Євген Маланюк. Поезiї КУЛIШ Гарячий день втопивсь в нiчнiй прозорiй млi. Ти довго Шекспiра перекладав сьогодня - I знав, що все це - в тьму, в майбутнє цiй землi. В неславу й забуття... А нiч - лунка безодня - Дзвенiла зорями... I сторiнки по однiй Ще мерехтять в очах. - I на нiчнiм теплi Ти полетiв у даль, туди, де вже свiтлiв Похмурий небосхил зорею передодня.
А хутiр в сяєвi - казковi лаштунки, Мов дивний Чигирин, де сплять гетьманськi залi, Де ти вигадуєш, бадьорий i стрункий, Залiзний стиль нових унiверсалiв...
Прокинувсь. I перо виводить ядом спраги: "Народе без чуття, без чести, без поваги".
25.9.25
НЕВИЧЕРПАЛЬНIСТЬ
Тяжким хрестом лежать шляхи, Яснi в ночах, вони слiпi вдень: Рамено - з заходу на схiд, Рамено - з пiвночi на пiвдень.
I так розп'ята - вiки,- Вогонь буття не загасила. Невичерпаний дух який! Яка непереможна сила!
Гноблять, калiчать, труять рiд, Ворожать, напускають чари,- Здається, знищено вже й слiд, Лиш потурнаки й яничари.
I ось - Стефаник i Кулiш, Ось - Коцюбинський, Леся - квiти Степiв страждальної землi, Народу самостiйнi дiти!
А то пiдземно загуде Вулканом нацiй цiла раса, I даром божеським гряде Нам Прометеїв дух Тараса.
ОДНА ПIСНЯ
В кiнцi греблi Шумлять верби...
Бува, почуєш пiсню i спахнеш Пекучим болем пiзньої любовi -
О, як забуть Тебе, єдину в свiтi! Твiй зiр менi яснiш за сонце свiтить, Твоя далека пiсня, як хорал.
Моя весна. Моя, моя Земляї
Яке ж залiзне серце муку стерпить: Оттут в недужих мрiях уявлять, Як "в кiнцi греблi шумлять верби".
l5.VIIl.l928
ПIД ЧУЖИМ НЕБОМ
1
Чужi: й земля, i небо тут, i люди, I мiсяця золотосрiбний рiг. Життя давно, як божевiльне, блудить По манiвцях заплутаних дорiг.
Десь кревний край кона в останнiй муцi, Дикун над ним заносить ятаган, А вiн скажений бiль терпить, як Муцiй, I крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж iще заблудить Безглузда путь i хто остереже? Чужа земля, чужi похмурi люди - Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба нi паризьких брукiв, Нi Праги вулиць прастарих: Все сняться матернiї руки, Стара солома рiдних стрiх.
Все сниться гук весни i вiтер, Веселий вiтер свiтлих лiт. А тут - молюсь, убогий митар, Шукаю Твiй вогненний слiд...
Hi! He знайтиi Нiхто не знає. Нiхто не чув Твоїх плачiв. Бiля всесвiтнього Сiнаю, Як завше - золото й мечi.
3
Десь сiре поле в чорних круках, Що пророкують: "Кари! Кар!" А я тут, на чужинних бруках, Чужий - несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки Назавше спалюю роки, I сниться степ Твiй, сняться луки I на узгiр'ях - вiтряки.
Там свист херсонського просторуї Там вiтер з кришталевих хвиль! А тут: в вiкнi опустиш штору - I п'єш, самотнiй, смертний бiль.
4
Несу отут страшний свiй iспит I знаю, що життя мине. I мати, сидячи на призьбi, Вже не вичiкують мене.
Давно Євгена поминає За упокiй старенький пiп, За весною весна минає Пiд запашне зiтхання лип.
Все далi висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вiтер заголосить глухо I пролiтає вдалечiнь.
Сирiє стрiха пiд дощами, Вже хата стала нетривка, I мати слухають ночами Бронхiтне гавкання Бровка.
