П'ятниця, 29.03.2024, 11:03
EUREKA!!!
Віртуальний підручник

з української літератури
"Еврика!"
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії каталога
Твори П.Тичини [17]
Твори Миколи Хвильового [7]
Неокласики [11]
Український футуризм [1]
Зарубіжна література ХІХ-ХХ ст. [1]
Твори письменників діаспори. [1]
Твори В.Сосюри [4]
Стильові течії модернізму [7]
Твори Григорія Косинки [2]
Твори Ю.Яновського [6]
Твори В. Підмогильного [7]
Твори Остапа Вишні [10]
Твори Богдана-Ігоря Антонича [1]
Твори Миколи Куліша [5]
Твори Євгена Маланюка [2]
Твори Івана Багряного [4]
Твори О.Довженка [6]
Твори Олега Ольжича [1]
Твори Олени Теліги [1]
Твори Уласа Самчука [3]
Шістдесятники [18]
Олесь Гончар [2]
Твори Василя Барки [2]
Осип Турянський [2]
Твори В.Шевчука [3]
Твори П.Загребельного [1]
Міні-чат
Головна » Статті » Бібліотека -11 » Шістдесятники

Ліна Костенко. Вибране

Ліна Костенко

Чорна магія ночі

Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання. 
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік — 
ця тривога, ця ніжність, 
незатьмарений рай без вигнання, 
заворожене щастя,— чи буває таке навік? 
Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм? 
Як сахається розум! Втомилась душа від шулік. 
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним. 
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.

***
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана…

***
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..
 
  КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ 
 
У чистім полі, в полі на роздоллі,
де колосочки проти сонця жмуряться,
Вернигора, Вернивода й Вернидуб — 
три велетні — 
зібралися та й журяться.

— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.
Ми телепні, ми телепні, ми телепні!

І сила ж є, і серце не мізерне,
і сто віків ні вмерти, ні заснути, — 
все вернем, вернем, вернем, вернем!
А вже пора було й перевернути.

 МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ 
 
Я лицар і поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У відблиску меча читаю древню книгу
і даму серця здалеку люблю.

І хоч у мене приятелі щирі,
але я знаю, що таке любов,
і не хвалюся друзям у трактирі,
як я заліз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі —
мовляв, який король наш ідіот!

Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.

І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю! 

 ***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав — нема мелодій...
 
  ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА 
 
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона…
Ану згадайте — скільки вбили ви?  

***
Апологiя лицарства
Слова: Ліна Костенко
Музика: Наталя Денисенко  
 

  Am Dm E7
Там за вiками за гiрким туманом
  Am E7
Де Вiчнiсть трубить у Роландiв рiг
  Am E7
Була Любов єдиним талiсманом
  Dm E7 Am
А талiсман той звався оберiг
  
  C G
Було життя овiяне красою
  Am E7
Любов i честь цiнились над життя
  C G
I шо там смерть з великою косою
  Am E7 Am
Мужчина, лицар, сонячне дитя

  A7 Dm
 В моїх садах мелодiї Провансу
  G C
 I жiнка, жiнка, жiнка всiх вiкiв
  F G
 За неї лицар гинув без авансу
  C A7
 За неї лицар гинув без авансу
  Dm E7 Am
 Вона ж чекала цокоту пiдкiв

В монастирях, фортецях i столицях
З глухих палацiв схожих на тюрму
Якщо вiн лицар, о якщо вiн лицар
Вона троянду кидала йому

Гирмiли вальси, пурхали амури, 
Давили буднi смикал сiм'я
Жiноча туга билася об мури
Де лицар мiй молитва де моя.

I хочь в'яжiть, хоч клiтку або плiтку
Хоч бозна-хто розкаже бозна де, 
Якщо вiн лицар - жiнка кине квiтку 
Якщо вiн лицар - жiнка кине квiтку
На все життя очима проведе. 
   
