ростили й пестили надії, 
  І стало вічністю життя 
  Їх в формі Польщі і Росії...
Слово стає єдиною зброєю. Поет поставив слово на сторожі української культури й державності, формування нового типу українця. «Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези. Не кинувши у глиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси», — так митець уже в першій збірці роздумує над творчою місією митця і його покликанням, яке ні за яких обставин не допускає фальшивості чи кон’юктури. Стилет і стилос, зброя й перо, сила і краса зливаються в своєму образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жертовне служіння красі й правді. Цю проблематику Маланюк порушує в таких поезіях, як «Молитва», «Ars poetica», «Напис на книзі віршів», «Зерову», «Куліш» та ін. Головна ідея цих творів — поет повинен безкомпромісно служити народові, формувати свідомість нації. 

У медитації «L’art petique» (1924) (французьке — мистецтво поетичне) Маланюк міркує над роллю митця в національному житті країни. Закінчилась доба сентиментальних зітхань, квітів і розчуленості — бурхливе ХХ ст. гарматами й кулеметними чергами розстріляло ілюзії, поставило нові завдання перед людиною. Поезія повинна відбивати не ніжні емоції, а крицеву нездоланність, тверду волю й мету конструктивного чину, тобто в українській ментальності слід плекати вольові риси, щоб досягти високого чину — власної держави: «І над безоднями глибин Стихії шалом біснуватим — Єдино Конструктивний Чин Поможе нам опанувати». З цього й випливає націо- й державотворча місія поета, який має бути у конструктивному горнилі змагань й боротьби за новий світ. Отже, національним поетом повинен називатися той, чия поезія має великий вплив на свідомість нації, стає джерелом для творення нового, генератором поступу: 
  Поет — мотор! Поет - турбіна! 
  Поет — механік людських мас,  
  Повстань майбутнього сурмач, 
  Що конструює День над Ніччю.

Таким національним поетом вважав Маланюк Шевченка. У поезії «Шевченко», написаній за формою англійського сонета [англійський (шекспірівський) сонет складається з трьох чотиривіршів (катренів) та двовірша, система римування така: абаб вгвг деде єє], він надзвичайно високо оцінює роль митця в національному відродженні України після кількох століть рабства й стихійних бунтів. Визначення «Кобзар Тарас», «трибун», «поет» є замалими для цієї гігантської постаті в українській історії, бо він є тим, «ким зайнялось і запалало» наше національне визволення. У статтях про Кобзаря Маланюк назвав його «духовним Мойсеєм нашої нації», підкреслював величезну роль Шевченкового слова в боротьбі за волю: «Динамізм революції був даний Шевченком. Ту частину 40-мільйонного народу, що хопився зброї, повела у бій його волева, його електризуюча поезія». 
«Сучасники» (1924) Митець болісно переживав поразку національно-визвольних змагань, обравши творчу безкомпромісну позицію. Він пильно стежив за мистецьким життям і подіями, які відбувалися в радянській Україні. Палко захоплювався лірикою М.Рильського, П.Тичини, але після того, як автор «Сонячних кларнетів» почав писати за велінням компартії, Маланюк розчарувався в ньому й присвятив поезію «Сучасники» (1924). Твір складається з двох частин: перша присвячена авторові «Синьої далечини», а друга — Тичині. Поет захоплюється внутрішньою культурою й шляхетністю поезій Рильського, назвавши його «алхіміком мудрих слів», який карбує «в коштовних ямбах вічний біль». Вражаюча метафора! Автор використовує образи, які часто зустрічаються в ліриці неокласика, відтворюючи світ його бентежного мистецтва: «Краси веселий кондотьєре, Несете хрест свій там, ген-ген, Серед похмуро-рідних прерій; Ви — еллін, схимник і Гоген». Як у добу Середньовіччя кондотьєр бився за будь-яку справу, так і поет-неокласик веде боротьбу за високе мистецтво.
У другій частині поезії Маланюк проголошує культ авторові «Сонячних кларнетів», уподібнюючи його слово до сурми архангела, який воскресив український народ. Космічними параметрами вимірює Маланюк національного генія України: «Так зродився ти з хвиль золото-синіх космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалось, — вріс». Образний світ і ремінісценції з лірики Тичини будують тканину поезії Маланюка, підкреслюють велич поета. Його захоплюють історіософські візії (від історіософія — букв. мудрість історії, осмислення історії, її уроків нащадками) автора «Золотого гомону», «Скорбної матері» й «Плугу», співця національної революції, поета-борця, який «жорстко-ярим залізом... пік одоробло північне» і душа якого клекотіла гнівом. 
Наступна частина поезії контрастна першій. У ній з гірким болем Маланюк констатує відхід Тичини з попередніх позицій, схиляння перед диктатом партії: «...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась... в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна». Це був безкомпромісний і суворо-правдивий присуд. Завершують твір естетично виразні образи дикого вітру в синіх степах, що журиться й жахає, мертвого місяця, замогильного співу й божевільної Офелії в половецьких степах. Вони символи руїни України, співцем якої був Тичина. Іронічно-саркастичний образ Тичини поет створює у поезіях «Демон мистецтва», «Портрет».

