ІВАН БАГРЯНИЙ
Справжнє прізвище Івана Багряного - Лозов'ягін. Народився видатний письменник 19 вересня, 2 жовтня за новим стилем, 1907 року в селі Куземин Зінківського повіту на Полтавщині. Його батько був муляром, жив і виростав Івасик у місті Охтирці, на Харківщині. Першу освіту отримав у церковно-приходській школі, а протягом 1916-1920 років навчався і успішно закінчив вищепочаткову школу. Але на цьому його навчання лише розпочиналося, вже в 1922-1923 роках Багряний закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 до 1930 року вчився в Київськім художнім інституті (колишній Всеукраїнській мистецькій Академії). Інститут закінчив, але до захисту диплома не був допущений через політичну "неблагонадійність". Під час навчання в інституті мав ще інший фах - літературу, в якій проявив свої антирежимні, самостійницькі, антикомуністичні настрої. Як письменник і поет, належав до так званих "попутників", тобто письменників "непролетарських" щодо ідеології.
Літературну кар'єру почав у 1926 році в Києві, в журналі "Глобус" та "Життя й Революція". В 1929 році мав уже три окремих книги і сприймався радянською критикою як "антисовєтський" поет і письменник, "куркульський ідеолог". Початок остракізму був покладений статтею марксівського критика Правдюка в журналі "Критика" (№10 за 1931 рік, Харків). Був членом літературної організації "попутників" "Марс" (Майстерня Революційного Слова), її членами також були найвидатніші письменники того часу: В.Підмогильний, Д. Фальківський, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник, Т. Осьмачка. Також був приятелем найбільш опозиційно настроєних письменників і політичних діячів України в кінці 20-х років - таких, як: М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, М. Яловий, П. Христовий, О. Досвітній та інших. Його біографія густо пересипана вигадками як злонавмисними, що їх поширювали політичні супротивники, так і наївно-безглуздими, що є плодами простодушного неуцтва. Отже, народився Іван Лозов'ягін у козацькім краю, де одвіку жиди горді, відважні, сильні духом і тілом люди, щохвилини готові життям заплатити за свою свободу і своїх родаків. До речі, невипадково ця прикордонна територія породила стільки видатних митців, адже творчість є прямим продовженням незалежності. Пам'ять про героїчну боротьбу і жертовність предків не вмирала ніколи в нащадках і рано чи пізно втілювалась у легенди, пісні, поезії...
Коли вибухла революція, що принесла неминучі зміни і великі надії - разом з муками і кров'ю, десятилітній Іван Лозов'ягін це сприйняв не як історичну аномалію, не як відхилення від верстової дороги вселюдського розвитку, а як єдино можливий порятунок для змученого, виснаженого українського народу, бо тільки таким, революційним шляхом сягнути можна було і соціального, і національного визволення. І революцію, і громадянську війну, і пореволюційні складнощі юнак сприйняв не як щось стороннє чи далеке, а як свою кровну справу - як відродження покривдженої ворогами України трудової. І тому якось не віриться в деякі факти, якими журнал "Україна" приголомшив своїх читачів: йдеться про нібито участь Івана Багряного в "робітничій опозиції" (за твердженням Олега Гаврильченка й Анатолія Ткаченка). "Робітнича опозиція" виникла 1920 року, а вже 1922 року на XI з'їзді РКП (б) її розгромили - ну, а якого віку був тоді Іван Лозов'ягін? Не виступав він тоді в ролі свідомого борця з режимом. Навпаки, йдучи в літературу, досить рано - за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Первомайський, Свєтлов. 1920 року, в Куземині, де Іван жив у діда по матері, 92-річного однорукого пасічника, якого разом з Івановим дядьком чекісти замордували до смерті на очах малих онуків. Як писав потім Багряний: "Кров усе життя стоятиме мені в очах". Віра і кров стали полюсами багрянівського світовідчування. Він рано почав писати, ще в школі редагував рукописний журнал "Надія", не просто мріяв про літературну діяльність, а й діяв, дуже рішуче.
Українському читачеві Багряний став відомий з публікації поезії у журналі "Глобус", де працював відповідальним секретарем Б. Антоненко-Давидович. У 1927 році Іван Багряний опублікував у журналі "Всесвіт" два прозових твори- "З оповідань старого рибалки" та "В сутінках". На сьогодні їх забуто, залишено поза увагою дослідників - і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з'являється майбутній герой "Саду Гетсиманського", "аltег еgо" письменника - "завідуючий політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій". У цьому портреті неважко розпізнати автопортрет.
Іван Багряний швидко набирав літературні очки, уже 1927 року виходить у кооперативному видавництві "Маса" збірка віршів "До меж заказаних", тобто заборонених. Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публікує поему "Аvе Магіа". На титульній сторінці стояло: Видавництво "САМ".
Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: "порнографічний натуралізм".
Наступна поема Івана Багряного "Комета", яку автор надіслав до журналу "Глобус", потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що безпосередньо зайнялися Іваном Багряним. 1930 року поет - цілком офіційно - опублікував у харківському видавництві "Книгоспілка" історичну поему "Скелька" - чи не найпершу в українській радянській поезії (в усякому разі "Марину" М. Рильського Іван Багряний випередив за кілька років). Скелька - то назва села, що сосідувало з Куземиним і Грунем (звідки походять, між іншим, брати Губенки - Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла місцева легенда про те, як у XVIII столітті селяни, вчорашні козаки, доведені до відчаю здирством, насильством, брутальністю колонізаторів, знищили російський монастир, оплот русифікації й покріпачення.
Слід по собі він залишив - як у літературі, так і в людській пам'яті - вельми тривкий. Усі, хто був з ним знайомий, згадують його найкращими словами.