1924
5
По яких ще дорогах шукати причинної долi? Перекотиполем блукати в яких степах? Вiтер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Вiд зруйнованих мiст розвiває горiлий пах.
Заховала перекупка-пам'ять всi сни глибоко, Тiльки будить горiлка на чорнiм шляху в корчмi, Нiби в морок душi, в її цвинтарно-мертвий спокiй Пiсля чарки отрути влiтає сонячний чмiль[1].
I ось все забуваю, i все зникає в сутiннi. Зостає лише рiвний профiль i зоряний зiр, Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтiння: Всi принади Твоєї страшної краси.
1920
[1] Чмiль - Джмiль (дiал.).
ШЕВЧЕНКО
Не поет - бо це ж до болю мало, Не трибун - бо це лиш рупор мас, I вже менш за все - "Кобзар Тарас" Вiн, ким зайнялось i запалало. Скорше - бунт буйних майбутнiх рас, Полум'я, на котрiм тьма розтала, Вибух кровi, що зарокотала Карою за довгу нiч образ.
Лютий зiр прозрiлого раба, Гонта, що синiв свяченим рiже, У досвiтнiх загравах - степа З дужим хрустом випростали крижi.
А ось поруч - усмiх, ласка, мати I садок вишневий коло хати.
УРИВОК З ПОЕМИ
Je suis un fils de cette race... E.Verhaeren
Внук кремезного чумака, Сiчовика блiдий правправнук, Я закохавсь в гучних вiках, Я волю полюбив державну.
I крiзь папери, крiзь перо, Крiзь днi буденнi - богоданно Рокоче запорозька кров Мiцних поплiчникiв Богдана -
Тих отаманiв курiнних, Що пiд гармати революцiй Умiли кинуть п'яний смiх В скривавлене обличчя - муцi.
Чия залiзна голова I з-пiд катiвської сокири Жбурляла в чернь такi слова, Що їй мороз iшов за шкiру.
Хто в дикий вихор гопака Втiляв життя назустрiч степу, Й чия упевнена рука Змiцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськiм огнi Держава рухнула, тодi-то Вони взяли свячений нiж, Залiзняка майбутнi дiти!
Хай згинуло, хай загуло - Вони лишилися, як криця! I жадний примус, жадне зло Їх не примусило скоритьсяi
Херсонськi прерiї - мов Сiч, А кобзарем - херсонський вiтер, I рiдним був одразу клич: - Вставайте! Кайдани порвiте!
Бо ж там тече козацький Буг Й - не раз червоная - Синюха, А я там весен вербний пух I дух землi - з дитинства нюхав.
Як не калiчила Москва, Не спокушав її розгон той - Та враз пiдвiвсь, i запалав, I з серця кров'ю крикнув Гонта.
...Даремно, вороже, радiй - Не паралiтик i не лiрник Народ мiй - в гураган подiй Жбурне тобою ще, невiрний!
Ще засилатимеш, на жаль, До Києва послiв московських - I по паркету наших заль Ступати лаптю буде сковзько.
5.6 1924
БАТЬКIВЩИНI
Як до Тебе протоптати тропи? В сивiй млi спостерегти мету? Чи ж пропалить синiй жар Європи Азiї проказу золоту?
Ось мовчиш, незбагнена, незнана, Мов прозорий жовтень, нежива,- Що ж Тобi - прокляття чи осанна? Мертвi звуки, неживi слова.
Рiвний простiр в язвах позолоти Залягає площиною пiль, Тiльки часом - Твiй єдиний готик - Повстають жертовники топiль,
Перетявши безнадiйний позем, Вносячи мiрило у безкрай, Що завжди беззахисний на грози Сумно мрiє про майбутнiй рай.