«Молитва» (1933). Поезія Маланюка національно органічна. В ній поєднується неокласична гармонія й неоромантика, символіка й патетика. В його художній картині світу на вершині піраміди перебуває Бог, вища правда й справедливість, а поет — це обранець божий, який несе його слово в маси, в Україну. Неоромантичним пафосом пройнята поезія «Молитва» (1933), у якій поет звертається до Бога й України, аби вони благословили його на творчість. Одначе це не тихі й заспокійливі прохання, а приголомшливий вибух емоцій, за якими проглядає тисячолітнє поневолення народу, вулканічний вибух енергії, що своєю пристрастю й полум’яним словом спалить напасників. Митець бажає, аби його перо стало батогом, нагайкою, пострілом, набоєм, щоб вибити з душ українців покору, рабську терплячість перед поневолювачами. В другій строфі Маланюк з презирством висміює малоросійське прислужництво й колабораціонізм: «Хай безсоромні очі їсть Тих, що живуть без сліз і честі, Хто скинув і любов і злість, Бо не під силу було нести». Антитезними парами виразно підсилюється сила пристрастей митця. Не випадково за епіграф взято слова Шевченка «Уродило руту... руту — Волі нашої отруту» із поезії «Чигирине, Чигирине», щоб у такий спосіб нагадати читачам про героїчні, водночас і трагічні сторінки української історії, пов’язані з іменами Мазепи, Крут та подіями «неповторної доби» національно-визвольних змагань. У заключній емоційно вибуховій строфі поезії Маланюк просить: «Твоїм мечем мене вчини, / Щоб басманувати душі, / Щоб захитать і знову зрушить / Смертельний чар дичавини!» 
Маланюк захищав самодостатність мистецтва, яке твориться за законами краси. Одначе для нього поетичне слово є дієвим засобом, служить найблагороднішій меті — творить волелюбний дух нації, підпорядковується завданням майбутнього відродження України, а тому є заанґажованим, тенденційним. Стилос-поезія Маланюка нагадує стилет своїм вольовим напруженням і вольовою силою особистості. 
«Пам’яті Т.Осьмачки» (1962). У статті «Лист до молодих» Є.Маланюк міркував про призначення поета. На його погляд, високе мистецтво народжується через покликання митця, «сполучається з Долею і часом Долею його стає, зі всіма трагічними чи лише трагедійними перспективами». Він високо цінував мистецький світ Т.Осьмачки, поета трагічної долі. Його до глибин душі вразила звістка про смерть митця, що настала 7 вересня 1962 р. в Нью-Йорку. Через два дні з’явилася поезія «Пам’яті Т.Осьмачки». За жанром цей твір — епітафія (від гр. epitaphios logos — надгробний надпис, траурне слово). Маланюк продовжив традицію античної поезії: у стародавній Елладі епітафії складалися поетами, проголошувалися біля могили героїв, видатних громадян Афін. Їх твори починалися такими словами: «Подорожній, спинись! Тут поховано того, хто поліг за вітчизну...» Як і в античні часи, Маланюк в епітафії висловлює особисте горе, силу переживань за втраченим митцем. Вірш будується як схвильований, наповнений болем й експресивно виразний монолог: «Не хочу — ні! — цих похорон, Прости. / Хай тільки ворон тричі десь прокряче...» Т.