Давайте спробуємо глибше замислитися над тим, що довелося пережити Борисові Олійнику і його поколінню.
Крізь наші серця і душі перепущено свинцевий досвід феноменально жорстокого XX століття з його братовбивчими війнами, соціальними потрясіннями, серіалами небачених голодоморів, кривавими діяннями Йосипа Джугашвілі і Адольфа Шикльгрубера, нуклеарними вітрами «холодної війни». З обнадійливим повоєнним відродженням, оптимістичним авантюризмом Хрущова, похмільним синдромом Брежнєва, перебудовчими перверсіями Горбачова, планетарною чорнобильською катастрофою, мерзотами сьогодення — сліпою помстою історії за нашу безвольність і безхарактерність.
Якими ж, за цих умов, мають бути поети і поезія? Якою має бути поезія у країні, «найпередовішій серед відстаючих», де 20 сімей володіють 80 відсотками національного багатства, а на кожного мешканця видається 0,3 книжки на рік? Яким має бути поет у «новому» суспільстві з його примітивним індивідуалізмом, відчуженістю, соціальним цинізмом, сало-мазохізмом і кайдашизмом, розмитістю або й відсутністю моральних запобіжників, міщанським хапузтвом?
Чи можна уявити собі вечір поезії у палаці «Україна», а, тим більше, на Олімпійському стадіоні?
Водночас, попри економічний, соціальний і духовний мор, Україна залишається високопоетичною державою світу. Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Іван Драч, трагічно загиблий Володимир Затуливітер… Кожен із названих, а перелік можна подесятеряти, у будь-якій іншій країні став би предметом національної гордості, поетичного культу. А ще ж заявляє про себе, часом властивим для віку юнацьким максималізмом, молода поросль. Хоча випасинковуватись їй на смалких вітрах глобального знеродовлення ой як не легко. Під впливом «демократичної» уседозволеності, засилля маскульту, нескінченних телевізійних «собачих весіль» і т. п. відбуваються незворотні зміни не лише у психіці, а й фізіології молодої особистості: «…збочення — це справжня сутність нашого буття, — читаємо у передмові до добірки творів початківців у числі 4-му журналу «Молода Україна» за нинішній рік. — На кількох десятках сторінок тут розміщені неоціненні скарби у вигляді реляцій про чоловічий і жіночий онанізм, маніакальні способи кохання у звичних і незвичних ситуаціях, а також позах, про вживання наркотичних засобів; є тут маніакально-депресивні версії історій — відомих і нових, цілком оригінальних. Що там казати — є інфантильне замилування у лайні і геніталіях просто як у поняттях у собі, категоріях високого, понадлітературного спілкування обраних…» Такі твори і таких авторів, на думку передмовця, «об’єднує патріотичне прагнення винести українське слово на вершини світового духу!» Ні більше ні менше… Блатний жаргон, нецензурна лексика, параноїдальна маячня — це вершини світового духу? (Цікаво, яку місію, зважаючи на вікові можливості, виконують у часопису члени його редакційної ради Микола Жулинський та Іван Драч…)
Як після такої специфічної цитації перейти до поезії Бориса Олійника, власне, його книги «Стою на землі», що вийшла у видавництві «Криниця» наприкінці минулого року? Яка епоха була згубнішою для людської душі — тодішня чи теперішня?
Можна було б повторити за Леонідом Талалаєм, автором глибокої передмови до збірки, що Борис Олійник — «останній романтик», вдатися до прямих і опосередкованих ремінісценцій його шанувальників, подискутувати з недоброзичливцями. І, нарешті, потвердити, що Борисові Іллічу чужі маніфести звихнених солодіїв, сповідальників турпізму — це новомодне слівце означає насолоду від потворного.
Але одразу скажемо, що чим яскравіша особистість, тим важче звести її характеристику до двох чи трьох рис. Крім того, час, як відомо, накладає грим на портрети своїх героїв.
На портрет Бориса Олійника лягають одсвіти його незвичної, як для поета, політичної діяльності. З цього приводу йому адресується чимало дошкульних інвектив, особливо з боку тих, хто сам ще зовсім недавно чіпляв до кожної збірочки «ура-партійного паровозика». Своє політичне кредо Б. Олійник окреслює чітко і недвозначно: «Маючи досить досвіду в політичних баталіях, я міг би вельми вправно поміняти свої світоглядні позиції на догоду кон’юнктурі і таким чином убезпечити себе від наскоків розмаїтих опонентів і, зрештою, мати неабиякий зиск, моральний та й матеріальний. Дякувати Богові, я не скористався жодною з цих можливостей: не переступив друзів і недругів, не ухилився од громадського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші прадіди, діди та батьки захистили нас від коричневої чуми».
