Ліна КОСТЕНКО для багатьох уособлює альтернативну, тобто справжню Україну. Той вимір і ту систему координат, від яких, на жаль, чимала (і це прикро) частина суспільства відходить. Яскрава представниця незабутнього і ще не докінця усвідомленого «феномена шістесятництва», вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ. Прониклива, наділена пророчим даром, сучасниця, вона неодноразово надсилала нам свої перестороги. Зокрема, в романі у віршах «Берестечко», уривки з якого сьогодні друкуємо (стор. 9). А у книжці «Дві Русі» із серії «Бібліотека газети «День» писала: «... від людства мало що й залежить. Вони делегують повноваження своїм урядам і президентам, а там уже діють такі механізми політики, на які людство має хіба що мінімальний вплив. А надто, коли взяти до уваги, хто стоїть біля пультів світової політики. Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття...» 

Є чимало людей, яким на душі стає легше від усвідомлення, що тут, у Києві, живе і працює Ліна Василівна. 

 
Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії: 
— У блокнотах Євгена Маланюка, які щойно вийшли друком (див.: Маланюк Є. Нотатники (1936—1938). — К., «Темпора», 2008) є кілька записів про вірші Ліни Костенко. Особливо цікава нотатка від 20 вересня 1966 року: «Навіть у Драча є нотки рабства, чи підоснови. Навіть у інших. Навіть у Рильського. Навіть у Хвильового! Симоненко — це «лютий крик прозрілого раба». А Ліна народжена війною, як Зеров, Нарбут, Яновський, Антоненко, Бажан, Підмогильний. І тут є наша ціль: ДУХОВНА СУВЕРЕННІСТЬ. Україна в серцях і в мозку. І цього Ліні не вибачають». Маланюк, судячи з усього, знав про драматичну історію збірки Ліни Костенко 1963 року «Зоряний інтеграл», до тиражування якої справа не дійшла — збірку «розсипали». З цього факту він робив логічний висновок про конфлікт поетеси з режимом. І пояснював його, як бачимо, «духовною суверенністю» поетеси, відсутністю рабської крові в її творчому організмі, а також глибинною українськістю її поезії. 
Уже тоді, далекого 66-го, Євген Маланюк поставив Ліну Костенко в той ряд, який для нього був найвищим. Кожне з імен — український «знак якості» в літературі. Навіть з усіма поправками на драматичні «зигзаги», які були в творчій долі Ю.Яновського, М.Бажана чи М.Рильського. Все одно: за кожним із тих, кого згадано, Маланюк визнавав великий талант. До того ж, він добре розумів, що УКРАЇНСЬКЕ, ЯКЩО ВОНО ТАЛАНОВИТЕ, НЕБЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ РЕЖИМУ. Небезпечне, бо укріплює ту саму «духовну суверенність» в інших. Бо робить національну культуру серйозним конкурентом культури імперської. Бо кидає виклик зверхнім і посоромлює примітивних... 
Суворий судія, яким є час, напевно, вноситиме корективи в теперішні оцінки, але, думаю, що й він не зможе вкрити іржею добрий том лірики поетеси та її роман у віршах «Маруся Чурай». І в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про братів неазовських», «Сад нетанучих скульптур» також є «те, що не вмирає». Як на мене, ці історіософські твори Ліни Костенко й досі залишаються «недопрочитаними». В них оживає історія — переважно українська, хоча не тільки. Головне джерело «Скіфської одіссеї» — історія Геродота; схожий на притчу «Сад нетанучих скульптур» переселяє нас в італійське середньовіччя, — проте обидва твори — теж про Україну. (Мимоволі згадується епізод, коли О.Блока, який читав свої «пейзажні» вірші, попросили прочитати нарешті щось «про Росію». «У меня все о России», — відповів поет. Те ж саме — з Ліною Костенко: у неї ВСЕ — «про Україну».) 
Втім, наголовніше все-таки не «ПРО», а «ЯК». І тут варто зняти капелюха перед прозірливістю Євгена Маланюка, який залишав для Ліни Костенко високий ряд уже понад сорок років тому, розуміючи, напевно ж, що в кожного поета трапляються й такі речі, яким не судилося перетривати свій час. 
А їй тепер дорікають за «радянськість» (хай не «ідейну», а «чуттєву»). Зізнаюся, я був дуже здивований, коли на сторінках книжки Оксани Забужко «Notre dame d’Ukraine» зустрівся з цілком упередженим поглядом на поезію Ліни Костенко. Нікому не дано бути поза критикою — це так. Давно відомо й те, що «діти» в літературі завжди дуже суворі у своєму ставленні до «батьків» (вони більше шанують «дідів», які не «заважають» їх самоствердженню!). І все ж, раціональних пояснень агресивності Оксани Забужко мені бракує. І навіть не так тоді, коли вона висловлює претензії до тих чи тих творів (наприклад, щодо поеми «Берестечко», в якій Богдан виглядає як «відверто пародійний» герой), як тоді, коли доходить до нервово-«бабських» (перепрошую!) узагальнень, що літератури вже й не зовсім стосуються. Наприклад, ось таких: «Кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!» Дивне, химерне протиставлення, аргументація якого тримається невідомо на чому! 
Так само невідомо, що дало підстави О.Забужко для висновку про те, що «нативістична» (це погано? — В.П. ) Ліна Костенко «ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації», які асоціюються з «портретною галереєю «нативістичних» Марусь — Горпин — Катерин». Хоча яка вже там «селянськість» у тій таки «Марусі Чурай», що кваліфікується Оксаною Забужко як «знаковий для радянської доби роман»! У цьому творі якраз і присутній той духовний аристократизм, який приваблює О.Забужко у Лесі Українки. 
Дивно й те, що вона жодним словом не згадала вартісне дослідження Ліни Костенко, Лесі Українці ж присвячене: «Поет, що ішов сходами гігантів» (див.: Українка Леся. Драматичні твори. — К., 1989. — СС.5-58). Тут уже можна говорити про наукову некоректність О.Забужко, тим паче, що в її монографії вулкани полемічної енергії витрачено на «горобців» (чи варто було з таким запалом «стріляти», наприклад, по старому підручнику П.Хропка для 10 класу чи хоч би й по промовах О.Гончара, який і не претендував на статус «лесезнавця», — і при цьому цілком проігнорувати ту ж таки працю Ліни Костенко, в якій драматургія Лесі Українки інтерпретована багато в чому по-новаторськи). 
Може, це видання драм Лесі Українки з передмовою Ліни Костенко «потонуло» в суспільних вировиськах на рубежі 80—90-х років, залишившись для багатьох непоміченим? Можливо. Жаль, що Ліна Костенко не видає і не перевидає своїх творів (поема «Берестечко» — твір про подолану поразку — з’явилася ще 1999 року). Для багатьох, і для мене в тім числі, її мовчанка є загадкою. Я розумію, про що вона мовчить: про те, що написано в її неоприлюднених творах. Тільки чому вони залишаються в шухляді?! У творчій біографії Ліни Костенко вже була велика пауза (1963—1977 рр.), але та пауза була зрозумілою, оскільки мала вона зовнішні причини. Те мовчання було промовистим. Нинішнє ж мовчання промовистим не є, і мати воно може хіба що причини внутрішні. Які? 
Не знаю. Це загадка самої Ліни Костенко. 

