АНДРІЙ МАЛИШКО
(1912 — 1970)
Україно моя, мені в світі нічого
не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність
твою берегти.
Андрій Малишко
Національна за світосприйманням й образністю лірика Андрія Малишка дивуватиме не одне покоління читачів. Поета називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, які живуть у народі й сьогодні. Вийшовши із самого серця й духу свого великого й безсмертного народу, він у поезії складного ХХ століття залишився найпослідовнішим поетом-традиціоналістом, який, попри всі модерні віяння, зберіг тяглість української лірики, її глибинну народнопоетичну основу, яскраву образність, соковиту й колоритну мову, яку відточував немов алмаз. Тим-то назавжди його щирі й задушевні твори ввійдуть до золотого фонду нашої літератури як свідчення величі й краси мистецтва слова.
«Простеляла для мене далекий обрій, дорого під яворами».
Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в с. Обухові на Київщині в багатодітній родині шевця. Його дитинство проходило серед чудової української природи, «над жовтими урвищами Трипіль», звідки відкривався синій Дніпро і задніпровська прекрасна земля — його перше замилування й довічна любов. Вірші почав писати ще дитиною під впливом своєї матері, яка знала безліч народних пісень. «Як живу бачу я свою матір Ївгу Базилиху — сині, задумливі і повні живого народного розуму очі. Вечорами, сидячи біля куделі, вона співала тихенько і протяжно, і ці пісні врізались мені в пам’ять на все життя», — згадував поет в автобіографії. Ївга Остапівна прищепила Андрієві любов і до слова, і до краси, до народного мистецтва. Малишко був дуже обдарованою людиною: мав музикальні здібності, ще хлопчиком навчився грати на гармонії й був музикою на весіллях, чудово співав тенором, мав композиторські здібності, згодом створив мелодії до своїх пісень «Як на дальнім небосхилі...», «Голубе мій, голубе...»
У 1927 р. Андрій закінчив Обухівську семирічну школу і вступив до Київського медтехнікуму. Але переконавшись, що його покликання — поезія, він успішно складає іспити в Київський інститут народної освіти (так тоді називався університет). Вступний екзамен з літератури приймав у нього М.Зеров, який розгледів у свого студента літературні здібності і познайомив його з М.Рильським. Малишко слухав лекції у таких видатних вчених, як А.Кримський, П.Филипович, О.Дорошкевич, О.Курило, М.Грунський, С.Чавдаров. Молодий поет відвідує літературний гурток. Олекса Зосенко згадував, як на одному із занять читав свої поезії Андрій Малишко: «Невисокий, але міцний статурою, в сірому піджачку й сорочці-вишиванці домашнього полотна, він стояв поряд із столом... Дуже був схожий на учня-старшокласника. Читав без будь-якої афектації, а так собі - спокійно, просто, навіть не дуже голосно». Так входив у літературу Андрій Малишко. Здобувши в 1932 р. вищу освіту, він учителює в Овручі на Житомирщині, а з 1934 р. служить в армії, переїжджає до Харкова (1935 — 1936), згодом до Києва, де й співпрацює з О.Довженком, написавши пісні до його кінофільму «Щорс». Водночас працював у редакціях київських газет, а з 1944 по 1947 р. був головним редактором журналу «Дніпро». Друкуватися почав з 1930 р. в журналі «Глобус», у колективній збірці «Дружба» (1935).
Етапи творчості А.Малишка. Творчий шлях митця має свої етапи. 1930 — 1940 рр. — становлення й зростання мистецького таланту Малишка. Він увінчується виходом збірок поезій «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Біди», «Березень», «Жайворонки» (всі — 1940). Поет жив і творив у добу сталінського режиму, тому змушений був віддати значну данину своєму складному часові: багато його поезій були ідеологічно тенденційними, в них оспівувалось трудове життя країни («Урожай», «Учитель»), недавнє революційне минуле («Бронепоїзд», «Заспів про Боженка»), культурна спадщина («Пам’ятник Тарасові», «Пушкін»). Ця поезія пройнята героїко-романтичним пафосом, що відповідало тодішній атмосфері в країні, яка будувала «суспільство сталінського казарменого соціалізму», нівелюючи особистість. Проте поет мав великий народний дар і рідкісне відчуття естетичної природи слова. Народна етика й пісенне мистецтво зумовили самобутній характер його лірики, в якій утверджувалися краса почуттів і любов до України. В 1938 р. він написав такі проникливі слова, звернені до рідної землі: «Ти мене з дитинства підіймала, / Хліб дала і пісню слов’я, / Відвела доріг мені немало, / Земле, зореносице моя! Як тебе на голос не впізнати, / Серце, і життя моє, і кров, / Найсвятіше слово наше — мати, / Рідна земле, сонячна любов!» Малишко витворив чудову інтимну й пейзажну лірику, насичену яскравими метафорами й образами («Оксана», «Прощання», «Вийду в самий вечір...»). Це десятки віршів, що не втратили молодечого погляду на світ, свіжості художніх першовідкрить.