13.Х.1931
БIОГРАФIЯ
1_
Завжди напружено, бо завжди - проти течiй. Завжди заслуханий: музика, самота. Так, без шляху, без батька, без предтечi. Так - навпростець - де спалює мета. _ Все чути. Всiм палать. Єдиним болем бути, Тим криком, що горить в кривавiм стиску уст, I знать, що випало - загаснути забутим, I спомином кiнця - кiсток народних хруст. _ 2_
Так вийшовши з глухого степу, З зiтхань страждальної землi, Вирiзьблюю нiмий життєпис На дикiм каменi столiть.
Так конструюю нiчний образ На сiрiм цоколi часу, I мудрiсть протина, як кобра, Гадючим зоренням красу.
I розраховує, й шепоче, I вимiряє кожен крок, Лиш електричне колють очi Крiзь все мереживо морок.
Заплутуюсь густiш i гiрше Пiд дiамантовий гiпноз, I тiльки бачу - камнi, вiршi, I тiльки чую - гул погроз.
I все боюсь: скiнчиться термiн, А я не скiнчу завдання I попливу один, без керми, У тьму вмираючого дня.
3_
Мушу випити келих до краю - Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згораю,- Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорiзаним звiрем - вiтер Проридає в страшний простор. (Там жито - надовго збите, Там чорним повiтрям - мор).
А я мушу незморено-просто - Смолоскипом Тобi Однiй, Я - кривавих шляхiв апостол - В голубi невечiрнi днi.
IСХОД _ Не забути тих днiв нiколи: Залишали останнiй шмат. Гуркотiли й лякались кола Пiд утомлений грiм гармат.
Налiтали зловiснi птахи, Доганяли сумний похiд, А потяг ридав: На Захiд... На Захiд... На Захiд... I услiд - реготався Схiд.
Роззявляв закривавлену пащу. П'яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть?
ЛИСТ
Так. Без Тебе повiльна, нестямна загибель, Батькiвщино моя, Батькiвщина нiма! Навiть гiркiсть в черствому щоденному хлiбi Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.
А пустi, нескiнченнi, бездоннi ночi, А ворожi, навiки вже страченi днi, Коли марно палаєш, а ворог регоче, А доба ось гримить у залiзi й вогнi.
I от знову дощi. Не дихнеш, не промовиш Крiзь завiсу просторiв у скудний мiй день Анi леготом пiль, анi квiтом любови, Анi шумом топiль, анi вiтром пiсень.
Та у муках ночей, пiд нещадними днями, За безкрилим триванням цих згублених лiт Виростає ось мудрiсть, важка, наче камiнь,- Одинокий безрадiсний плiд.
МАЙ 1935 РОКУ
Ждали всi зеленого розмаю,
Леготу плодючого тепла,
Ти ж дихнув, смертельно-бiлий маю,
I земля снiгами загула.
Мерзне квiття дитячо невинне.
Заклякають соки в деревах.
Ярий гiн крижана смерть прилине, Все скує смертельно-бiлий жах.
Заридає поминальним спiвом,
Спеленає в похоронний снiг,
I весна - земна пречиста дiва -
Нежива у снiговiй трунi.
Та крiзь хугу вдарить меч небесний I над срiбно-смертним сном весни Голос кари загримить - "воскресни!" Всiм немилосердям вишини.
ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО
Днi Твої скалiчено криваво, За туманом мерехтить мета... Так обридла пiдозрiла слава, Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвiм полi бою, Стережу сей попiл i кiстки,- Знаю, Бог розсудить нас з Тобою: Сходять зерна, пружаться ростки.
Бачу їх - високих i русявих, Зовсiм iнших, не таких, як ми,- Пристрасникiв висоти i слави, Ненависникiв тюрми i тьми.
Ось їх стислi руки, яснi лиця, Голос невблаганний, як наказ, В гострiм зорi зимно-синя криця - Вiрний щит вiд болю i образ.
Спадкоємцi бою, бурi дiти! Загримить ще раз така пора - Смiливо могили перейдiте, Коли треба - розтопчiть наш прах.
Щоб без вшанувань, без академiй Кров жадала неминучих кар, Криця зустрiчала серця кремiнь, Викресала iскрами удар!