Якщо вже говорити відверто, Борис Олійник — надто своєрідний комуніст. Попередня влада побоювалася його, зараховуючи бунтівливого поета мало не до «внутрішніх дисидентів» за явний націонал-комунізм («Я тим уже боржник, що українець зроду»). Не беремося судити, які міркування мають щодо Бориса Олійника, вічного єресіарха, нинішні комуністи… Слава Богу, що за будь-якої політичної погоди він залишався Поетом. Його поезія «б’є» далі усіляких раціональних, помисливих, дистильовано логічних перекладів ідеологічних установок.
Феномен Б.Олійника полягає в тому, що в нього соціальне — поетичне, а поетичне — соціальне. Навіть найбільш ораторська його поезія багата на ліризм, пісенність. Віддавши належне «бронзі декларацій» і «барабанам пафосу», Борис Олійник витворив свою багатобарвну й сповнену живого життя поетичну планету з її сяйливою й мінливою ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-робленого — тієї фальшивої романтики, яка притаманна характерам поверховим, легковірним і легковажним. Поет, певна річ, не поет, коли він не заплатив данину звичайним людським слабкостям і «серця заблудам палким» (О.Пушкін у перекладі М.Рильського). І цим він імпонує читачам, які вважають його «своїм».
Американський поет, критик і драматург Томас Стірнс Еліот, нобелівський лауреат, стверджував: «…по-справжньому важливо, щоб у поета була гідна його невелика аудиторія сучасників. Завжди повинен існувати невеликий авангард — люди, які розуміють поезію, незалежні від своєї епохи і в чомусь її випереджаючі, здатні швидко засвоювати нове».
От біда тільки, що поезія, розрахована на невеликий авангард, разом із тим авангардом і вмирає. Поетичне ж слово Б.Олійника знаходить дорогу до кожного серця, йому, цьому слову, не вдається пробити, хіба що, пласкі лоби «сучасних українців».
Понад 40 книг віршів, есе, статей становить творчий доробок поета, публіциста, критика, кіносценариста, знаного громадського діяча (до речі, одного з небагатьох народних депутатів, чия поява на трибуні змушує затихнути розколиханий колгоспнозборівський парламентський зал). У рецензованій тут книзі «Стою на землі» (упорядкування Тетяни Майданович) доладно зібрані твори Б.Олійника, починаючи з перших його збірок і до поезій останніх років, що були надруковані в різних часописах. В ошатному 700-сторінковому фоліанті — цілий ліро-епічний материк одного з головних поетів сучасності. Марне було б намагатися у короткому газетному слові окреслити навіть контури цього материка. Отже, вдамося до загальних характеристик і окремих зауваг.
Чого ми варті в цьому світі грішнім?
Чому це в нас — побила б його тля! —
Усе якесь покручене й недійшле,
Немов у Бога вкрали ми теля?
(«Зустріч з Архістратигом»)
І в іншому вірші, «Прокинсь, нарешті…» (присвята О. Сизоненку):
Народе із трипільських запорогів,
Древніших за святий Єрусалим, —
Та скільки ж можна на чужих пророків
Молитися, не вірячи своїм?!
Ця тема, може, найболючіша у філософській поезії Б.Олійника, який свято сповідує Шевченків заповіт: «В своїй хаті — своя правда». Бо й справді: б’ємо чолом Європі, хоч «ми тоді вже побілили хату», як та «іще не вийшла із печер». Атипова Україна, де ми скоро «балакатимем… через тлумачів», так забилася об брук «цивілізації», що от-от стане викиднем історії.
І небагато знайдеться письменників, які б стільки зробили для відродження національної ідеї, українського патріотизму, як Борис Олійник. Він разом з Олесем Гончаром стояв біля витоків Міжнародного Шевченківського свята, яке спочатку мало статус всесоюзного. Щоб його «пробити», треба було мати і мужність, і великий хист дипломата, аби обійти партійні «запороги». Як згадує у приватному літописі Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» поет і молодший Олійників побратим Михайло Шевченко, саме Борис Ілліч, будучи головою Комісії з проведення свята, разом із головою Спілки письменників України Юрієм Мушкетиком подвигли тодішній уряд прийняти постанову: щороку проводити Міжнародне Шевченківське свято в іншій області. В цьому був закладений великий смисл: щоразу одна з областей, як правило, найбільш зрусифікована, приймала гостей і устами найвищих мужів змушена була на загал говорити не тільки українською мовою, а ще й з позицій Шевченка. Так уперше заговорили українською Запоріжжя, Харків, Луганськ, а нинішнього року — вже і Севастополь…
Зрештою, можна сказати і так: українською заговорила й Україна, коли 28 жовтня 1989 р. було прийнято закон «Про мови в Українській РСР», одним із ініціаторів якого був Борис Олійник. Закон цей, звичайно, застарів. Це так, але й він не виконується. Бо ніяк не позбудемося одвічної нашої біди — витлумленого в українстві почуття гордості за свою мову — другу за ареалом поширення серед слов’янських і чотирнадцяту серед світових, одну з найдосконаліших за мелодикою, семантико-морфологічними ознаками. Цією мовою витворений найбагатший у світі фольклор, одних лише пісень — кількасот тисяч. На захист української мови має стати наш парламент, на часі — міжпартійна асамблея з мовних питань. І так хотілося б, щоб Борис Ілліч, «використовуючи службове становище», заставив комуністів виконати давню, ще 1919 року, партійну резолюцію, писану, кажуть, самим В.Леніним:
«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. п.) протягом століть придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіяти спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнути, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас».
