Олена Теліга загинула у місті своєї першої любові
У нашій історії немало яскравих жінок.
Але мало в кого така біографія. Найсильніший із віршів Теліги — це життя її самої.
Очі в неї були зелені. А голос – альт. Такий голос у поєднанні з такими очима – вибухова суміш. На світі ще є мужчини, колись закохані в неї. Ці 90-літні діди досі гордо згадують ту пригоду своєї юності. А вони ж тоді були на добрих десять літ молодші за неї!
Тепер її вивчають у школі.
Олена народилася під Москвою, де служив батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенов. Далі жили в Петербурзі. Хрещена мати Олени – російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Отже, родина належала російській культурі.
1918 року вони переїхали до Києва, де батько завідував департаментом водних шляхів уряду Української Народної Республіки (УНР), викладав у Політехнічному інституті. Там і жили – в парку на Брест-Литовському проспекті. В еміграції батько став ректором «петлюрівської» Української Господарчої Академії в Чехії. Олена й там почувалася петербурзькою панночкою, бувала серед білоемігрантів. Якось при ній хтось згадав про «собачій украінскій язик». Вона сказала: «Ви хам! Я вас більше не знаю!». І відтоді перейшла на українську мову. Полюбила батькового студента Михайла Телігу, колишнього сотника армії УНР, родом з Кубані.
Вони побралися, виїхали до Польщі, де жили в бідності. Він був землеміром, вона іноді підробляла моделькою й писала вірші.
Після вбивства Коновальця 1938 року ОУН розкололася на бандерівців і мельниківців. Теліга обрала останніх, бо бандерівці не довіряли поетам.
Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал «Літаври». Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабиному Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.
Лишилося чотири десятки віршів, серед них «Поворот». У ньому Теліга, за 10 літ до того, передбачила свою загибель. У неї була натура Кармен. А Кармен – це азартний флірт зі смертю.
Теліга мала дивовижну здатність заворожувати мужчин – навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї, з підписом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою!». Вона сердилась – не за «череду хлопців», а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, а вона носить капелюшок як справжня варшав’янка! А щодо мужчин, то згадаймо тих, ким була заворожена вона.
Першу любов 15-річна Лєна Шовгенова пережила в Києві. Далі – Михайло Теліга. Ось лист, писаний йому за рік до весілля: «Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого. Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, тан-цюйте, фліртуйте. І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас єдина».
Пізніше з’явився Дмитро Донцов, старший за неї на 23 роки. Вона його звала вельмишановним редактором. Цей чоловік, схожий на Мефістофеля, мав успіх у жінок. Донцов – ідеолог українського націоналізму, героїчно-наступального. Тому його обожнювало ціле покоління. Він мав гостре перо, пристрасно-грубувате, як у Леніна. Вірші Теліги вперше опубліковано у «Вістнику» вельмишановного редактора. Там же друкувався і її вірш «Подорожній», присвячений нібито Донцову. Цей вірш тепер проходять у школі.
Улітку 1933-го Теліга писала Наталі Лівицькій-Холодній про Донцова: «Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в то-му, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися. Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання. Життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання».
Чому саме – вона і Донцов?
Поет Євген Маланюк казав про Телігу, що вона хотіла від життя радості в королівському значенні цього слова. Коли вона свого часу, в Празі, «вибрала» для себе Україну — то був саме королівський вибір: моя земля, я хочу її любити! Але як її здобути?
І ось – Донцов, який зумів це сформулювати. Формула була варта її любові. Але те, що Донцов сформулював словами, Теліга зробила в житті. Вона повернулась в Україну – у найгірший для повернення час.
Це був смертельний флірт з долею. Той самий Маланюк, колишній офіцер армії УНР, умовляв Олену не їхати. Казав: люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть. Та вона таки поїхала до міста своєї першої любові.
У липні 1941-го Олена, разом з письменником Уласом Самчуком, таємно від німців, перейшла вбрід Сян. Самчук лишився в Рівному. А Теліга подалася далі – сама. 17 жовтня 1941-го вона писала з Рівного до Кракова чоловікові: «Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій, як я сумую без тебе! Так мені тебе бракує, як ніколи в житті. Що буде в Києві? Не знаю! Любий мій, коханий. Вірю, що зустрінемося й заживемо знов разом. Пам’ятай: яка я не є, але тебе одного дуже люблю і життя без тебе не уявляю». Михайло приїде до неї в Київ – трохи згодом.
Улас Самчук був одним із багатьох, зачарованих Оленою. Вони удвох перебродили Сян – ця мимовільна інтимність зблизила їх, і Самчук не забув цього. Він усе життя страждав, що не зміг врятувати її. У нього в Києві була наречена, Таня. Таня й Олена ждали, що Самчук вивезе їх з міста. У Самчука був старий «фіат». Він ламався щоразу, як виїжджав на київську дорогу. Потім здох зовсім. А в Рівному служив німець Ганс Кох. Він безнадійно любив одну нашу дівчину. Вона сказала: «Як привезеш із Києва тих двох дівчат – я подумаю!». Кох поїхав. Скоро повернувся з Танею – без Олени.
ї
Що там сталось? Українці в Києві набридли німцям, і вони добивали тут тих, кого не добили більшовики. А поети, які вчора славили Сталіна, носили до Теліги вірші про Гітлера. Вона викидала це в кошик. Хтось доніс. Тікати в останню мить вона відмовилась: я не можу писати вірші про одне, а чинити інше. Німці арештували всіх у Спілці. Потім відпустили тих, хто не належав до Спілки. Михайло Теліга, колишній сотник, бандурист і землемір, до Спілки не належав. Але залишився й був розстріляний разом з Оленою.
А Донцов жив довго – аж до 1973 року.
Джерело: http://gukr.com/article1085.html |