Другий етап — 1941 — 1956 рр. припадає на воєнне лихоліття Другої світової війни і складні післявоєнні випробування, пов’язані із сталінськими наступами на українську національну культуру, зокрема з погромництвом вірша В.Сосюри «Любіть Україну», творів інших митців слова. Поет досягає високого духовного злету, створивши в роки війни справжні шедеври патріотичної поезії, а по війні немало поем і пісень. Під час війни Малишко служив військовим кореспондентом газет, друкував статті, нариси, поезії. Побачили світ такі збірки: «Україно моя» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Ярославна» (1946) та ін. У післявоєнні роки вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956).
Третій етап охоплює 1957 — 1970 рр. — нове мистецьке піднесення таланту Малишка. Знову розквітає його пісенна лірика, але водночас пише філософсько-медитативні поезії, спираючись на традиції неокласиків М.Зерова і свого вчителя і найзадушевнішого друга М.Рильського. Поет звертається до канонічного вірша («Сонети синього квітня», «Октави зеленого лісу»), надихаючи його народнопісенною поетикою й образами. Це вершинний період творчості поета, на який припадає поява таких самоцвітних збірок, як «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» (1961), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій листопад» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Остання вийшла вже після смерті поета, яка настала 17 лютого 1970 р. Похований на Байковому кладовищі.
«Щедрий, рідкісної краси талант» (Олесь Гончар)
А.Малишкові були притаманні рідкісний дар поетичного обдарування, палка уява і глибоко народне розуміння краси й добра. Його поезія через це гранично суб’єктивна й емоційна. Кордоцентризм — найхарактерніша її ознака. Латинське cor, cordis означає серце, тобто основою людських думок і почуттів є серце, душа, настрій, почуття. Поняття «кордоцентризм» у трактуванні українського філософа ХХ століття Д.Чижевського набуває основоположного значення, характеризує українську ментальність, навіть течію у філософії. В ліриці Малишка, як це помітив Д.Павличко, образ серця наскрізний. Його чуттєві компоненти такі: любов до матері, родини, народу України, її пісні й краси, інших ознак духовності.
Образ матері. Любов до матері дала Малишкові горде відчуття глибин свого народу, звідки поет брав пожиток для росту своєї національної і соціальної свідомості. «Ця любов була, мабуть, найголовнішим джерелом його творчості; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює...» (Д.Павличко).
До образу матері Малишко звертався постійно. У довоєнній поезії для ліричного героя мати — духовний критерій життя, його «моральне сонце». Уже тоді поет зрозумів, що «писати про матір — значить писати про саму суть буття людини і народу» (Д.Павличко). Особливо неповторним майстром слова Малишко стає в роки Другої світової війни. Митець піднявся до філософських узагальнень, змалювавши не тільки конкретні риси своєї матері, а й образ Ярославни, чиїм ім’ям він назвав свою матір. Це образ самої України, яка впродовж віків просила своїх синів і дочок захистити Батьківщину від лютого ворога, зокрема, від фашистського варварства: «Сини мої, де ви, сини» («Мати. Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю...», 1943). Ця поезія — один із шедеврів української лірики. Відтворюючи образ матері, автор вдається до традиційних національних образів і мотивів безсмертного «Слова о полку Ігоревім», розмовних інтонацій та пісенних символів. Образ матері змальовується через спогади, портретні й побутові деталі — вона у сорочці полотняній, потертій керсетці, старій терновій хустці піднімається на Дніпрову гору і, мов Ярославна, вдивляється вдалину, промовляє до сил природи, очікуючи на визволення, яке принесуть їй сини-воїни. Голос поета щемливий і бентежний. Це крик його душі, біль серця: його ж бо мати залишилася в окупованій фашистами Україні:
Ти у сонця спитай. Бачиш, сонце звелося над полем,
І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,
Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм смаглочолим,
Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!
Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,
Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.
І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,
На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.