Осьмачку поховано на чужині, а тому Маланюк вводить образ народнопісенного чорного ворона (символ горя), який, може, затужить за поетом десь в українському степу, прокряче тричі. Експресія наростає з динамічною силою, адже поет звертається до Осьмачки як до живого («Осьмаче-символе»), називає його «неповторним», якому на терновому шляху як митцеві бездержавного народу довелося випити чимало горя, зазнати поневірянь, страждань, підкреслючи порівнянням «як Вій від мук незрячий». Таким чином, Маланюк розширює жанрові ознаки традиційної епітафії, оскільки розповідає не про виховання героя й шлях його до подвигу, а про життя-подвиг поета і про те, що митець залишив правнукам могутній «вогнепальний» дух. Маланюк вірить у духовне безсмертя Осьмачки, нащадки якого по-справжньому увінчають його пам’ять: «Посадять дуб. І, щоб з землею злить, / Чебрець розстелять килимом духм’яним. / Внизу Дніпро котитиме блакить, / А в Києві шумітимуть каштани». 
Лірика трагічного оптимізму. Першу поезію «Ісход» (1920) Маланюк опублікував на Поділлі, коли разом з тисячами учасників визвольних змагань змушений був залишити захоплену більшовиками Україну. «Ісход» — назва біблійна, бо так називається другий розділ Старого завіту, що оповідає про відхід давньоєврейського народу з Єгипту — країни рабства й неволі. Цей народ йшов пустелею сорок років, поки дістався Обітованої землі. Ісходом, «сумним походом» поет назвав трагічні події 1920 р., залишаючи рідну Україну назавжди. У своєму горі, розпуці він підноситься до космічно-біблійних висот, бо розуміє, що завершується тисячолітній поступ України, і знову, вже вкотре, пролилося стільки крові її борців, а державність не здобуто: «І вслід — Реготався Схід. Роззявляв закривавлену пащу. П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?» — запитує митець свою Вітчизну. 
Це й визначить тематичні обрії лірики Маланюка: втрата батьківщини, потреба здобути незалежність Україні, історіософські візії й мотиви, через поневолену вітчизну розбилося особисте щастя ліричного героя. Для художнього втілення цього комплексу ідей та образів Маланюк вдається до міфологічної й символічної поетики, неоромантичної виразності, які поєднуються з неокласичним інтелектуалізмом. Улюблений його прийом — антитеза, яка часто стає конструктивним принципом побудови ліричного сюжету. Важлива роль відводиться дисципліні кожної строфи й образу. Гармонійна краса досягається за допомогою ритмічної організації тексту, вмілим звукоописом, неперевершеними асонансами й дисонансами. Навіть традиційні рими у нього модернізовані — вони вільні, неповні, обернені, асонансні, будуються на внутрішньо прихованих співзвуччях: слова — соснова, Подніпров’я — кров’ю, шляхи — сухий, суховієм — бовваніє , мідь — клекотить («Батьківщина»).