Щоб тверезi зимно-синi очi Загорались, гострi i палкi, Лиш тодi, як обрiй зарокоче, Боєм зустрiчаючи полки.
I коли доба метальним словом Збудить в серцi переможний ямб, Присуд Божий в даль Твою громово Ознаймить гарматний дифiрамб.
11.1.1932
ПАМ'ЯТI Т. ОСЬМАЧКИ
Не хочу - нi! - цих похорон. Прости. Хай тiльки ворон тричi десь прокряче, Що вже похований ти, неповторний ти, Осьмаче-символе, як Вiй вiд мук незрячийi
Нi, не ув'язнить глина чужини Твою труну, твiй попiл вогнепальний, Бо правнуки, що будуть знов сини, Перенесуть у тишу спочивальнi.
Посадять дуб. I, щоб з землею злить, Чебрець розстелять килимом духмяним. Внизу Днiпро котитиме блакить, А в Києвi шумiтимуть каштани.
9.1Х. 1962
ПОЛЕ БОЮ
1
А поле бою все чека I мрiє крiзь туман i вiддаль. Господь не жалує вiка, Щоб ось, блукавши, як сновида, Шукать шляху, i важить час, I пить гiркi й безсоннi ночi, Й даремно пiдбирать ключа До лiтер тих сузiр пророчих.
2
А поле бою нам все те ж - I заповiтом, i докором - Ось розгортається без меж Узустрiч непоборним горам.
Воно гукає по ночах, Воно здригається i стогне. Примари юрмляться. I жах Десь опiвночi лунко охне - Всiм простором, всiм тиском тиш, Всiм мовчанням слiпої ночi... О, поле бою, закричи ж, Розплющ давно засклеплi очi!
Гантер, 6.VIII.1965
СУЧАСНИКИ
1
Максимовi Рильському
Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських пiль. Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вiчний бiль.
Краси веселий кондотьєре, Несете хрест свiй там, ген-ген, Серед похмуро-рiдних прерiй; Ви - еллiн, схимник i Гоген!
Навколо - хащi й печенiги, А в кельї - тишi нiжний спiв, Реторти, циркуль, колби, книги, I Ви - алхiмiк мудрих слiв.
Сiчень. 1923 По прочитаннi "Синьої далечiнi"
2
Павловi Тичинi
На межi двох епох, староруського золота повен, Зазгучав сонценосно твiй сонячно-ярий оркестр - I пiд сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.
I на древнiм, на скитськiм[1], на кров'ю залитiм просторi Говорили могили, спiвали козацькi вiтри. I у лiтери тайн степовiї складалися зорi, Щоб пломiнним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синiх космiчних вiбрацiй" Метеором огнистим ударив в днiпровськi степи I, здавалося,- врiс. I над плугом схилився до працi, I вже мрiяло серце про сонцем налитi снопи...
Вили бурi iсторiї. Рвали й жбурляли вiдвiчне. О, ти знав, що тодi не сонети й октави, о нi! - Жорстко-ярим залiзом ти пiк одоробло пiвнiчне, Й клекотiла душа твоя в гнiвнiм, в смертельнiм огнi.
I по синiх степах дикий вiтер повiяв примару, Щоб журить i жахать... Замогильний доноситься спiв. I вночi мертвий мiсяць освiтлить з-за сiрої хмари Божевiльну Офелiю - знов половецьких степiв.
Листопад. 1924
[1] Скитський - скiфський. Так писали за правописом 1929 року.
ВАРЯЗЬКА БАЛАДА
Необорима соняшна заглада - Вiки, вiки - одна блакитна мить! Куди ж подiла, степова Елладо, Варязьку сталь i вiзантiйську мiдь?
Вiд синiх меж до сiверських україн Широчина нестримано росте, Мов на бандурi велетенськiй грає Спiвучим вiтром припонтiйський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото I сам втопивсь у соняшнiм меду, Й крiзь спокiй цей єдина ллється нота - Блаженних бджiл в вишневому саду.