Образ матері в творчості Малишка зазнав певної еволюції. Оспівуючи образ найріднішої людини — своєї матері — Ївги Базилихи, він, як і Шевченко, піднявся до створення ідеального образу матері — через солдатську матір, Ярославну, матір-Україну, до всесвітнього образу матері-Землі (поема «Це було на світанку», 1948).
«Пісня про рушник» (1959). Поет відбив цілу гаму материнських почуттів — смутку, щемливого прощання з сином, коли він вирушав у дорогу життя, залишаючи рідну оселю. Митець вітворив материнську велич і самовіддану любов.
Особливо поетичний образ матері Малишко створив у «Пісні про рушник», що здобула всенародну шану. Спираючись на фольклорні образи, традиції і звичаї народу, митець відтворює хвилюючу сцену: мати випроваджує сина у великий світ, дарує йому «на щастя, на долю» найдорожче — вишиваний рушник. В Україні ще з давніх часів рушник був національною святинею: він символізував злагоду, благополуччя, кохання, згоду, коли дівчина дарувала рушника коханому, урочисто перев’язувала рушником-наміткою сватів під час заручин, рідних і хресних батьків під час весілля, в час вінчання молодим його підстилають під ноги, щоб було щастя. Ним прикрашають оселю, стіл перед урочистими подіями тощо. Такий рушник, вишиту сорочку подарувала Андрієві Малишку і його мати, виряджаючи сина на навчання до Києва. Через усе своє життя проніс поет цю хвилюючу подію, що з великою емоційною силою вилилась у цій пісні. За структурою твір будується як монолог ліричного героя, його щира сповідь, розповідь про найсвятішу людину в світі. В центрі пісні — образ матері, краса її вчинку й душі. Мати дарує синові український рушник — символ її любові і благословіння. Красу материнської душі поет розкриває через виразні деталі. Трудівниця, вона «ночей недоспала», аби вишити рушник, без якого не бачить щасливої долі своєї дитини. Лаконічно, через виразні епітети автор змальовує її портрет: «І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, / І засмучені очі хороші, блакитні твої». Важливу евфонічну функцію виконує анафоричне «і» (14 рядків із 18), прийом градації, пісенна мелодійність, що ними підсилюється щирість синівських почуттів і велич матері-сподвижниці, якій судилося пережити розлуку з сином, довге чекання, а головне — мати вірить у синівську світлу долю. Адже рушник є оберегом її! З образом матері ліричний герой тісно пов’язує образ рідної землі. В його уяві постають пастельні просторові пейзажі: «росяниста доріжка», «зелені луги й солов’їні гаї», «тихий шелест трав», «щебетання дібров», які завжди супроводжуватимуть героя дорогами життя й викликатимуть світлі почуття. Невипадково такий високохудожній твір став народною піснею.
У творчому доробку Малишка є чимало пісень. В роки війни бійці співали його «Хусточку червону», згодом зажили слави пісні «Ранки солов’їні», «Стежина», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі...» (музика Платона Майбороди), «Цвітуть осінні, тихі небеса» (музику написав О.Білаш). До віршів поета створили музику Л.Ревуцький, С.Козак, А.Штогаренко, Ю.Мейтус, Григорій Майборода.
«Україно моя». Тема України — одна зпровідних у творчому доробку А.Малишка. Саме в суворі години найтяжчих випробувань восени 1941 р. з’явився цикл «Україно моя», сповнений глибокого патріотизму і ніжної синівської любові до Вітчизни. Цей цикл співзвучний таким творам, як «Слово про рідну матір», «Жага» М.Рильського, «Я утверждаюсь», «Матері забуть не можу» П.Тичини, «Любіть Україну» В.Сосюри. Сучасників поета вражала і нині бентежить глибоко ідейна й художня сила поезій циклу Малишка. За словами Олеся Гончара, тільки «поет справді народний, митець глибокого патріотичного почуття міг так передати пекучий біль розлуки з рідною землею, тугу за Україною, оту синівську непогасну спрагу, що нею говорить не один рядок найкращих Малишкових поезій того часу». Композиційно цикл складається з п’яти частин, об’єднаних палкою любов’ю до України. Цикл названо «Моя Україно», а не радянська, як цього вимагала офіційна ідеологія від українських поетів (гоніння на поезією «Любіть Україну» Сосюри — характерний і промовистий факт для сталінської доби). Правда, у повоєнний час радянська цензура замінила назву на «Батьківщино моя!», а в деяких виданнях циклу з’явилися слова «Україно Радянська». Не було у першому виданні й останньої строфи у 1, 2 і 3 частинах циклу: «Тільки б бачить тебе у народів привольному колі» — вона з’явилася в час погрому поезії В.Сосюри «Любіть Україну».