«Знаю — медом сонця, ой Ладо» (1925) . У художньому світі лірики Маланюка важлива роль відводиться історичному буттю України. Її він називає співучою степовою, скитською Елладою. Поет її палко любить, у вигнанні марить нею, адже повернутися в радянську Україну не можна — там би зустрів смерть. Образ України в ліриці поета складний і будується на зіткненні й перехрещенні різних понять, які у своєму семантичному полі виражають цілу гаму емоцій: національну гордість за Вітчизну, любов і ненависть, надію й розпачливий крик душі. Митець пильно вдивляється в її історію, бачить Україну в класичній красі Древньої Греції: «О, моя Степова Елладо, Ти й тепер антично-ясна». У триптиху «Знаю — медом сонця, ой Ладо» Маланюк поєднує античний і національний світи, останній виступає в архетипі степу, що підкреслює повільно-лагідну статечність характеру українця, його залюбленість у рідну землю і ясні зорі. Водночас образ степу набуває трагічно-негативного значення, адже відкривав шлях для войовничих азійських кочівних народів, які диким ураганом проносилися по Україні, плюндруючи її. Ця ідея звучить і в поезії «Відвіку покарано степом». Таким же архетипним є образ Лади, праукраїнської богині весни, кохання та плодючості, яку малювали із пшеничним колоссям, дитям у руках і червоним яблуком. Образ Лади символізує історичну тяглість українців, їх пам’яті та духовністі, хоча вони й знищувалися чи то «половецьким, хижацьким ханом», чи то монгольськими або більшовицькими ордами. Твір пройнято особистісними зізнаннями. Перебуваючи у вимушеній розлуці з вітчизною, Маланюк бачить її у традиційно історичних формах «вишневого цвіту», в ореолі «весняного чаду», «блакитного міту» (міфу), «в золотім полудневім меду». 

