Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.
* * * Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала. О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала. І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги? ...Він був старий. Старий він був. Помер. Йому лизали руки епілоги. Йому приснився жилавий граніт. Смертельна туга плакала органно, Він Богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано. Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески і пручались брили. Були ті руки в саднах і в рубцях — усе життя з камінням говорили. Вже й небо є. А стелі все нема. Пішли дощі. Хитались риштування. Внизу ревла і тюкала юрма. Вагою пензля металися вагання. А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски. І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки. І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки... Прокинувся. Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки, Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев'яносто. Життя стужив і друзів пережив, і умирав зажурено і просто. Важкі повіки... стежечка сльози… і жаль безмірний однієї втрати: “В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати...” Земля пером. Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості. Щоб так шукати, і за цілий вік — лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети! Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, — усі митці, художники й поети. Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті. Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті. 1998p.
* * * Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки.
1998p. * * * Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить. І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота.
1998p. * * * Тут обелісків ціла рота. Стрижі над кручею стрижуть. Високі цвинтарні ворота високу тишу стережуть. Звання, і прізвища, і дати. Печалі бронзове лиття. Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття! Хтось, може, винен перед ними. Хтось, може, щось колись забув. Хтось, може, зорями сумними у снах юнацьких не побув. Хтось, може, має яку звістку, які несказані слова… Тут на одному обеліску є навіть пошта польова.
* * На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки. Непогашені марки — біда ще не ставила штамп. Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки. Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там. Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти. На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін. Під склепінням печалі така хороша акустика. Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик. І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні. Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик. Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
* * * Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди — я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутніть.
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено. Єдине, що від нас іще залежить, – Принаймні вік прожити як належить.
* * *
Старенька жінко, Магдо чи Луїзо! Великий світ, холодні в нім вітри. У нас ще й досі круппівське залізо виорюють у полі трактори.
Ну, як там вальси — чи гримлять у Відні? Як доктор Фауст — бореться зі злом? У нас навіки хлопці наші рідні живуть собі у рамочці за склом.
Я не скажу ні слова тобі злого. Твій, може, теж загинув на війні. За що він бився, Магдо, проти кого?! Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?
1998p. * * * Ідалія Полетика, прославилася бабонька, цькувала собі генія, знічев'я, просто так. Тепер в музеях Пушкіна зі стін очима кліпає, за віяло ховається, коли екскурсовод ні-ні та її скаже: — Ось вона, та сама світська дамочка, котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися, і є в його загибелі також її вина. Куди ж тепер їй дітися? Безсмертя річ безвихідна. Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній! А що, мадам Полетико? Позиція невигідна. Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній. Він щедрий, незлопам'ятний, він вивів тебе з ницості. Без нього, без убитого, ну ким би ти була? А так усі розплутують по вузлику, по ниточці, вже років сто розплутують усе, що ти плела. В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики. Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія. Воно, звичайно, бувши дружиною Полетикя, годилось би залишити достойніше ім'я. Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою, дитя розпусти графської, рождене без вінця. Як ви цькували генія! Безжалісно, толокою. Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця? Ідалія, сучасниця, ну, як тобі сичалося? Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася, щоб люди не побачили роздвоєне жало? А треба ж було думати, царі, Дантеси, Дубельти, Ідалія Полетика, і всі на одну масть! То небезпечно — генія цькувати. Він у безсмерті страшно вам воздасть.
