МОНАРХИ Диктатори, королі, імператори, Мліючи в димі хвальби, Роззявляли пащі, мов кратери, І гукали: — Ми — символ доби. — Хто не з нами, той против Бога. — Хто не з нами, той проти всіх.— І сипались лаври убогі До куцих кривавих ніг. Нікчемна, продажна челядь, Банда кривляк для втіх, Щоб мати що повечерять, Годувала холуйством їх. Ідоли обслинені, обціловані Ішли величаві в своїй ході. А поруч вставали некороновані Корифеї і справжні вожді. Вставали Коперники і Джорджоне, Шевченко підводив могутнє чоло, І біля вічного їхнього трону Лакузи жодного не було. Бо щире, високе небо Не підмалюєш квачем, Бо величі справжній не треба Спиратись на плечі нікчем.
МОЯ МОВА
Все в тобі з'єдналося, злилося — Як і поміститися в одній! — Шепіт зачарований колосся, Поклик із катами на двобій. Ти даєш поету дужі крила, Що підносять правду в вишину, Вченому ти лагідно відкрила Мудрості людської глибину. І тобі рости й не в'януть зроду, Квітувать в поемах і віршах, Бо в тобі — великого народу Ніжна і замріяна душа.
КАЗКА ПРО ДУРИЛА
Ото ж воно й почалося з того, що одружився дурний Петро. Тільки до хати привів небогу — зразу ж топитись пішов у Дніпро. Стрибнув у воду — в воді не тоне, почухав тім'я дурний, а тоді почав серед річки — хай Бог боронить! — ходить на руках по воді. Походить трохи та ляже полежить, на хвилю закине ноги брудні — і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить та рибалок до смерті злякав у човні. Йому все байдуже — ходить та чхає, та грайливо моргає до риб, а небога із кручі рукою махає: — Вернись, чоловіче, бо з'їм твій хліб! — Почув те Петро та бігом додому, що запопав — то усе перегриз, добре, що жінка спалила солому та в глечиках поховала дрова і хмиз. Наївся Петро: — Ну, стели постелю, горличко ніжна моя,— та сама лишень лізь під стелю, а на долівці приляжу я.— Отак і жили без нужди та горя. Сусіди шепталися, як один: — Від чого товстіє Петрова Федоря? — Аж гульк — у Федори син. І такий тобі хлопець, що далі нікуди, і такий тобі хлопець, що — ну. На другий рік вже навчився бігати, а на шостий — виматюкав старшину. Прийшли тоді до Петра пузаті та й кажуть: — Ти знаєш чи ні, що виродок твій губатий сказав, ніби ми дурні? — Розізлився Петро: — Отаке тобі й на! Та я ж його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана того, що усім відомо...— Узяв і прогнав. А що дурному? Тільки приказував, як проганяв: — Іди, лобуряко, з дому — ти з мене останню сорочку зняв! Іди собі, зла личино! Може, десь виб'єшся у пани, то гляди не поскупися, сину, матері справить картату хустину, а мені — кисет і штани... Ну, йди вже, клята рахубо, бо дома з голоду вріжеш дуба...— І пішло хлоп'я із убогої хати кращої долі собі шукати. Де воно не ходило, де воно не було! Спало, де впало, їло, що мало, та, мов трава, росло. Та хлопця й вигнало — слава Богу: не менше саженя в ріст. Кулаки — мов горщата, мов обаполи, ноги — і де те здоров'я бралося в нього, коли ж все життя безконечний піст? А люди про хлопця так говорили: — Чому б не рости, коли він — Дурило! — Отож, як Дурило уже зміцнів і огидло хлопцеві байдикувати, раптом ні сіло, ні впало він захотів навідаться до рідної хати. Спакував у кишеню речі, доброго костура в руки взяв — і, як говорять, ноги на плечі та й пішов, куди знав. Іде та й людей питає: — А де тут дорога до Рідного краю? — А люди говорять: — Кругла Земля, так що прямої дороги немає: сонце сходить онно звідтіля, а тамечки он сідає. Спитай у нього. Воно біга довкола Землі давно, то, певне, тобі щось розумне порає.— Махнув рукою Дурило та й пішов навпростець, добре, що сонце у спину гріло, а в груди віяв вітерець. Іде та й іде. Аж у ногах занило, присісти хотів, та ба — з-за кущів до Дурила вибігла враз галаслива юрба. — Ти куди йдеш? — Додому. — А де ж та домівка? — У Ріднім краю. — А край де? — Їй-богу, не знаю. Я люди, шукаю вітчизну свою. — А навіщо шукати? Лишайся, хлопче, у нас — у нас не життя, а свято, щасливим зробишся враз.— І вмить та юрба оточила Дурила і дружно до нього отак говорила:
РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра від природи, ми знаєм все, бо осягнули все. І глипає на нас зворушено і гордо щасливий предок — щирий шимпанзе. Йому гойдатись на гіллі рипучім і на тропічних тішитись вітрах, а ми підем і цілий світ научим, як у чорнильних плавати морях. У нас до того мудрі всі та вчені, що лімітуємо чорнило і папір. Вулкани діють дужі і скажені в хребтах висотних паперових гір. Ми знаєм все! Для нас усе відоме! буде завтра? Запитайте нас. Як живить вогнища руда суха солома, так нас годує мудрість повсякчас. Ми пронесем, ми підведем і підем, ми дійдемо, ми сягнемо висот! Ми стільки істин вам за мить націдим, що подив назавжди заціпить рот. Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні, чого шукаєте, коли ми все знайшли, коли ведуть дороги осіянні під наше сонце з вашої імли? У нас давно ніхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню. Одна турбота чола наші оре — а що, як в мудрі паперові гори раптово влучить іскорка вогню? Чи вистачить чорнила, щоб залить? А більше нам нічого не болить Дурило, звичайно, розвішує вуха, Дурило аж рота роззявив та слуха, Дурило гукає: — Зрікаюся Рідного краю! Візьміть мене, друзі, до вашого раю! — І друзі Дурила під руки беруть, і друзі Дурила до себе ведуть. А хлопцеві думка сидить в голові: — Чого, люди добрі, в вас ноги в крові? — Та це,— йому кажуть,— така у нас звичка: до щастя дорога веде через річку — та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся. Не втопишся. Лізь. Вона не глибока — либонь, до колін... — А кров там чия? — не гамується він. — Чия? А відомо чия — тих людей, що підло не визнали наших ідей... Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу кого задавили, кого зарубали. — А це хто тут висить? — питається в них. — Це дурень один із отих навісних, що пруться на острів... — На острів? За чим? — Та, правду сказати, либонь, ні за чим: там щастя закуте в печерах німих не те, що для нас, а оте, що для всіх... — То нащо ж повісили? — Так, для годиться: якби не повісили, міг би втопиться... І далі Дурило по Раю іде, круг себе очима дурними пряде. — А це що за ідол? — питається знов. — Це той, хто закон наймудріший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати, навчив нас, як жити годиться на світі,— читай заповіта його на граніті
ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ
Що кому на роду написано, то й конем не обскачеш того. Одному доля дарує лисину, другому шляпу з широкими крисами, а третього причастовує батогом. А четвертому, п'ятому, шостому і дев'ятому цілісінький довгий вік стільки добра обіцятиме, що врешті з четвертого, п'ятого, шостого і дев'ятого поробить стандартних калік. А найкраще тому, кому доля багата не захоче нічого дати — ані честі, ні глузду, ні сорому — нічогісінько. Ось цьому ми з нікчемства свого п'єдестала створимо та освятим в кадильнім диму, та сипнемо під ноги квітів, та у лаври чоло вберем, та, щоб весело жив на світі, приведем панну Музу в гарем. А самі заживем без гризоти, бо відомо й дитині малій, що у Музи тієї цноти вже не більше, ніж у повій. Скільки бідною торгували, стільки вже продавалась сама, що назвать її лярвою мало, а сильнішого слова нема. Ну а нам що до того? Ми люди тихі. Нам би повне корито бурди, теплу ковдру, затишну стріху та цукерку вряди-годи. Бо таке на роду написано: від Адама до наших днів будуть людям світити лисини величаво-мудрих вождів. Думав, думав Дурило, аж йому голова заболіла, та ніяк собі не збагне: куди і до чого той ідол гне? Якщо йому правда — ріднесенька мати, то нащо ж йому п'яти лизати? А якщо йому люба лизня, то тоді його ненька — брехня? Так замислився, що аж присів, сім днів не пив і не їв, а на восьмий устав і каже: — Якесь дуже дивне те щастя ваше! Не хочу такого, щоб я вмер! Сходжу ще на острів до тих печер...— Та й ну Дурило від друзів нових тікати, а ті йому в спину кілки метати. Добре, що наш Дурило водою не брів — він, як і батько, ходить по воді умів — отож він рершим став у печері і давай своїм костуром бити у двері. За третім ударом впали двері, і враз ніби сонце сяйнуло в печері. І вийшло звідти дівча, і всміхнулося мило: — Спасибі за поміч тобі, Дурило! Я долю тепер не мину і твою — жду тебе, парубче, у батьківській хаті, у твоєму Ріднім краю...— Сказало і щезло. Озирнувся Дурило — дивиться: гори вогнем охопило, і кривава ріка змеженіла, а там, за рікою, на тихій Зеленій горі біліє батькова хата, а під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі...