Лиш чорними очима хитрих вiкон Всмiхнуться молодицями хати - I знову степ пестить мої повiки, I знову скитськi баби i хрести.
Лиш, як крiзь сон, майнуть крилатi вiї I нiч очей з-пiд п'явок гострих брiв - I знову - степ. Лишь де-не-де замрiє Архипелаг поснулих хуторiв.
Дзвенить вода. Це вiн, це вiн синiє - Балада хвиль - Днiпро. I на горi Спить Київ - степова Олександрiя - Пiд злотом царгородських мозаїк.
Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото кремезний варяг, I звiдтiля ж воно текло безвладно Пiд ноги орд - на кочiвничий шлях.
Гримiли десь козацькiї литаври, Вiки несли не раз залiзний дар, - Вiн в холодку ж спочив у темнiй Лаврi, Вiд мудростi знесилений Владар.
(А ти не довго гаялась в тривозi: Сарматських уст - отруйний, п'яний мед Ти вiддала татарину в знемозi, I чув твiй смiх Батиєвий намет).
I далi, там, де берiг Кiммерiї Пiднiс коринфськi обриси колон, Де Херсонес замрiяно бiлiє I снить солодкий, вiчний, синiй сон,
Де кам'янистi межi скитських прерiй Врiзаються в козацький буйний Понт Причалом генуеських кондотьєрiв, Кiнцем твоїх бурхливих перепон...
Отак лежиш - замрiяно-безсила, А сходить нiч - i вiдьмою вночi Ти розгортаєш кажановi крила... I, поки по гаях кричать сичi,
По болотах скрегочуть млоснi жаби, Шепоче тьма i стогне в снах Днiпро - Летиш, страшна й розхристана, на шабаш -
Своїх дiтей байстрючу пити кров...
...А з Чигрина й з Батурина в туманi (Козацьке сонце тiльки виплива) Два гетьмани виходять мертвi й п'янi, I кожен довго плаче i спiва.
Один зiтха - єдиним зойком: "Тимiш", - I проклина Виговського всю нiч, А другий - той, що огряднiш i стриманiш, - На пiвнiч кида блискавками вiч.
I чуть: "Чекай, бо ж - жодного респонсу, Ти, Орлику, - гаряча голова!" ...........................
...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо степова?!.
26 - 28 6 25
ВОЯКАМ
Так хутко згасло сяйво слави, Так коротко тривала мста. Лягли знесиленi лiта
На роки, на десятилiття, На всю добу. I сивий згар Того нещасного полiття На наших чолах - знаком кар.
Куди б не йшли, де б не спинились, Порожнє поле у очах, Щоб серце судорожнiш билось По непереспаних ночах,
Щоб серце свiй передчувало Останнiй скорч. А мертвий зiр Все бачитиме: даль, навалу I нерозкаяний простiр.
7.Х. 1959
* * *
Безкровна Муза - нежива, А я несу їй в бiднiй жертвi Мої скалiченi слова - I скривавленi, i мертвi.
Не оживить, не запалить, Не випростать зiгнутi крижi. Ось кожна думка, кожна мить Сталевим лезом горло рiже.
Гей, поки б'ється в хвилях злив Доби сiєї лютий вiтер, Так треба грому дужих слiв, Що загули б в литаврах лiтерi
Гей, де ж той гiмн з iржавих сурм? Де марш непереможних крокiв? Де апокалiпс тих пророкiв, Що поведуть в останнiй штурм?
* * *
Високий ранок. Камiнь ненагрiтий, Сочистий кущ i поруч - синя тiнь. Вузьке вiд спеки рiчкове корито. Уламки скель. Акварелева рiнь.
Прокинься лиш. Хiба ж це не знайоме? Не Сугоклей? Не висохлий Iнгул? Цi майже зовсiм гранiтовi зломи I здовж долини вiтру рiвний гул...
Перечекай. Це ще не чорна осiнь: Це - золота, як згадка про весну, Це здогад той, що не доснився й досi, Що все трива в анабiозi сну.