«Варязька балада». Зовсім інший образ України окреслюється у «Варязькій баладі» (1925), одному із шедеврів лірики Маланюка. Поет оперує масштабними часо-просторовими координатами, змальовуює трагічну історію Вітчизни, закликаючи до її воскресіння. Вже у вступі-заспіві він пристрасно запитує: «Куди ж поділа, Степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?» — тобто чому втратила минулу славу й свою державність? Величні образи Степової Александрії (метонімія України), стародавніх міст, Дніпра, Києва, уквітчаного «золотом царгородських мозаїк», змальовують чудовий образ батьківщини. У цих візіях поет виділяє державницький період Київської Русі, постать Ярослава Мудрого: «Там обертав в державну бронзу владно / Це мудре злото — кремезний варяг, / І звідтіля ж воно текло безладно / Під ноги орд — на кочовничий шлях». У тканину твору вплітається баладний мотив. Поневолена й зруйнована напасниками Україна уподібнюється жахливому образові відьми, яка, розгорнувши кажанові крила, розхристана летить на шабаш — «своїх дітей байстрючу пити кров». Фінал балади вибуховий, поєднуючи любов і ненависть. Він відтворює найтиповіші риси українців, змальовує Хмельницького й Мазепу: із Чигирина й з Батурина «два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа». Хмельницький проклинає Виговського за смерть сина Тимоша, а Мазепа «на північ кида блискавками віч», тобто задумав визволити Україну з неволі російського самодержця. І завершується поезія знову риторичним запитанням, що обрамлює твір: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!..» 
Як і в Шевченка («Обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче»), Україна у Маланюка постає в образі жінки. У хвилини гніву й розпачу він її бачить то в образах Чорної Еллади, то Антимарії, то покритки Катерини, то зрадниці Кармен, то матері яничара, то «зрадливої бранки степової» («Діва-Обида», «Псалми степу»). У його візіях вона вимальовується страшною, поневоленою, опечаленою «чорним вітром». Епітет чорний вітер семантично багатий — це символ горя, рабства, чорної спаленої землі, сплюндрованої, пекучої, як під час степових бур. Таку ж роль у вірші «Сни» відіграє епітет пекучий піт, «селянський біль зітхав крізь землю тяжко й п’яно». Інколи поет, звертаючись до України, іронізує, соромить її, запитує: «Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була?»; «Невже калюжею Росії Замре твоя широчина?» Деякі читачі не розуміли таких різких інвектив на адресу України. Але такою любов’ю свою поневолену батьківщину любили Шевченко, Франко, Леся Українка, так мав право любити її і Маланюк, який, картаючи її за рабський стан, в будь-яку хвилину готовий віддати за її волю своє життя. 
Новий ідеал породжує нове уявлення про прекрасне й розумне, активність визначає стан мислення й поведінку героя. Закономірно, що поет звертається до таких історичних постатей, як Карл ХІІ, Данило Галицький, Іван Мазепа, Симон Петлюра. У поезії «Із селянських, із житніх зітхань» (1926) Маланюк поетизує образ Петлюри як борця за незалежність країни, якого породив український степ, назвавши його «Головним Отаманом Села». У циклі «Убійникам» (1928), присвяченому пам’яті Петлюри, якого 25 травня 1926 р. було підло вбито на паризькій вулиці Расіна більшовицьким найманим убивцею Швартцбардом, Маланюк вибухає вулканічним гнівом і від імені українського народу судить імперські амбіції Росії. («Полуботок, Шевченко, Гоголь — Здушить, скалічить, отруїть! Не лицарство, не перемога, А тільки зрада, підшепт, їдь. А тільки найнята отруя Та куля, куплена за бруд»). «Україна рокоче залізно», проклинаючи її злочини, і готується до переможних ранків.
Особистісно-громадянська лірика. Поезія Маланюка виразно пройнята екзистенційними мотивами. Цьому сприяли лихі поневіряння в еміграції, хвилини відчаю і гніву, страждання й самотності: «Мій лютий плач, мій сміх недобрий, Всі корчі демонської гри», «О, доле люта і проклята! Це існування смерті гірш. Прийшла кривавая розплата За кожен день, за кожен вірш» («Ars poetica»). Проте поет, обравши долю вигнанця й страждань, має ясну мету — він живе для України, її культури, щоб у творчому діянні виразити себе, бути корисним нації, сприяти зміні поневоленого життя. Духовною підпорою у тяжких життєвих випробуваннях стає українська пісня. У поезії «Одна пісня» (1928) , навіяній співом «В кінці греблі», митець малює в уяві рідні пейзажі й зізнається Вітчизні: «О, як забуть Тебе, єдину в світі! Твій зір мені ясніш за сонце світить Твоя далека пісня, як хорал».