 ***
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці — загула бруківка —

І тільки гриви…курява…і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми…і степ…і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
 
***
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...

ДОЛЯ 
 Наснився мені чудернацький базар: 
під небом у чистому полі, 
для різних людей, 
для щедрих і скнар, 
продавалися різні Долі. 
Одні були царівен не гірш, 
а другі – як бідні Міньйони. 
Хту купляв собі Долю за гріш. 
А хто – і за мільони. 
Дехто щастям своїм платив. 
Дехто платив сумлінням. 
Дехто – золотом золотим. 
А дехто – вельми сумнівним. 
Долі-ворожки, тасуючи дні, 
до покупців горнулись. 
Долі самі набивались мені. 
І тільки одна відвернулась. 
Я глянула їй в обличчя ясне, 
душею покликала очі… 
– Ти, все одно, не візьмеш мене, – 
Сказала вона неохоче. 
– А може візьму? 
– Ти собі затям, – 
сказала вона суворо, – 
за мене треба платити життям. 
А я принесу тобі горе. 
– То хто ж ти така? 
Як твоє ім'я? 
Чи варта такої плати? 
– Поезія – рідна сестра моя. 
А правда людська – наша мати. 
І я її прийняла, як закон. 
І диво велике сталось: 
минула ніч. І скінчився сон. 
А Доля мені зосталась. 
Я вибрала Долю собі сама. 
І що зі мною не станеться, – 
у мене жодних претенсій нема 
до Долі – моєї обраниці. 
 
 ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ… 
 
Петро — не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: — Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: — Ти також його учень? —
Була сльота. Сказав апостол: — Ні.

Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: — Ти був між його учнями? —
Горів вогонь. Петро промовив: — Ні.

Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: — Я ж бачив тебе з тими! —
І втрете він тоді відрікся: — Ні.

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.  

ПЛЕМ’Я ТОДА 
 
Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото,— біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…

О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля — копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода — це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,— 
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…  

  * * * 
 Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.

ПСАЛОМ 16 
 
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу,— 
вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи,—
вони ж моїми друзями були!  

* * * 
 Що ж, авторучка — це не шабля із піхов.
Ворожа кров не бризне з-під пера.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!
Живеться, як на Етні.
Ганьбу віків лиш магма відпере.
Це лиш слова. Зате вони безсмертні.
Вгамуйте лють. Їх куля не Бере

***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик -
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах - як море в перископі,
і спомин той - як відсвіт на чолі...
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж - і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися - аж ні!

То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок -
друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз - чукотський,
а ми на лижах - і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно -
що у Довженка світиться вікно...

***
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

22

Два чорні лебеді
календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову
з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони припливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як глянути зблизька -
дзьоби мабуть пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

***
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

***
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов'їв
він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем'єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!

***
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Ми з нею разом підем по гриби.
Вона мене ненавидить, я знаю.
Шумлять мені берези і дуби,
шумлять вітри Славутича й Дунаю:

- Ой, стережися, дівчино, її!
Вона той ніж взяла не для опеньків.
Там чорнолісся, там глухі гаї,
німі провалля і дощі сліпенькі.

Вона ледача бабина дочка.
А ти дочка ненависна, ти дідова.
Вона того лиш тільки і чека,
коли ви до гущавини підійдете.

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.
Та й берегтись була б мені охота.
Ненависть їй висотує всі дні,
а в мене завжди є якась робота.

Спокійна я. Аж міниться вона.
Все між дерев скрадається у пущі.
Ножа виймає, а того й не зна:
такі, як я, беззахисні, - немрущі.

Коли ж мене в ялиннику густім
таки уб'є ота брехлива дівка, -
минуть віки... Калинова сопілка
всю правду скаже голосом моїм.

***
Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі -
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.

***
Яка різниця - хто куди пішов?
Хто що сказав, і рима вже готова.
Поезія - це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, - на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.

***
Чи зрікся Галілео Галілей?
Щось люди там балакали про втому.
Про те, що рятувався він. Але й
не певна я, бо не була при тому.

О, не тривожте, люди, його прах!
Чи знали ви, до осуду охочі, -
якщо він навіть зрікся на словах,
які тоді були у нього очі?..