У 1930 році з'являється у Харкові збірка оповідань Івана Багряного "Крокви над табором". Та невдовзі Багряного заарештовують. Це сталося не в Києві, як доводить журнал "Україна", а в Харкові - на розі Сумської вулиці і Шпитального провулка. Серед білого дня і на очах у перехожих. Багряному ще поталанило, порівняно з його друзями-письменниками, - дістав лише п'ять років заслання. Поводився Іван Багряний вкрай зухвало і незалежно. Слідчий Херсонський, що вів його справу, не знав української мови - Багряний добився, щоб йому дали слідчого-"україніста". Після одинадцятимісячного сидіння в камері ця подорож на східні окраїни "соціалістичної батьківщини" могла виглядати як нагорода, але він не добув тиермін, бо в 1937 році втік. Біографія Івана Багряного рясніє отакими загадками, з приводу яких лютують політичні супротивники і сперечаються дослідники, але документальних відомостей не має, тому важко щось говорити ствердне.
Багряний тікає з табору 1936 року, переховується між українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Іван Багряний пробирається в рідну Охтирку, додому. Але на четвертий день його за доносом сусіда схопили й відпровадили до Харкова. Де він просидів два роки і чотири місяці в новій, "радянській" тюрмі на подвір'ї обласного НКВД, і в старій, ще "царській" тюрмі на Холодній горі. Не просто просидів: його було нещадно катовано, топтано, бито, з нього вправно видобували необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували… Оцей харківський в'язничний досвід і став підмурівком "Саду Гетсиманського", твору, що уславив ім'я Івана Багряного на весь світ.
Восени 1940 року Івана Багряного звільняють "за недостатністю матеріалів для повтортого засудження". Звільняють з відбитими легенями і нирками, звільняють під нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Іван Багряний жодних компрометуючих свідчень ані про себе, ані проти інших, не підписав протоколів.
Кілька місяців Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубі, та коли спалахнула війна, його забирають в народне ополчення. Опинившись на окупованій території, повертається до Охтирки, редагує місцеву газету "Голос Охтирщини". Невдовзі пересвідчується, що ніяких інших цілей, крім загарбницьких, німці на Україну не принесли, - і вступає в конфлікт з окупаційною владою. Внаслідок чого кидає газету і перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харківський драматичний театр. Пише комедію-сатиру "Генерал" і пропонує до постановки, але всі режесери в такій пропозиції йому відмовляють. Втім, комедію його не виставлено й досі. 1943 року Багряний переїжджає до Києва.
У липні 1944 року Багряний опиняється в Словаччині, а в вересні його під час облави на емігрантів схопили й відправили до Німеччини. Як "ост-арбайтер" він "ішачив" під Берліном, на станції Темпельгоф. Перед падінням третього рейху тікає в Тіроль, далі в Інсбрук, звідки 1946 року перебирається в Баварію, в Новий Ульм, де розташувався великий табір переміщених осіб з України. Там він провадить шалену громадську діяльність: засновує газету "Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); виступає ініціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади (Української Національної Ради) тощо.
Приймає активну участь у політичному і культурному житті країни. Незважаючи на гучні титули і посади, жилося йому важко і скрутно. Навіть у матеріальному плані: у нього вже була нова родина, пішли діти, а це вимагає витрат.
Сотні статей вийшло з-під пера Івана Багряного - різного змісту і різного рівня. Та були серед них і такі, що їх не визначиш інакше, як "документи доби". Наприклад, блискучий памфлет 1946 року "Чому я не хочу вертати на "родіну", перекладений багатьма мовами. У такому ж дусі і стилі написана сатирична поема "Антон Біда, герой труда" (1947). Але поряд - лагідні дитячі твори "Казка для дітей" і "Телефон". 1946 року виходить збірка віршів "Золотий бумеранг", що підсумовувала поетичну його творчість за два десятиліття (підзаголовок - "Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного"). Друком з'являються п'єси Івана Багряного - "Генерал" (1947), "Морітурі" (1947), "Розгром" (1948). Ще 1946 року виходить роман "Тигролови" (колишні "Звіролови"). Цей його рукопис перевидавався українською, перекладався англійською (США, Канада, Англія), німецькою, голландською мовами і завжди мав незмінний успіх.
1953 року з'являється "Огненне коло" - повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії "Галичина" була розвіяна під Бродами. 1957 року виходить "Маруся Богуславка", яку Багряний представив як першу частину трилогії "Буйний вітер", так і не дописаної. 1965 року, по смерті Багряного, було видруковано роман "Людина біжить над прірвою", над яким автор працював паралельно із "Садом Гетсиманським" у 1948-1949 рокдх.
У 1956 році славні ловці душ присилували старшого сина багрянівського Бориса виступити по радіо з викриттям і напучуванням свого батька, що стало великим ударом для письменника.
Духом він залишався нездоланний, але тіло зраджувало - навіть його залізний організм надірвався. До туберкульозу, набутого в тюрмі, долучився діабет, потім серцева хвороба. Він стає завсідником лікарень і клінік, але, й прикутий до ліжка, невтомно працює. Лежачи, пише на спеціально для нього виготовленій дошці. Помер він 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн (Німеччина). Йому погіршало, він покликав лікаря і сказав йому по-німецьки: "Я вмираю..." Знепритомнів, заговорив українською мовою - його ніхто не розумів. Йому дали укол і він заснув, але вже не прокинувся. Поховали Івана Багряного в Новому Ульмі. Скульптор Леонід Молодожанин, автор пам'ятника Тарасу Шевченкові у Вашінгтоні, зробив гарний нагробок, на якому викарбувано рядки із "Золотого бумеранга":
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Джерело: http://svit.ukrinform.ua/bagr.shtml |