Глибоко патріотичною є поезія «Лист» («Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель...»), що увійшла в збірку «Перстень і посох» (1972). За жанром це лірична епістола, проте її адресатом є не якась особа, а Україна. Твір будується як медитативна рефлексія, викликана ностальгічними почуттями ліричного героя від усвідомлення своєї відірваності від рідної землі. За структурою висловлювання поезія — ліричний монолог. Герой сповідається Україні, але чи чує вона свого сина: «Батьківщино моя, Батківщино німа! Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі / Мстить, нагадуючи, що Тебе нема». Ліричний сюжет медитації розвивається як гама почуттів і переживань героя, зумовлених нестерпно довгою мукою розлуки з Батьківщиною. Страждання ліричного героя підкреслюється градацією епітетів до образів днів і ночей, як відліку часу, що протікає нестерпно довго: «А пусті, нескінченні, бездонні ночі, / А ворожі, навіки вже страчені дні». Біль душі підсилюють невиразні очікування, коли «марно палаєш, а ворог регоче, / А доба ось гримить у залізі й вогні». Ліричному героєві гірко тому, що його Україна перебуває в неволі, і немає можливості звільнити її від напасника. Важливу контрастну функцію відіграють і просторові топоси (від гр. topos — місце, місцевість), крізь завісу яких постає у візіях ліричного героя поетичний образ України: легіт піль, квіт любові, шум тополь, вітер пісень. Проте не песимістичні настрої визначають тональність вірша, а життєствердні, бо ліричний герой творить в ім’я Батьківщини: «Та у муках ночей, під нещадними днями, / За безкрилим триванням цих згублених літ / Виростає ось мудрість, важка наче камінь,/ — Одинокий безрадісний плід». 
Непереборна ностальгія за втраченою батьківщиною звучить у поезіях «Під чужим небом» (1920), «Батьківщина» (1938), у яких він роздумує над своєю долею на чужині й щиро зізнається, що залишив би всі Парижі й Праги задля хатинок з старою соломою рідних стріх, бо
  Там свист херсонського простору! 
  Там вітер з кришталевих хвиль! 
  А тут: в вікні опустиш штору — 
  І п’єш, самотній, смертний біль. 
  («Під чужим небом») 
Навіть у пейзажній ліриці присутнє ліричне «я», а природа зігрита його душею. В поезії «Високий ранок» (1962) лаконічно малюються простори рідної землі, ріка, її «акварельна рінь». Тут усе спресовано, кожне слово й речення — миттєво схоплений візерунок, незабутнє враження, зворушення від краси українського ранку, що постав в уяві поета-емігранта. У третій строфі ліричний герой звертається до себе й своєї пам’яті. Пейзаж цей ніби спогад, «анабіоз сну» (оживлення сну), що приходить до вигнанця видіннями. Образ «це ще не чорна осінь. Це — золота, як згадка про весну» — метафора віку ліричного героя. Пейзажі Маланюкові персоніфіковані, діють як персонажі. 
«Май 1935 року». В українській ліриці весна традиційно символізує відродження в природі. В художньому світі Маланюка, як і П.Тичини, образ весни втілює ще й молодість, відродження України, волю й свободу народу. Визвольні змагання за державність поет теж називає «весною»: «А палала ж весна, Як останній суд — страшна!» («Листопад»). В цьому плані характерною є поезія «Май 1935 року», в якій змальовано весняний заморозок у Варшаві травневого 1935 р. Вірш перегукується з поезією «Дивувалась зима» І.Франка, символіка обох творів винятково прозора. Правда, у Маланюковому творі остання строфа звучить як крещендо (італ. crescendo, букв. — зростаючи, у музиці — динамічний відтінок, що означає посилення звучності) — глибокий сплав емоцій ліричного героя: 
  Та крізь хугу вдарить меч небесний 
  І над срібно-смертним сном весни 
  Голос кари загримить — «воскресни!» 
  Всім немилосердям вишини. 