ЗЛОДІЙ
Дядька затримали чи впіймали — Дядька в сільраду ескортували. Дядька повчали і докоряли: «Як вам, дядьку, не ай-ай-ай Красти на полі свій урожай! У кого ви крали? Ви крали в себе. Це ж просто сором красти свій труд». Дядько понуро тім'я теребив І смакував махру. Дядько кліпав товстими віями, Важко дивитись в очі ганьби, Важко йому із домашніми мріями Враз осягнуть парадокси доби. «Так воно, так,— у кулак кахикав,— Красти пагано, куди вже гірш». Рвися з горлянки свавільним криком, Мій неслухняний вірш. — Чому він злодій? З якої речі? Чому він красти пішов своє? Давить той клунок мені на плечі, Сором у серце мені плює. Дядька я вбити зневагою мушу, Тільки у грудях клекоче гроза: Хто обікрав, обскуб його душу, Хто його совісті руки зв'язав? Де вони, ті відгодовані й сірі, Недорікуваті демагоги й брехуни, Що в'язи скрутили дядьковій вірі, Пробираючись у крісла й чини. Їх би за грати! Їх би до суду! Їх би до карцеру за розбій! Доказів мало??? Доказом будуть Лантухи вкрадених вір і надій. Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум. Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб'язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас. Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов. У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..
ДІД УМЕР
От і все. Поховали старезного діда, закопали навіки у землю святу. Він тепер вже не встане і ранком не піде із косою під гору круту. І не стане мантачкою тишу будити, задивлятися в небо, як гаснуть зірки. Лиш росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки. От і все. Поховали хорошу людину, повернули навіки у лоно землі. Та невже ж помістились в тісну домовину всі турботи його, всі надії, жалі? Та невже ж то йому все віднині байдуже — чи світитиме сонце, чи ніч напливе? Біль у душу мою закрадається вужем, Відчай груди мені розпанахує, рве. Я готовий повірити в царство небесне, бо не хочу, щоб в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда. Хай шалені гудуть над планетою весни, хай трава пнеться вгору крізь листя старе... Я не вірю, що дід із могили воскресне але вірю, що ні — він увесь не умре. Його думи нехитрі додумають внуки, і з очей ще віки пломенітимуть в них його пристрасть і гнів, його радощі й муки, що, вмираючи, він передав для живих. Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде!
ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ
Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі, трепетні ліси, Де дуби мовчали величаво У краплинах ранньої роси. Бігла стежка вдалеч і губилась, А мені у безтурботні дні Назавжди, навіки полюбились Ніжні і замріяні пісні. В них дзвеніло щастя непочате, Радість невимовна і жива, Коли їх виводили дівчата, Як ішли у поле на жнива. Ті пісні мене найперше вчили Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ. Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова, Силою своєю напуває, Ласкою своєю зігріва. З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі, Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі.
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима, Ой біжи, біжи, досадно, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили крилами півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотіли крилами і рожевим пір`ям, Лоскотали марево золотим сузір`ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво - наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибирати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше буду мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибирати не можна тільки Батьківщину Чорні від страждання мої ночі, Білі від скорботи мої дні Впали у твої свавільні очі, Жадібні, глибокі і чудні. Я тебе не хочу обминути, Я тебе не смію обійти. Дай мені губами зачерпнути Ніжної твоєї доброти. Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої, Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої. Щоб горіли маками долоні, Щоб гуло моє серцебиття, Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя. І моє прокляття очманіле Упаде на тім'я дурням тим, Хто твоє солодке грішне тіло Оскверняє помислом гидким. Стегна твої, брови і рамена, Шия і вогонь тендітних рук — Все в тобі прекрасне і священне, Мамо моїх радощів і мук! Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
УКРАЇНІ
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім'ям радію І сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім'ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу! Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
СТАРІСТЬ
Сім десятків дідові старому, Сам незчувсь, коли і відгуло, — Вже лице пожовкло, як солома, Борознами вкрилося чоло, Сяють очі глибоко спідлоба, Тільки пух лишивсь на голові.,, Лає син, що ні чорта не робить, Допіка невістка; ще живі? Остогидло діду хліб жувати, Слухати образи від усіх, Ціле літо горобців ганяти Та граків сусідові на сміх. Ваять би істик, торбу через плечі І піти світ за очі з села, Але звик до хати, до малечі, Що його, мов батька, облягла - Все стерпить, хіба заплаче стиха, Дивлячись на добрих малюків. Все стерпить — докори, сором, лихо — Лиш би вмерти на землі батьків!