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець: 
— Україна — дуже цікава країна. З особливого боку. Йдеться про те, що вона впродовж століть, а зокрема, у столітті минулому, нагромадила величезну кількість різної, як кажуть розумні люди, міфології, а взагалі-то — неправди. У цьому завинили не лише ті, у чиїх руках була наша країна, а серед іншого й ті, хто був у літературі і гуманнітарній сфері загалом. Так от, для мене Ліна Костенко — явище, альтернативне отій неправді. Відверто кажучи, це — унікально. І не тільки в українській літературі, а й у світовій. Нічого не поробиш. Великі «патрони» могли спіткнутися і сказати неправду. Ліна Василівна завжди говорила тільки правду. Я маю на увазі її як Поета і громадянина. Дивлячись на це саме унікальне явище, згадуєш славнозвісні Шевченкові слова: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою». Ліна Костенко цілком може бути співавтором цих вагомих слів. 

Атена ПАШКО, поетеса: 
— З Ліною Костенко ми живемо майже поруч. Бачимося не часто, але відчуваю, що перебуваємо на одній «хвилі». Думаючи про неї, я завжди згадую рядки мого доброго приятеля Володимира Іванишина, талановитого видатного літературознавця, скатованого на смерть тоталітарною системою у 80-х роках: «Буває, що земля гомонить, і тоді до неї поспішають полководці; буває, що земля тріскає від спраглості, як від розпуки, в очікуванні солоного поту хлібороба. Та буває, землю проймає біль. Тихий, мовчазний, довгий. І тоді до неї приходять поети — щоб перелити той біль у вічну енергію слова». Це писалося про Стефаника, хоча такою ж мірою стосується і Лесі Українки, і Олени Теліги, і Ліни Костенко — знакових постатей своїх епох, які приходили до українців дуже вчасно, долаючи енергією слова морок доби, даруючи духовне просвітління. 
Екзистенційно моя Ліна — то роки репресії української інтелігенції: збірка «Над берегами вічної ріки» (1977 рік), «Маруся Чурай» (1979 рік). Поезія Ліни Костенко сприймалася більше, ніж талановита лірика чи високомистецький історичний роман у віршах. Тут йшлося безпосередньо про нас, про наш моральний вибір, про арешти і судилища, про шляхетність одних і ницість інших. На побачення з ув’язненим чоловіком В’ячеславом Чорноволом я їхала із виданою Ліниною збіркою, у листах до нього переписувала цілі розділи з «Марусі Чурай». І не лише я так чинила. 
Поезія Ліни Костенко в часи безвір’я повертала людям віру у слово, повертала такі поняття як гідність, національна честь, самоповага, додавала впевненості й надії. Вона сама своїм життям, своєю поведінкою була і залишається прикладом нонконформізму і безстрашності. 

Ярослав ЯЦКІВ, академік НАН України, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при Національній академії наук України: 
— Мені випала велика честь особисто познайомитись з Ліною Костенко в листопаді 1999 року, коли Український міжнародний комітет з питань науки і культури при Національній академії наук України, який я очолював, запросив її виступити в київському міському Будинку вчителя на засіданні «Елітарної світлиці» з проблем збереження культурної спадщини українського народу в Чорнобильській зоні. На нашу думку, поетичні рядки «...Як страшно оре історичний плуг! Які скарби були, були і зникли! В глухі часи загострюється слух, В епоху гласності усі до всього звикли...» співзвучні темі, що обговорювалась. 