Непогано сказано! А як зроблено?
Окрема іпостась — націєтворча діяльність Б.Олійника як голови правління Українського фонду культури (з 1987 р.), його блискучі публіцистичні виступи на теми мови, духовності народу, екології, Чорнобиля (одним із перших побував у зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України), на захист сербів і чорногорців. Його голос вперше прозвучав з найвищих радянських трибун, розкриваючи трагедію голодомору 1932—1933 років.
Як бачимо, у часі і просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поета — у світі мрії, фантазії, зачарування і в світі тверезого, холодного і об’єктивного аналізу. Така роздвоєність дуже згубна для поезії, але, слава Богу, поетичний ген Бориса Олійника не зазнав руйнівних мутацій. Може, тому, що його поезія просякнута «топографічним відчуттям» — він обожнює свою полтавську Зачепилівку, село, назване в дусі народного гумору (так і уявляється козак-нетяга, який де тільки блукав, а тут, у цьому селі, таки зачепився за якусь прегарну молодицю). Він обожнює батька-матір, українське слово («Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі»), великого Тараса («Ти в моєму серці, Україно, Думою Тараса гомониш»).
Клімат поетичної планети Бориса Олійника не міняється, їй не загрожує наступ ерозії духу і пустелі брехні. Його слову, філософічному і сповідальному, властиві і м’який ліризм, й іскристий гумор. Не обходиться й без ущипливої іронії та пронизливого сарказму, особливо коли йдеться про тих, кого поет називає «одноклітинними». Його поетичний дух — швидше раблеанський, ніж байронівський, хоч, як і кожному справжньому поетові, не чуже йому почуття нестерпної самотності («Заболю, затужу, заридаю…в собі закурличу, А про очі людські засміюсь, надломивши печаль»). А оскільки найкращий спосіб усамітнення — бути на людях, то й пішов до парламенту…
Не вигарцьовуючи на одрі конаючого соцреалізму, він узяв від Довженка, Тичини, Малишка й Олеся Гончара сонячний оптимізм, пристрасть до життя, світлий романтизм. Бо й «родивсь безнадійним романтиком — Дон Кіхот у масштабі села…»
Він вірить у високу місію художника у справі перебудови світу і не вірить у безперспективність громадянської позиції поета. Добутий з народного серця благородний метал віри, надії і любові з особливою силою видзвонює у поетичних творах
Б.Олійника останнього періоду. Йдеться, зокрема, про полемічно гостру й політично пристрасну поему «Трубить Трубіж», про яку чомусь мовчать наші доморощені «апологети писаризму» (М. Хвильовий) та зоїли-критики. «А тим часом, — пише вже згадуваний вище Михайло Шевченко, — це перший масштабний поетичний твір у нашій літературі, де автор, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з татарської навали, в філософських параметрах осмислив національні, соціальні й духовні зрушення в Україні на зорі третього тисячоліття. Осмислив як вірний син її, як учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх все-таки бачить «куди вона крутиться».
Серед численних сатиричних «замальовок з натури» наведемо хоча б оцю:
Заїжджай до нас, вали
З негодящим крамом:
Ви не все ще продали,
Ми — не все докрали!
Ви нам — «Коку» із часів
«Бурі у пустелі».
Ми вам в шальку терезів —
Юнок до постелі.
Ви нам — прілий аспірин
Та інтим для злуки.
Ми вам щедро на замін —
Докторів науки.
Ви нам — сірий сурогат,
Допотопну каву.
Ми вам рідних немовлят
Здаємо, немов телят.
Заодне — й державу.
І на всю цю гидь і слизь
Вже нема загати.
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В українській хаті!
Тут одразу можна було б кинутись у дискусію: куди хилить Борис Олійник, яку комуняцьку ідею проповідує, затуляючи нам вікно в Європу? Борис Олійник таки має свої політичні орієнтири. А ми? І які?
…Поет — камертон нації. Йому не обов’язково видзвонювати в унісон з більшістю чи меншістю. Давайте ж будемо дослухатися до кожного тривожного і щирого голосу!
Джерело: http://www.dt.ua/3000/3760/46191/ |