Цикл Малишка нагадує симфонію: в ній органічно поєднано цілу гаму почуттів, переживань, емоційних станів ліричного героя. Цей герой набуває виразно монументальних рис. Він розмовляє з Дніпром, Києвом, всією Україною. Щирі й інтимні, пафосні й гнівні інтонації надають особливої напруги творові. В першій частині виразно національні образи Дніпра-Славутича, колискової пісні, журавлиних ключів, зорі, Шевченківської кручі, карпатських долин та ін. малюють поетичний часо-просторовий образ рідної Вітчизни, її складний історичний шлях. Поет вдається до антитези, почерпнутої з фольклору, але наповненої новим змістом: шуліки уособлюють ворогів, а бійці — орлів. Виникають образи, породжені страшною війною: «І трасуючих куль золоті розтікаються ниті. Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли!». З часів «Відплати» В.Гюго (1852) європейська поезія не знала такої могутньої сили гніву й мужності, такої полум’яної любові до вітчизни. Митець відтворює ментальні риси українців, які поєднують у собі лагідність душі, мрійництво, миролюбність, а також спрагу до волі, рішучість у діях, непохитність у боротьбі з ворогом, готовність віддати життя за свободу України:
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
Традиційний фольклорний і шевченківський образ тополі переосмислюється, набуває символу України. Переосмислюються й інші образи: Микула уподібнюється поетові-воїнові, якому вкрай важко залишати рідну землю, відступаючи під шаленим наступом ворогів: «Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг». Поет психологічно тонко вмотивовує почуття ліричного героя, силу його болю, трагічних переживань, гіркоту відступу, прощання з Батьківщиною.
Трагічний образ окупованої фашистами України поет малює через палаючу картину батьківської хати, уярмлених батька і матір, замучену ворогом дитину й розстріляну дівчину, сльозу дідуся і посвист нагайки. Його земля оповита «чорним горем» — фольклорні образи в контексті поезії набувають особливих фарб і смислів. Лірична, народнопісенна палітра панує в циклі — образи прості, зрозумілі багатьом: кінські копита, вітер, сонце, соловей тощо. На їх основі створюються неповторні образи-картини, які викликають у читача щирі й сердечні почуття. Голос поета звучить то ніжно, то з болем, то як сурма. Особливої теплоти його зізнанням надають автобіографічні деталі, проте біль серця, скорбота не витісняють оптимістичного погляду. Поет свято вірить у перемогу. Автор вдається до ремінісценцій, використовуючи Шевченківський заклик «До кари!», звертається до героїчних образів Наливайка і Залізняка: «У димному полі встає Наливайко / І землю стрясає страшною рукою». Водночас Україна у візіях героя вимальовується в образі «барвінкового поля», «зеленого і вічного саду», пробудженої месниці. В тяжких і страшних випробуваннях війни герой Малишка не загубив людяності, найблагородніших почуттів до батьків, дружини, почуття побратимства. Він піднімається на бій, щоб захистити гуманізм!
«Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу» (1946). В поезії Малишка цієї доби переплелися дві тенденції: виразне документальне, публіцистичне начало, забарвлене напруженою емоційністю, і щирий ліризм. Поет створює високохудожню інтимну лірику. Поезія «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», що увійшла до збірки «Ярославна», змальовує образ дівчини-бійця. Поезія будується як монолог-сповідь ліричного героя, який щир зізнається в своєму коханні до дівчини. Кохана окреслюється в ореолі незвичайної краси: «Зірка твоє освітила обличчя / І потемніла...» Запам’ятався її чарівний голос, портрет: «Як ти співала в нашій частині, / Очі ясніли, як сині роси, / Знявши пілотку і шинельчину, / Рідна, далека, золотокоса!». Боєць живе цим святим коханням і надією на зустріч, що й допомагає йому вижити у антигуманних умовах війни: «Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче, / Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку». Доповнюється образ коханої у таких чудових поезіях, як «Полюбила мене, не питала...», «Буду різьбить на чорному камені...», «Не печаль мої помисли строгі...» та ін. Сила й природність тропів у цих творах неперевершені.