КРИВДА Новела У Івася немає тата. Не питайте тільки чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому. Він росте, як і інші діти, І вистрибує, як усі. Любить босим прогоготіти По ранковій колючій росі. Любить квіти на луках рвати, Майструвати лука в лозі, По городу галопом промчати На обуреній, гнівній козі. Але в грудях жаринка стука, Є завітне в Івася одно — Хоче він, щоб узяв за руку І повів його тато в кіно. Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два,— Все одно він би тата слухав І ловив би його слова... Раз Івась на толоці грався, Раптом глянув — сусіда йде. — Ти пустуєш тута,— озвався,— А тебе дома батько жде- Біг Івасик, немов на свято, І вибрикував, як лоша, І, напевне, була у п'ятах Пелюсткова його душа. На порозі закляк винувато, Але в хаті — мама сама. — Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки чому ж його нема?.. Раптом стало Івасю стидно, Раптом хлопець увесь поблід — Догадався, чому єхидно Захихикав сусіда вслід. Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить. А вночі шугнув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав... Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє буздумно в рани, У болючі рани чужі... Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік... Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадують про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі. Бачиш, з ними щогодини б'юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю... Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать обращи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
КИРПАТИЙ БАРОМЕТР
І. Замість вечірньої молитви Ти лежиш іще впоперек ліжка — Ну до чого мале й чудне! А до тебе незримі віжки Прив'язали цупко мене. Кажуть, носа ти вкрав у баби, Губи й ноги забрав мої, Взяв у матері синю звабу І в очах своїх затаїв. Спи, грабіжнику мій кирпатий, Сумнів диханням розігрій, Я тобі стану в голови слати Найніжніші подушки мрій. Розішлю свої думи в дозори, Щоб у сизому міражі Не ступило свавільне горе На кордони твоєї душі. Бо не змок ще убивчий порох Од потоків дитячих сліз — Через трупи надій бадьорих Твій одвічний і підлий ворог До усмішки твоєї ліз. Над народами, над віками Встало горе, мов чорний гном. Торохтять бойові тамтами Над прозорим дитячим сном. Відгодована злість, і хитрість, І закута в броню брехня Атакують добро і щирість Серед ночі й білого дня. Гуркотять бойові колісниці, Свищуть ратища і шаблі... І тривозі моїй не спиться. Йде вона босоніж по землі. І встає проти кривди й злоби Мій обсмалений сонцем гнів, Щоби спав ти спокійно, щоби Ти сміявся і жебонів. І ладнає совість гармати Проти підлості і обмов, І виводить зневіру на страту Безпощадна моя любов. Наливайся земними силами, Вдосталь радощів зачерпни — Над тобою тріпочуть крилами Тихі-тихі спокійні сни...
ТАНЕЦЬ ПІТЕКАНТРОПІВ
Ми не брешем, не лукавим — Що подужаєм, берем! Ми сьогодні світом правим, Все жерем, Жерем, Жерем! Тільки ми од страху вільні, Ми — сини Європи! Ми — могутні, Ми — всесильні, Ми — пітекантропи! Нам живеться ласо й любо, А на совість ми плюєм — Що потрапило на зуби, Те жуєм, Жуєм, Жуєм! Тільки ми від глузду вільні, Ми — сини Європи! Ми — могутні, Ми — всесильні, Ми — пітекантропи! Танцювали, гупотіли, раптом провалились, На їх місці генерали як з землі вродились. Оточили мою душу й заревіли п'яно, Били в груди кулаками, мов у барабани. III. Ранок Над тихим сном мого малого сина, Над плетивом думок моїх і мрій Пливла тривога, ніби всесвіт, сива. Гойдаючись на гребенях надій. Цідилась ніч крізь темне сито неба, І зорі танули, як вогники малі... Кирпатий мій! Дивлюся я крізь тебе У завтрашнє страдалиці Землі. Я бережу для тебе її квіти, Тобі несу думок своїх огонь, Для тебе запускаю на орбіти Ракети із порепаних долонь. Ми народились в муках, щоб родити. Синами обезсмертити свій рід, Щоб квітував на диво всьому світу Козацький геніальний родовід! Сини! Сини! Барометри кирпаті Людського спокою і завтрашнього дня! Ми перед вами разом винуваті, Що на планеті бійки і гризня. Ми винуваті, що міліють ріки І лисинами світять береги, Що десь духовні лупляться каліки І виростають ваші вороги. Будь проклят спокій! Досить нарікати На клопітливий і суворий час! Грядуть сини — барометри кирпаті, Вони за все спитають завтра нас.
ДУМА ПРО ЩАСТЯ
Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник — спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти — тупіт, лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись — суне в шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з'їли таке смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно — не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація -- гарна мати і троє дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було.