«Біографія» (1923). Через всю творчість Маланюка лейтмотивом проходить автобіографічні мотиви, образи рідних, друзів по перу й зброї. У європейській поезії тоді окреслилася негативна тенденція: митці почали захоплюватися колективним ми, в якому розчинялася особа, їх уже не цікавив неповторний світ людини. Німецький поет Й.Бехер у збірці «Сірі колони» (1930) проголошував: «Я зрікаюсь свого імені. Мене звуть — товариш». Така тенденція спостерігалась і в радянській українській ліриці того часу, в якій з усіх граней людського «я» вперед висувалась так звана «класова свідомість». Маланюк натомість утверджував духовне багатство людини, відкритість ліричних почуттів. Автобіографічні мотиви Маланюка мали велике значення, оскільки допомагали збагнути етичний світ героя, його душевні сум’яття й поривання, його розчарування й віру у воскресіння народу. Таким чином, окреслювався неповторний світ його громадсько-особистісної лірики. У цьому плані характерною є поезія «Біографія». Ця медитація складається з трьох поезій і має виразно автобіографічний характер. Поет зазнав чорної гіркоти емігрантського життя, розлуки з рідними й вітчизною, та ніколи не втрачав сили духу й віри в повернення в незалежну Україну. Не випадково С.Гординський вважав Маланюка представником «вольової, вітаїстичної філософії». Триптих розпочинається із міркувань ліричного героя, який немовби вдивляється в себе самого, шукає місця у житті, йдучи «проти течії». Однак життєва дорога до мети важка, бо стелилась «без шляху, без батька, без предтечі». Герой, самоздійснюючись і самоутверджуючись, покладається тільки на власні сили. Розвиток почуттів і думки наростає в другій строфі. Самотній і забутий, він спрямовує зусилля, щоб «все чути. Всім палать, Єдиним болем бути, Тим криком, що горить в кривавім стиску уст», отак перетворюючись на згусток волі й поривань до майбутнього. У наступній частині триптиху емоційне напруження зростає.
Ліричний герой твору — це український митець, який вийшов із «глухого степу», із «зітхань страждальної землі», тобто з поневоленої України, увібравши в себе її болі й відчуваючи святий обов’язок перед нею. Він, ніби скульптор, вирізьблює «німий життєпис На дикім камені століть», конструює «вічний образ На сірім цоколі часу», зосереджуючись на найпотаємніших осередках розуму, саморефлексією висвітлюючи глибини душі. Розум диктує («мужність протина, як кобра») й не дозволяє найменшого внутрішнього розслаблення: тільки самодисципліна, тільки вольові поривання на шляху творення національної культури забезпечать успіх. Адже емігрантські обставини життя жорстокі («Тільки бачу — камені, вірші І тільки чую — гул погроз»), а час так швидко пливе, що можна не встигнути втілити заплановане. Поет чітко виборює свою життєву позицію, свою самопосвяту: «Мушу випити келих до дна». Ця біблійна метафора набуває в Маланюка глибокого узагальнення, яку поділяли поети «празької школи». Гірке вино вигнання спонукало їх до пошуків нових ідеалів, що прислужилися б Україні. Так у поезії виникла нова естетична концепція героя. Це національно свідомий українець, пройнятий нестримною волею до життя і творення, готовий згоріти смолоскипом в ім’я Вітчизни: «А я мушу незморено — просто — / Смолоскипом Тобі Одній, / Я — кривавих шляхів апостол — / В голубі невичерпні дні».
Громадянське й особисте в поезії Маланюка йдуть поруч, зливаючись у цілісний гармонійний світ, в якому щира сповідь, ліричні зізнання не перекреслюють чіткої громадянської позиції поета-державника, людини чину й дії.
Отже, Маланюк розширив тематичні, образні й жанрові обрії української поезії ХХ ст. Він захищав національно самобутню літературу, яка естетично зорієнтована на світову культуру, але не втрачає свого рідного коріння. Своїми концепціями мистецтва він перегукується з речником українського відродження М.Хвильовим. Поет сформував власний поетичний стиль, який живився джерелами антики, високомистецькими здобутками класиків, українською бароковою культурою (проповідницька риторика) та модерними (неоромантизм, символізм, експресіонізм) мистецькими течіями. Вагоме місце Маланюка-поета визначив І.Дзюба: «Маланюкова поезія залишиться... доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, — а й безжально-точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття».



Категорія: Творчість Євгена Маланюка | Додав: nmix (12.12.2008)
Переглядів: 52818 | Коментарі: 8 | Рейтинг: 4.4/25 |
Всього коментарів: 8
23.04.2014 Спам
8. Машка [Матеріал]
biggrin

06.03.2014 Спам
7. Настя [Матеріал]
smile класс:)

07.12.2011 Спам
6. ЛЕНА [Матеріал]
wink

05.12.2010 Спам
5. 6632625 [Матеріал]
wink

03.11.2010 Спам
Спасибо))Пригодилось)

08.12.2009 Спам
3. Варналий Настя [Матеріал]
yes Дякую дуже приємно,за добру інформацію!=)

05.10.2009 Спам
2. Таня [Матеріал]
пасибки что-то пригодилось)

04.10.2009 Спам
1. Lana [Матеріал]
happy Спасибо за информацию=))))Очень пригодилась=))))

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2022
Створити безкоштовний сайт на uCoz