Уявіть собі картину. Засідання світлиці 3 листопада 1999 р... Великий конференц-зал Будинку вчителя — і партер, і балкон (а це — понад 500 місць!) — повний-повнісінький, а народ все прибуває та прибуває... Ось уже і східці всі зайняті, не те що сісти, стати ніде... Кількість слухачів сягала допустимих норм пожежної безпеки, і довелось з вибаченнями зачинити вхідні двері Будинку вчителя. В той день багато людей, які прагнули зустрічі з Ліною Костенко, на жаль, залишились поза межами зали. Сама зустріч та розмова були надзвичайно цікавими. Не хочеться вживати штампів або «заїжджених слів», але виступ Ліни Василівни — відвертий, чесний, жорсткий, не компліментарний, без намагання сподобатись та догодити слухачам — сприймався так, як подих свіжого вітру знесиленим чи ковток холодної чистої джерельної води спраглим... А в кінці вечора Ліна Василівна на численні прохання почитала свої нові поезії — і якось дуже зворушливо було бачити, як вона перегортає листочки паперу з написаними від руки віршами. 
У 2000—2001 рр., коли я працював у Міністерстві освіти та науки України, то намагався допомогти їй та її «команді» врятувати самобутні скарби народного побуту Чорнобильської зони. 
Ця особлива жінка та її соратники здійснили майже неможливе — зібрали цілу колекцію «чорнобильських реліквій». І ось, пишучи ці рядки сьогодні, я з сумом дізнаюся, що ця унікальна колекція знову під загрозою втрати. 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, редактор відділу журналу «Всесвіт», прес-секретар Києво Могилянської академії:
— Я ніколи не забуду своєї першої зустрічі з Ліною Василівною. 18 березня 2005 року. Києво- Могилянська академія. Круглий стіл «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних»... 
Ліна Костенко належить до тих поетів, які приходять у світ, щоби змінити його. Для цього таким людям дано найважливіше — сильного лицаря, тобто янгола-охоронця, який захистить своїми крилами найуразливішу душу. Душа поета — особлива. Той, хто може поринати за межу чорно-білих істин і викрадати, немов Прометей, Слово, має особливу душу, що перебуває в стані постійного зв’язку зі світом. Хоча світ часто глухий до слова. 
Колись Хуліо Кортасар в оповіданні «Інше небо» змалював невідомого латиноамериканця, який приходить, щоб побачити страту на гільйотині в Парижі. Звичайно, в тому образі вгадується сам Кортасар, проза якого — це світ аргентинської музики, танго, ритмів і магії. Таким є слід великого майстра. Мілан Кундера якось написав, що в романах Кафки місто (Прага) не має пам’яті, є подекуди самотні герої (Йозеф К.), які, здається, нічого не знають про своє життя. Кафка — майстер психології втраченої пам’яті й філософії віднаходження того простору, де її сховано від пересічного ока. Саме філософія пошуку як досвіду буття залишатиметься в історії світової культури й асоціюватиметься з іменем Франца Кафки. Світ Ліни Костенко — це світ українських глибинних шарів, які лежать під землею, але які інколи проявлюються на поверхні через поетичні візії. Це світ національної пам’яті як сили, здатної вирвати з нестримного хаосу частину простору і вберегти його в часі. Шлях Ліни Костенко — це шлях, на перший погляд, простий, але лише для того, хто не має бажання відчуте невідчуване, побачити небачене. За афористичними константами ховається полохливий звір, який споглядає за всіма нами, але не до кожного іде. Цей звір гине в клітці. В поезії Ліни Костенко є сліди, що спрямовують нас у світ етичної гармонії й естетичної насолоди. Це не холодна вежа зі скла, не боротьба світла і темряви. Це споглядання. Завмирання. Лише так можна побачити, як із хащ несвідомого дивляться два полохливі ока. Не буду називати те, що там ховається. Кожен сам назве цю полохливу істоту. 
Великий французький письменник і літературознавець Моріс Бланшо писав у «Просторі літератури»: «Поезія — пов’язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-новому й завжди починає все спочатку. Поет — це той, хто почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, посередник, який, виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння... Поезії — це досвіди, пов’язані з живим наближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. Щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва». Для мене це чи не найкраще визначає особливість Ліни Костенко. 