Медитативно-філософська лірика. У 60-ті рр. поетичне пізнання А.Малишка все більше заглиблювалось в історичні й сучасні реалії життя нації, в осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, що зумовлювало нівелювання людини і її морального світу. В цей же час лірика поета поєднує людяність і гіркоту, наближаючись за формою до поезії неокласиків. Вагоме місце в ній посідає вірш-роздум, філософська медитація. За словами Д.Павличка, переважає вірш афористичний, який «оперує широкими поняттями, поєднує абстрактні категорії з пластикою конкрету, відверто формулює або подає метафорично різні етичні закони, різноманітні, часто суперечливі істини».
У поезії «Правда» (1964) (збірка «Дорога під яворами») митець роздумує над заповітом матері про мудрість і мужність у житті. Твір будується як низка розгорнутих логічних тверджень:
У мудрості свої закони є:
І цвіт, і злет, і несходимі пущі.
Пізнай краплину і течіння зір,
Зерно, і камінь. і могутній всесвіт,
А правда лиш одна — вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Проте автор спирається і на фольклорні образи й формулювання, що, зокрема, позначилося на використанні приказок і прислів’їв: «А правда лиш одна — вона колюча, Гірка й жорстока...» Чітко простежується відгомін народної приказки «Мужицька правда зла й колюча, а панська — на всі боки гнуча». Для Малишка найвища правда — це правда чесного служіння своєму народові. Тому не випадково за цією проникливою поезією йшла медитація «Сонцем зігрітий, дощами січений...», у якій поет зізнається про лихі роки, які довелося пережити ліричному героєві: «Як ночував / На людській толоці, / Як припухав / В тридцять третім році». Сказати народові правду про це лихоліття було мужністю на той час.
«Роздум. Чи встигну я цей камінь обтесати...» (1968). Поезія Малишка характеризується не тільки ліричною схвильованістю, довірливими інтонаціями, але й інтелектуальністю, роздумами над сутністю буття, життя і смерті, боротьби добра зі злом, місцем митця і його слова у житті. У філософській медитації «Роздум. Чи встигну я цей камінь обтесати...» ліричний герой міркує над недовговічністю буття людини. Смертним є і митець, однак вічне його мистецтво. Поет оперує не лексикою селянського світу, як це було в часи Шевченка, який звертався до Музи, щоб «риштувать вози в далекую дорогу», а сучасними науково-технічними поняттями й словами: «Бо поїзд мій вечірній у долині / Не може довго ждати, в нього свій / Маршрут і обрій. Лінія й робота». Це закономірності природи, яким підлягають усі. Малишко уподібнює поета скульпторові, в руці якого тільки молот і різець, за допомогою яких тяжкою працею майстер втілює свій задум, творячи справжню красу. Процес праці митця — це натхнення, поривання, напруження духовних і фізичних сил, словом, творчості, в процесі якої і постає витвір мистецтва. Він немов оживає, як оживає й рідна мова в поезії. Малишко возвеличує українську мову, називаючи її «матір’ю життя, від колисання й до твердого ложа». Рідна мати саме рідною мовою передає дитині мову народу, його традиції, культуру, які допомагають їй жити й творити, відчувати себе частинкою нації.
Поезія А.Малишка висвітлює по-своєму його добу. Йдучи складними дорогами життя, поет проніс не дидактичний «посох» співця партійних догм, а Шевченківський заповіт любові до України, її народу і культури. Про це він зізнався, створюючи цикл «Україно моя»: «У той тяжкий час, можливо, більше ніж будь-коли, ми зрозуміли, що народ вічний, що силі його немає краю, як не може бути кінця його мові, його пісням, його творчості». Така настанова й визначила шлях його художніх шукань: поет міцно спирався на етико-моральні засади свого народу, його пісні, фольклору, черпаючи з них, мов із могутнього джерела, натхнення й образи. На цій основі Малишко витворив неповторний художній світ, пісні, що зажили серед народу і стають безсмертними.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Барабаш С. Чарівні джерела поезії. Естетичні функції фольклоризму в поетиці А.Малишка. — К., 1990.
Гаєвсська Н. Андрій Малишко. — К., 1991.
Дем’янівська Л. Андрій Малишко. Життя і творчість. — К., 1985.
Костенко А. Андрій Малишко. Біографічна повість. — К., 1987.
Малишкові дороги. Спогади про А.Малишка. — К., 1975.
Павличко Д.Сонця і правди сурмач // Малишко А. Твори: В 10 т. — Т. 1. — К., 1972.
Творчість Андрія Малишка в контексті літературного процесу ХХ століття. — К., 1997.
|