***
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторилось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
* * *
Хай буде легко. Дотиком пера. 
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. 
Цей білий світ — березова кора, 
по чорних днях побілена десь звідтам. 
Сьогодні сніг іти вже поривавсь. 
Сьогодні осінь похлинулась димом. 
Хай буде гірко. Спогадом про Вас. 
Хай буде світло, спогадом предивним. 
Хай не розбудить смутку телефон. 
Нехай печаль не зрушиться листами. 
Хай буде легко. Це був тільки сон, 

що ледь торкнувся пам'яті вустами. 

 УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба, 
де біла-біла хатка стоїть на самоті, 
живе там дід та баба, і курочка в них ряба, 
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті. 
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, 
і вишні чорноокі стоять до холодів. 
Хитаються патлашки уздовж всії стежини, 
і стомлений лелека спускається на хлів. 
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. 
А потім довго-довго на призьбі ще сидять. 
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки, 
а в них сусідські діти шовковицю їдять. 
Дорога і дорога лежить за гарбузами. 
І хтось до когось їде тим шляхом золотим. 
Остання в світі казка сидить під образами. 

Навшпиньки виглядають жоржини через тин… 

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля! 
Набрякли від крові рядна. 
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. 
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна 
вже не виведе з горя отих матерів. 
  А степам 
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати, 
те покиддя війни на грузьких слідах череди. 
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти, 
голуб'ята, анциболи, хоч не роди! 
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття. 
І несли їх діди, яким не хотілося жить. 
Під горю стояла вагітна, як поле, мати. 
І кричала та мати: 
– Хоч личко його покажіть! 
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю, 
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць. 
Гарні діти були. Козацького доброго крою. 
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць. 
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. 
Попід руки держала отих матерів рідня. 
А одна розродилась, і стала ушосте – мати. 
А один був живий. Він умер наступного дня. 
*** 
Тут обелісків ціла рота. 
Стрижі над кручею стрижуть. 
Високі цвинтарні ворота 
високу тишу стережуть. 
Звання, і прізвища, і дати. 
Печалі бронзове лиття. 
Лежать наморені солдати, 
а не проживши й півжиття! 
Хтось, може, винен перед ними. 
Хтось, може, щось колись забув. 
Хтось, може, зорями сумними 
у снах юнацьких не побув. 
Хтось, може, має яку звістку, 
які несказані слова… 
Тут на одному обеліску 
є навіть пошта польова. 
* * *
Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу. 
Давно нема маркізи Помпадур, 
і ми живем уже після потопу. 
Не знаю я, що буде після нас, 
в які природа убереться шати. 
Єдиний, хто не втомлюється, – час. 
А ми живі, нам треба поспішати. 
Зробити щось, лишити по собі, 
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, 
щоб тільки неба очі голубі 
цю землю завжди бачили в цвітінні. 
Щоб ці ліси не вимерли, як тур, 
щоб ці слова не вичахли, як руди. 
Життя іде і все без коректур, 
і як напишеш, так уже і буде. 
Але не бійся прикрого рядка. 
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 
Не бійся правди, хоч яка гірка, 
не бійся смутків, хоч вони як ріки. 
Людині бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш – то уже навіки. 

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять, 
в сімнадцять гарних, неповторних літ! 
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Вона ридає, але все як слід. 
Вона росте ще, завтра буде вищенька. 
Але печаль приходить завчасу. 
Це ще не сльози – це квітуча вишенька, 
що на світанку струшує росу. 
Вона в житті зіткнулась з неприємістю: 
хлопчина їй не відповів взаємністю. 
І то чому: бо любить іншу дівчину, 
а вірність має душу неподільчиву. 
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. 
Як пощастило дівчинці в сімнадцять! 
*** 
Вже почалось, мабуть, майбутнє. 
Оце, либонь, вже почалось… 
Не забувайте незабутнє, 
воно вже інеєм взялось! 
І не знецінюйте коштовне, 
не загубіться у юрбі. 
Не проміняйте неповторне 
на сто ерзаців у собі! 
Минають фронди і жіронди, 
минає славне і гучне. 
Шукайте посмішку Джоконди, 
вона ніколи не мине. 
Любіть травинку, і тваринку, 
і сонце завтрашнього дня, 
вечірню в попелі жаринку, 
шляхетну інохідь коня. 
Згадайте в поспіху вагона, 
в невідворотності зникань, 
як рафаелівська Мадонна 
у вічі дивиться вікам! 
В епоху спорту і синтетики 
людей велика ряснота. 
Нехай тендітні пальці етики 
торкнуть вам серце і вуста. 
Ліна КОСТЕНКО
* * *
Розкажу тобі думку таємну, 
дивний здогад мене обпік: 
я залишуся в серці твоєму 
на сьогодні, на завтра, навік. 
І минатиме час, нанизавши 
сотні вражень, імен і країн, – 
на сьогодні, на завтра, назавжди! – 
ти залишишся в серці моїм. 
А чому? То чудна теорема, 
на яку ти мене прирік. 
То все разом, а ти – окремо. 
І сьогодні, і завтра, й навік. 
*** 
Є вірші – квіти. 
Вірші – дуби. 
Є іграшки – вірші. 
Є рани. 
Є повелителі і раби. 
І вірші є – 
каторжани. 
Крізь мури в'язниць, 
по тернах лихоліть – 
ідуть, ідуть по етапу століть… 

УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. 
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. 
А підмайстри іще не зробились майстрами. 
А робота не жде. Її треба робить. 
І приходять якісь безпардонні пронози. 
Потираючи руки, беруться за все. 
Поки геній стоїть, витираючи сльози, 
метушлива бездарність отари свої пасе. 
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. 
Сьоме небо своє пригинає собі суєта. 
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти, 
держать небо на плечах. Тому і є висота. 
*** 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 
Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не присни, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 
Не дай мені заплутатись в дрібницях, 
не розміняй на спотички доріг, 
бо кості перевернуться в гробницях 
гірких і гордих прадідів моїх. 
І в них було кохання, як у мене, 
і від любові тьмарився їм світ. 
І їх жінки хапали за стремена, 
та що поробиш,— тільки до воріт. 
А там, а там… Жорстокий клекіт бою 
і дзвін мечів до третьої весни… 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
*** 
ТІНЬ СІЗІФА
В корчах і в кручах умирають міфи. 
Чугайстер щез. Покаялись нявки. 
І тільки ми, подряпані Сізіфи, 
тябричим вгору камінь-рюкзаки. 
Руді стежки роз’їдені дощами. 
З крутих плаїв зриваємся, йдемо. 
У сьоме небо вийдемо з гущавин, 
задавлені гранітними трюмо. 
Цей мисник днів — мальовані тарелі, 
ця тінь Сізіфа — потойбічний гість, 
в столицях меду, в райдугах форелі, 
у гіркоті покинутих обійсть. 
Ми — гості бджіл. Посидим па бенкетах, 
у кріслах пнів, на покуті проваль,— 
Попович Женя, Мефістофель в кедах, 
і мавки в шортах. І моя печаль. 
І тінь Сізіфа, тінь тії печалі, 
горбата тінь, трагічна тінь сторіч. 
Лілові хмари іван-чаю 
пливуть над прірвами у ніч… 
Тут буде твердо душу відіспати. 
Сидить Сізіф і журиться, біда. 
І п’є за нас шампанські водоспади 
потік гірський, веселий тамада. 
Я знаю, важко. У твоєму віці. 
Либонь, я знаю, що й подумав ти: 
“Вже краще йти до Бога пасти вівці, 
ніж на Вкраїні камінь цей тягти”. 
Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески. 
Для глядачів тут сцена закрута, 
де чорний беркут з крилами наопашки 
хребет землі до сонця поверта. 
А ми йдемо, де швидше, де поволі. 
Йдемо угору, і нема доріг. 
І тінь Сізіфа, тінь моєї долі… 
І камінь в прірву котиться з-під ніг… 
*** 
  Маркова скрипка

Сумління - річ тендітна і марка. 
Вже дехто з нього й пилу не стирає. 
Маркові що? Єскрипка у Марка. 
Де хтось би плакав, а Марко заграє. 

Грай, Марку, грай! Веселу, не яку. 
Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти - вічний. 
На кожне лихо маєм по Марку: 
Марко Пекельний і Марко Стоїчний. 