Ольга БОГОМОЛЕЦЬ, головний лікар Клініки лазерної медицини Інституту дерматокосметології, бард: 
— Ліна Костенко є для мене взірцем, ідеалом та індикатором духовної чистоти мого життя. Але, щоб говорити про цю особистість, вищесказаного буде замало. Я дуже часто вимірюю свої вчинки, розмірковуючи про те, як би вона повелася у тій чи iншiй ситуації. І це дає мені змогу залишатись в ладу зі своїм сумлінням. 
Ще на початку 80-х років мені до рук потрапила її велика книжка, як зараз пам’ятаю, — в синій обкладинці, — книжка з її лірикою. І коли я навмання її відкрила, натрапила на вірш «Осінній день». Прочитавши його, збагнула, що це — зовсім не вірш, а пісня. То й була перша пісня, яку я написала в своєму житті. Точніше, не я її написала, а мені просто вдалося підслухати ту музику, яку заклала Ліна Василівна в тій своїй поезії. Після того було ще багато пісень на її вірші. Було багато перемог на конкурсах авторського романсу, як українських, так і міжнародних. І всі ці перемоги стали можливими саме тому, що лірика Ліни Костенко пробудила в мені таку музику. Потім було особисте знайомство з поетесою. Для мене є великою честю, що вона приходить на мої концерти і що я маю можливість з нею спілкуватись. 
Ліна Костенко — особистість, яка не дає мені схибити в житті, особливо коли починаєш займатись громадською і політичною діяльністю (інколи буває дуже непросто чинити по совісті, а не за прийнятими канонами). А те, що я й досі пишу пісні на вірші Ліни Костенко, свідчить, що моя душа і совість знаходяться в абсолютній гармонії із її творчістю. 

Іван ДЗЮБА, академік: 
— Вже перші поетичні збірки Ліни Костенко засвідчили прихід в українську літературу надзвичайно сильної поетичної особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем та запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу і виразно вгадувана масштабність творчої особистості — зразу привернули увагу читачів. І ця пристрасна й ревна увага не полишає її вже півстоліття, знаходячи в ній високе розуміння. 
Тривожно-напружений світ нашої сучасності в поезії Ліни Костенко позначений печаттю неповторного індивідуального переживання. Це слова долі, а не біографії. А доля говорить мовою вічних універсалій буття і духу людського. Тут — безмежність особистості, яка твориться і твориться, триває і триває, міниться і міниться, утверджує себе в духовному розростанні. Тут — непідлеглість творчості перед випробуваннями долі або підступами прозаїчніших сил і філософські питання буття, і психологічні нюанси щоденності. Тут — і характерна для Ліни Костенко (рідкісна в наш час переходів внутрішнього сум’яття у внутрішню розшматованість) апологія цільності й волі бути собою. Всі ці й інші духовні «стратегеми» обростають тонкими варіаціями в безлічі іскрометних контактів із течією сучасного життя. 
Для Ліни Костенко література, мистецтво — найчутливіший нерв суспільного організму. Та структура, що вловлює всі його флюїди, але водночас і впливає на його здоров’я або недуги. Найбільша її тривога: чи буде Україна адекватно відтворена у неминущому Слові? «Бо лиш погрози, явлені у Слові // достойно можуть жити на землі». Цьому історія дала безліч прикладів. Тож Ліна Костенко пише «Велику книгу нашого народу» — і своєю лірикою, і поетичним епосом, і поетичною драмою, і публіцистикою. А оскільки від неї ждуть ще нового й нового Слова, — то воно, я певен, гряде. 

Лариса КАДИРОВА, народна артистка України: 
— Я щаслива, що маю можливість спілкуватися з Ліною Костенко. Я прожила довге життя, але повсякчас у неї вчуся. Вчуся розумінню людей, стилістики поведінки у спілкуванні... Вона для мене духовний камертон. 
Я люблю поезію Ліни Василівни за летючість. Ліна Василівна настільки вміло формує думку: вона у неї виходить глибинною, мудрою, тактовною і у той же час оформлена простими словами, легко лягає на душу. «Буває часом сліпну від краси. Спиняюся, не знаю, що воно за диво...» Ці рядки читає мій сват-священик, коли молоді стають на рушник. Вони звучать як побажання любити цю землю, по якій ходиш, людей навколо... 
Коли я бачу, що мій студентський курс може збагнути поезію Ліни Костенко, прилучаю студентів до неї. Так з’явилася композиція за романом у віршах «Маруся Чурай», де діють лірична, драматична, співуча, любляча... Маруся. Їх було сім. І в цьому була багатогранність звучання української жінки. 
Коли читаю Ліну Костенко, Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, то тим самим збагачуюся. Люблю показувати Ліні Василівній те, що виношу на люди. Вона, не знаючи таємниць театрального буття, тонко їх відчуває і влучно викристалізовує недоречності. 
Ми знайомі з Ліною Василівною давно. Я ще грала у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Відтоді оця ниточка нашого спілкування для мене дуже дорога. Тією ниткою можна вишивати надзвичайно тонкі інтелектуальні візерунки, думки, емоції. 

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік: 
— Ліна Костенко — це позиція. Національна. Горда. З глибинним почуттям людської гідності гортаю першу поетичну книжечку Ліни Костенко «Проміння землі». Вже там заявлена ця незалежна позиція.
Я в людей не проси тиму сили, 
Я нічого в житті не просила... 
На круглому столі «Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» поетеса підтвердила своє етичне кредо: «Це відсутність гордості — скиглити і скаржитись». 
Ніхто за всі роки її драматичного творчого життя (а Ліну Костенко не друкували шістнадцять років) не чув від неї й слова скарги. А от на Ліну Василівну скаржилися. Хоча б той художній керівник — директор Київської державної філармонії. Поскаржився 1 лютого 1982 року міністрові культури УРСР, що поетеса прилюдно дала йому ляпаса за образу людської і професійної гідності письменника, яка проявилася у скасуванні літературного вечора за історичним романом у віршах «Маруся Чурай» та за хамське ставлення до заслуженої артистки УРСР Ніли Крюкової, яка мала читати зі сцени цей твір. 
Це — позиція, «єдиний і перевірений спосіб самозахисту» і водночас виклик системі, яка руками махрових бюрократів робила своє чорне діло, адміністративно втручаючись у творчі питання. Скажете: сьогодні Ліна Костенко мовчить. Ні, не мовчить. Її голос чути. Він звучить у вічному конфлікті «геній — юрба» («Маруся Чурай»), у полярному зіткненні людської душі та грішного світу, в протистоянні гармонійного і дисгармонійного («Сніг у Флоренції»), у спогадах, снах, у мареннях Богдана Хмельницького («Берестечко»)... 
Поетеса у повсякчасному внутрішньому діалозі з історією, сьогоднішнім днем і днем майбутнім. Ліна Костенко нагадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єдиний спосіб переживання свободи. І її набуття. Не випадково Ліна Костенко сказала про себе: «Часом я — це мовчання задушеної вільної людини». Та не мовчать слова — ці срібні птиці, які оживлюють її Всесвіт. 

Леонід ФІНБЕРГ, директор видавництва «Дух і літера»: 
— Шановна Ліно Василівно! 
Ви дарували читачам — а то була вся Україна — велику поезію надії, що рятувала нас у, здавалося б, безнадійні роки радянської стагнації. Ви вчили мудрості Марусі Чурай в роки зневіри, і ми зберегли віру разом із вами. Ви навчали наших дітей чистого українського слова від Бузкового царя, і вони радо йшли за вами. 
Як же нам сьогодні не вистачає вашого слова! 

Марічка ПРОКОПЕЦЬ, студентка другого курсу спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»: 
«...зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, — пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю бачили в цвітінні». 
Ліна Костенко 
— Український дух... Українська совість... Історія українського народу — все це вкладено в імені поетеси Ліни Костенко. Її перо торкнулося найсокровеннішого — нашої пам’яті, яку вбивали десятиліттями, яка закладена в наших генах. Хоч як життя намагалося зламати тендітну Ліну, інколи підносячи успіх і визнання, вона завжди залишалася сама собою. Її світ розкривався всім зустрічним вітрам. Ніжна сила й пекельна непоступливість Ліни Костенко виливалися в роздумах за долю людства («Ой ні, ще рано думати про все»), тривогу зникнення людяного в людині («Сад нетанучих скульптур»), приреченість людини на прикладах війни («Тут обелісків ціла рота», «Пастораль ХХ сторіччя») та Чорнобильської трагедії, а також повільного забуття народної культури. Будучи сама чесною і безкомпромісною, поетеса підносить загальнолюдські цінності, закликає не втратити власну гідність і «...гартувати голоси не пустослів’ям пишним та барвистим..., а заспівом в дорозі нелегкій». Рядки поезії Ліни Костенко звучать як настанова і для молодого покоління: 
«...не бійся прикрого рядка. 
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч в они, як ріки. 
Людино, бійся душу ошукать, 
бо в цьому схибиш, то уже навіки». 
Мудрими людьми сказано — нація як така не існує без творіння величного, яке сповідує благородство, вірність, справедливість, любов, правду, цвіт української вишиванки. А ми живі!!! Бо маємо гордість — нашу Ліну Костенко. Її творчість — це шлях, яким іде моя Батьківщина, мій народ, яким іду я. 

Сергій СТУКАНОВ, аспірант філософії Донецького національного університету, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді: 
— Слово «штучність» походить від слова «штука» (мистецтво), проте ними позначено несумісні моменти: щойно з’являється перше, останнє неодмінно щезає. Ліна Костенко, свідома наслідків її (штучності) з’яви, писала про свої вірші: «Коли їм сумно — хай вони сумують. Хай тільки не сміються штучним сміхом». Це протиставлення — штучного сміху та (щирого) суму — здається, не випадкове, бо ж, як на мене, найвищої, граничної справжності та правдивості Ліна Костенко сягає в любовній ліриці — незрідка пройнятій у неї глибоким смутком. Народжені коханням (а чи дотичними, супроводжуючими його почуттями) вірші поетки вражають своєю витонченістю: саме тут слова, а надто — вгадувані поміж них напівтони («несказане лишилось несказанним»), набувають «безсмертного сенсу», туга за яким пронизує всю творчість поетеси. 
Взагалі, лірична й чуттєва за формою, змістово поезія Ліни Костенко по-справжньому філософічна: майже незмінною канвою, в яку щораз вплітається конкретна проблематика віршів, виступає проблема вічності (а відтак і минущості). Цілком розуміючи, що претендувати на висвітлення цього питання в межах одного абзацу щонайменше абсурдно, все-таки наважуся наголосити на однім моменті, пов’язанім знову ж таки з коханням. 
Любов у поезії Ліни Костенко постає тією цариною, в якій долається протилежність суб’єкта та об’єкта: любити — значить бути тим, кого (що) любиш: «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю». Це ототожнення люблячого з любленим (я є те, що я люблю) дозволяє припустити, що я узагалі являюсь собою, оскільки я люблю (завдяки своїй любові), отже, любов є тим, що робить мене мною, становлячи мою сутність. В поетки так: «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність». 
Звичайно, поряд із любовною лірикою істотну частку в доробку літераторки складають твори таких жанрів, як громадянська лірика, історичний роман, вірші про природу. Проте для мене вона, насамперед, правдивий співець кохання, а отже — людина, котра вміє любити і любить: почуття-бо передує своєму втіленню у віршах, так само, як коник плаче серед трав, хоча мелодій уже (чи ще) немає... 

Ольга РЕШЕТИЛОВА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді: 
— З творчістю Ліни Костенко я познайомилася ще класі в п’ятому чи шостому. Тоді молода вчителька, яка щойно закінчила університет, розповідаючи нам про сучасну українську літературу, із захопленням цитувала вірш, який пізніше стане «лозунгом», або, як зараз модно казати, «слоганом» мого життя. Я навіть не запам’ятала автора, проте пообіцяла собі вивчити вірш напам’ять. Сьогодні часом з цими словами в голові прокидаюсь зранку. «Страшні слова, коли вони мовчать...». 
Я не поет, Ліно Василівно, тому, швидше за все, повторю слова, «які уже були чиїмись». Ваша творчість для мене парадоксально поєднує в собі жіночу мудрість і дитячу наївність, відвертість та глибокий підтекст, надзвичайну мелодійність мови та залізний скрегіт ХХ століття. Вона не може захоплювати постійно — до неї потрібно щоразу приходити з новим усвідомленням навколишнього світу. Та ваші слова не можуть бути «страшними», вони ніколи не мовчать, бо в них — «поезія», «якийсь незримий дотик до душі»... 

Ольга ГУЛЬКО, студентка другого курсу спеціальності «Українська філологія» Національного університету «Острозька академія»: 
— Якось, розповідаючи про чергове громадське зібрання, один із його організаторів підкреслив, що в ньому брала участь «ворохобна Ліна Костенко». Що означає слово «ворохобна»? Словник тлумачить його як «непокірна», «бунтівна», «бентежна». Кажуть, що ці епітети досить точно характеризують Л. Костенко. 
Саме такою бачу її і я. У променях боротьби, відчайдушності, суцільного душевного поривання діяти, переконувати, робити те, від чого усім стає моторошно. Такою і має бути авторка збірок «Промені землі», «Вітрила», «Мандрівка серця», «Над берегами вічної ріки», «Неповторність», «Сад нетанучих скульптур». 
Ліна Костенко — особистість, яка здатна повести за собою мільйони, аби лиш врятувати їхні душі від морального зубожіння, занепаду. Вона, як той фенікс, постійно відроджувалася із «попелу» болю, ганьби та заздрості. Це сучасна Жанна д’Арк, яка чує голоси правди та віри. Вона водночас і прототип Марусі Чурай, яка співала, аби народ не забув своєї історії, закликала іти у бій, аби недруги не заважали жити українському народові, його силі та творчості, аби примножувати нашу могутність. 
Така Ліна Костенко для мене, такою поетеса може бути для кожного, хто відкриє своє серце для боротьби, братерства та слави українського народу.

 
Людмила МАСИК, студентка магістеріуму спеціальності «Українська філологія» Національного університету «Острозька академія»: 
— Безкомпромісність має два обличчя: чиста совість та вміння робити правильний вибір. Іноді безкомпромісність може бути мистецтвом — адже навіть між чорним та білим є мільйон відтінків, а між «так» і «ні» — стільки мовчання, скільки його може вмістити зоряне небо, віддзеркалене в очах закоханих. Тоді вибір — це вже тендітна музика чиєїсь душі. Душі, котра прагне чистоти. 
Саме так я назвала б поезію Ліни Василівни — МУЗИКА ЧИСТОЇ ДУШІ. 
Дослідженням творчості Костенко займаюся від другого курсу — спочатку вивчала її оказіональну лексику, потім — історизм художнього мислення, зараз спинилася на специфіці художньої спадщини поетеси. Іноді здається, що художній світ Ліни Василівни — це маленька планета, на яку ти або потрапляєш, або — ні. Третього варіанту немає. Спостерігати її здаля, наче зірку, чи тільки час від часу відвідувати її неможливо. Ти або там, або тут. 
Слово Ліни Костенко — це слово зі стилем, шармом та непідробною жіночною енергетикою. Воно насичене інтригуючим — терпкою ніжністю жінки, котрій «просто хочеться щастя — тугого й солодкого, як шоколад». Шкода тільки, що щастя та безкомпромісність — це два різних поняття, поєднати які дуже важко навіть музичними акордами чистої душі...

 
Наталія АНТОНЮК, студентка четвертого курсу правничого факультету Національного університету «Острозька академія»: 
— Досить часто розуміння деяких речей, на перший погляд не дуже важливих, але водночас таких, що впливають на сутність нашого життя та щоденні справи, приходить за допомогою своєрідних підказок. Такі «натяки» на вирішення проблем завжди приходять раптово, у той момент, коли ніхто про них не замислюється, і з уст людей, які не мають стосунку до нашого життя. Адже як часто істина міститься дуже близько — у слові, звукові чи русі людини, що перебуває поруч. Вона приходить у формі тиші, паперу чи ліричній римі. 
Для мене Ліна Костенко за допомогою своєї поезії щоразу відкриває очі на речі, які мають особливу важливість. Здається, що у кожному рядку, кожній стрічці зашифрований цінний зміст і особливе вирішення того, що найбільше хвилює. Любов, боротьба за правду, одвічне прагнення до свободи та підтримання українських традицій, які намагалися підкорити під певні шаблони — це все зустрічається в поезії цієї сміливої жінки. 

Олексій КОСТЮЧЕНКО, студент магістеріуму спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» Національного університету «Острозька академія»: 
— Таких багатогранних постатей, як Ліна Костенко, в наш час дуже мало. Відвертість, чуйність, висока ерудованість, інтелігентність — саме такими рисами я її можу охарактеризувати. Із поезій Ліни Костенко, неначе з молитви, черпаєш життєву енергію та осягаєш багато важливих речей. Я більш ніж упевнений, що її творчість житиме вічно, адже проблеми добра і зла, проблеми людських взаємин, що порушуються у творчості поетеси, актуальні завжди, навіть у далекому майбутньому. 

Дмитро СТУС, кандидат філологічних наук, редактор журналу «Київська Русь», лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка: 
— Моя Ліна Костенко... Це, може, не така Ліна Костенко, яка є насправді, але це ніби символ української жінки. Вона нонкомформістична. Вона жіночна. Вона чуттєва. Вона абсолютно цілісна. Це жінка, яка (якщо говорити сьогоднішніми категоріями) знає, що таке кохання, відчуває його і абсолютно байдужа до того, що зараз рекламується ЗМІ і що можна окреслити словом «секс». Це людина, яка не просто поневажає, а зневажає все несправжнє і синтетичне. Ось і все... 

Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»: 
— Творчість Ліни Костенко — це відображення цілої епохи. Лишається шкодувати, що поезія Ліни Василівни досі широко не перекладена англійською мовою, адже нею міг би захоплюватися весь світ. 
Ліна Костенко — єдина наша сучасниця серед українців, яка справді заслуговує на Нобелівську премію. І мені соромно, що ні уряд, ні ми як співвітчизники нічого не робимо для того, щоб популяризувати її творчість у світі й віддати належну шану жінці, яка є символом України. 

Сергій БУКОВСЬКИЙ, режисер: 
— Як на мене, тема «Моя Ліна Костенко» — це щось особисте, як і поезія взагалі. Навіть інтимне, я б сказав. Одна моя добра знайома колись сказала, що вона плакала, читаючи «Марусю Чурай». Таке можна сказати лише у колі близьких друзів, людей, які тебе розуміють... От і я не готовий поділитися особистим вголос — даруйте... Не так давно видалося мені говорити з Ліною Василівною про Зону — 30-кілометрову Чорнобильську зону відчуження. Наші відчуття дуже схожі... Мрію зробити фільм про Зону — може, це й відбудеться... 
Те, що Ліна Василівна народилась весною, — це добрий знак для нас усіх. Я часто їжджу у своє село канівськими горами, через Ржищів — ми спускаємося з гори до Дніпра, минаємо старий причал, затоку, бар «Міраж» — промовиста назва! Саме тут, у Ржищеві, народилася поет Ліна Костенко!

Петро КРАЛЮК, перший проректор Національного університету «Острозька академія»: 
— Для мене Ліна Костенко — репрезентант і водночас символ шістдесятників з їхніми щирими пошуками національної правди, інтелектуалізмом, філософічністю. ...І водночас якоюсь наївністю, що не раз і не два підводила їх, не давала «вписатися в життя». Певно, своєрідним «художнім портретом» для поетеси стала Маруся Чурай, що теж «не вписалася» у життєвий вир. А ще Ліна Костенко — дійсно великий майстер поетичного слова. Нема в її поезії непотрібної велеречивості, пафосу, звернення до символіки, яка іде ще, напевно, з часів Т. Шевченка. Зате є якась «поетична магія», котра захоплює тебе і з якою ти не здатен боротися навіть тоді, коли не сприймаєш правди поетеси. 
У 60—70-х роках їй не дали говорити. Мабуть, саме тоді поетичне слово Ліни Костенко могло б викликати найбільший резонанс. А зараз? Зараз, коли для більшості українців кумирами стали Вєрка Сердючка та герої російських серіалів, Ліна Костенко вже «не актуальна». На жаль. 

В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ, почесний президент Києво-Могилянької академії: 
— Поету дано безжально й пророче чути істину серцем, коли інші навіть ні про що не здогадуються. Можна написати літературознавчу розвідку, досліджуючи, як Ліна Костенко окреслює домінанти часу самою плоттю свого опуклого художнього світу. Образна тканина її поезії «матеріалізується» афористичними проникненнями в сутність явищ. Як боязко ми стогнали свого часу від таки реальної комуністично-соцреалістичної цензури, а поетеса просто заявила: «Шукайте цензора в

Джерело: http://www.day.kiev.ua/198396/