Міркуєш Марку: так то воно так. 
І все не так, і ти міркуєш марно. 
Закінчив польку, починай гопак, - 
грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно! 

Воно, звичайно, що там говорить. 
Отож-бо й є, нема чого балакать. 
а що поробиш, хай воно згорить, 
сміятись краще все-таки, ніж плакать. 

Та й те сказати, як його, гай, гай! 
Воно й спочити - щастя недолуге. 
Смеркає - грай. Розвиднюється - грай. 
бо світ великий, - як не те, то друге. 

Бо що було, а що і загуло. 
Біда біду, як кажуть, перебуде. 
Не може ж буть, щоб якось не було, 
вже як не є, а якось воно буде. 

Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне, 
що що кому не щаманеться, - 
біда мине, і щастя теж мине, 
те, що ти граєш, тільки зостанеться. 

(Ліна Костенко)

прото вірш...

Будь щедрою, хай плаче твое листя , 
Роздай плоди і знову зацвітай . 
Хай попліткує наволоч тілиста 
Що є душа ? - у неї не питай . 
Як є , то є . Нема - то нікотрої . 
Віки надбали мудрості , не я . 
Кассандра плаче на руїнах ТроЇ . 
В руїнах Трої гріється змія 

(Ліна Костенко)

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин і плакав, і плекав 
чужу печаль. Свічки горіли кволо. 
Старий співак співав, як пелікан, 
проціджуючи музику крізь воло. 

Він був старий і плакав не про нас. 
Той голос був як з іншої акустики. 
Але губив під люстрами романс 
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. 

На голови, де, наче солов'ї, 
своє гніздо щодня звивають будні, 
упав романс, як він любив її 
і говорив слова їй незабутні. 

Він цей вокал підносив, як бокал. 
У нього був метелик на маніжці. 
Якісь красуні, всупереч вікам, 
до нього йшли по місячній доріжці. 

А потім зникла музика. Антракт. 
Усі мужчини говорили прозою. 
Жінки мовчали. Все було не так. 
Їм не хотілось пива і морозива. 

Старий співав без гриму і гримас. 
Були слова палкими й не сучасними. 
О, заспівайте дівчині романс! 
Жінки втомились бути не прекрасними. 

  МІЖ ІНШИМ 
Коли я буду навіть сивою, 
і життя моє піде мрякою, 
я для тебе буду красивою, 
а для когось, може, й ніякою. 
А для когось лихою, впертою, 
Ще для когось відьмою, коброю. 
А між іншим, якщо відверто, 
То була я дурною і доброю. 
Безборонною, несинхронною 
ні з теоріями, ні з практиками. 
І боліла в мені іронія 
всіма ліктиками й галактиками. 
І не знало міщанське кодло, 
коли я захлиналась лихом, 
що душа між люди виходила 
забинтована білим сміхом. 
І в житті, як на полі мінному, 
я просила в цьому сторіччі 
хоч би той магазинний мінімум: 
-- Люди, будьте взаємно ввічливі! – 
І якби на те моя воля, 
написала б я скріз курси вами: 
-- Так багато на світі горя, 
Люди, будьте взаємно красивими! 

***
"Найвище уміння - почати спочатку..."

Ще вчора була я висока, як вежа. 
Здається ще трохи - дістану зеніт. 
І раптом, як вибух, - обвал і пожежа. 
Розтрощений камінь - уже не граніт. 

Руйновище віри, і розпач, і розпач! 
Під попелом смутку похований шлях. 
Зажурені друзі сахнулися врозтіч. 
Посіяне слово не сходить в полях. 

На те й погорільці, - будуємо хатку. 
Над хаткою небо. А знов голубе. 
Найвище уміння - почати спочатку 
життя, розуміння, дорогу, себе... 


* * *
Категорія: Шістдесятники | Додав: nmix (02.03.2009)
Переглядів: 7607 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.8/10 |
Всього коментарів: 2
08.02.2011 Спам
2. Светлана [Матеріал]
"І знову пролог", вірши про природу взагалі незрівняні059143

01.12.2010 Спам
1. Наталя [Матеріал]
"Найвище уміння - почати спочатку" - мій найулюбленіший вірш Ліни Костенко

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz