 ПОБРАТИМИ
У двадцяті роки минулого сторіччя протиставляли Т.Шевченкові П.Куліша як носія певних аристократичних тенденцій. О.Дорошкевич вважав, що причина, так званих, хитань Кулішевих та його конфліктів з громадськістю полягає у соціальному походженні і класових симпатіях письменника; у тому, що П.Куліш є повний і органічний прихильник маєткового панства в Україні, цього спадкоємця козацької старшини. На противагу цьому твердженню Микола Зеров твердив, що П.Куліш не завжди протиставляє себе Т.Шевченкові, що в їхній творчості можна знайти чимало спільних рис [4; 2; 87]. Якщо згадати основні положення літературно-критичного доробку М.Драгоманова, то на думку спаде критика музи Т.Шевченка і П.Куліша. Останній не продовжив шляху Кобзаря, поезія якого “звучала майже в суспільній порожнечі. Вона не знаходила відгуку. Вона залишалася в друкованій постаті коломийкових куплетів, майже нарівні з фольклорними записами. Д у х Шевченкової поезії блукав безпритульний [8; 151]“. На думку Є.Маланюка, “голос пізнього Шевченка фактично вже лунав в порожнечі. Палахкотів несамовитий Куліш, але то була розпачливо-трагічна борсанина вже полоненого духу [...]. Врешті й Куліш, як скалічений і ранений звір до барлогу, - відступив на хутір, звідкіля, задивлений у візію к н я ж о ї державности, ще вергав громами [8; 177]“. Чи відрізняються Шевченкові постулати моральної чистоти від Кулішевих? Найбільший гріх, за Т.Шевченком, це втрата істинності буття, штучність закону; пошуки Бога за межами серця, - усе це здатне спричинитися до трагедії цілого народу. У поезії “Письмакам Гайдамакам” автор крає серце зізнанням, що друзі, сучасники своїм нерозумінням затьмарили тексти Т.Шевченка. Ця заувага “не тхне чарочками”, на яких так акцентують увагу, стверджуючи, що П.Куліш - перший блюзнір творчості Кобзаря.
Ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов’янської рівноправної єдності, які сповідував П.Куліш, не були чужими Т.Шевченкові. Після глузливих насмішок із земляків Т.Шевченко своє послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним…” завершує закликом брататися. Ця ідея виростає на грунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів, очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків. Безжальне осудження злочинів і помилок вивершує той моральний храм, який вибудував Т.Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії: “Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю”.
 Т.Шевченко, як і П.Куліш, лякає тих, хто дере шкуру з братів незрячих, гречкосіїв, всенародним апокаліпсисом, жахає Божим судом, земною карою. У липневому листі від 1857 року до сестер Милорадович П.Куліш полемізує від свого імені та імені Т.Шевченка з українським панством, яке обурюється їхніми пророцтвами про страшний суд і кров. Одночасно поет засуджує насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську змірився розливати: “Підійметесь, розіллєте кривавії ріки. А прийде час, провалитесь в страшну тьму навіки (”Великі проводи”)”. П.Куліш вважав, що загальнолюдські цінності повинні вивершуватися над національними та класовими амбіціями, що добро має торжествувати над злом, а милосердя - над жорстокістю, оскільки не “кривавими манівцями йти, а треба, ніби, “на культурну путь” вертатися.
Лише деякі дослідники спромоглися відкинути нашарування поезогри, і розгледіти істинний сенс штукарства письменника, який у лабетах поневолення намагався зберегти дух боротьби, оспіваний М.Костомаровим і Т.Шевченком. П.Куліш не зміг змиритися з довічним сном народного духу в спільній могилі-домовині, вважаючи найбільшим злом - етнічні вади асиміляції. Звідси його емоційна, дражлива лексика, прискіплива увага до Шевченкових чарочок; всього, що не відповідало тим нормам поведінки, які він собі взяв за зразок, -усе це зіпсувало його стосунки не лише з М.Максимовичем та Й.Бодянським. З огляду на це, слід заперечити тези О.Грушевської, оскільки чвари зумовив лібералізм вищезгаданих, що цілком суперечило державотворчій концепції П.Куліша [2; 167].
Д.Дорошенко неодноразово наголошував на неабиякому максималізмові поета, що відбилося не лише в “Дунайській Думі” та епістолярних заувагах: “… тому ще треба трубити про націю, що москалі з одного боку, а ляхи з другого не хочуть признати за джерело своєї потуги і слави. Німець догадається, та й сам зачне се слебізувати. А без підпалу дрова не горять [7; 63]“. Ці рядки засвідчують позиції Кирило-Мефодіївського братчика щодо навали чужорідної культури, однак по-різному можна інтерпретувати окреслені домінанти епохи іманентного відродження етносів. Творчість П.Куліша завжди непокоїтиме своєю брутальною дражливістю, нескореною жадобою до трансформації минувшини-майбутнього в теперішнє. Спроба ж визначення провідних ідей його творчості завжди призведе до усвідомлення наявності єдиної концепції. Деякі дослідники схильні визначати її як державотворчу, тобто конструктивну. На думку інших, поет є лише передчасним представником мистецтва деструкції.
Схильність П.Куліша до деструкції подибується на рівні поезогри, що призвела до переоцінки цінностей, перегляду збірки “Досвітки”, позбавленої самобутньої тональності висвітлення загальних тенденцій розвитку доби романтизму, зокрема відродження інтересу до фольклору в аспекті наслідування. Чи варто визначати міру наслідування - питання риторичне, оскільки будь-яке подражаніє великого - це лише спроба узгодити власне почуття, переживання, із чужим. Завдяки суголосним темам, образам, мотивам прагнуть до співіснування особистісного з загальнолюдським на межі перекладу, переспіву, стилізації та навіть пародії тощо.
Поезія П.Куліша - це спроба активізувати поснулий дух громади, провокуючи діяльність за покликом часу, в унісон епохи впроваджувати в життя найдоцільніші ідеї державотворення, які дослідниця В.Владимирова означила в межах двох типів дискурсу: етнографічної та історичної істини [1; 61]. Висловлюючи своє захоплення творчістю Т.Шевченка в листі від 14 лютого 1858 року, а також в “Эпилог к “Черной раде”, не міг не передбачити негативного впливу генія Кобзаря на інертне письменницьке плем’я, що тяжіє до самозречення заради пошанування. Отож, створення ідола призвело до спотворення образу Т.Шевченка, появи подоби в кожушку та смушевій шапці, а також спровокувало протилежний модус епігонства - роздягання сучасниками та нащадками.
З огляду на все це, спробуємо розглянути сповнене суперечностей ставлення П.Куліша до Т.Шевченка. Незабаром після їхнього знайомства, між ними налагодилися теплі стосунки. Високо цінуючи творчість молодого Т.Шевченка, П.Куліш щиро прагнув, щоб у його особі “Україна мала поета, який би всьому світу сказав за неї своє могуче, гармонійне слово”. І це були не лише слова. У згаданому листі П.Куліш радив Т.Шевченкові доопрацювати “Кобзаря” і поему “Гайдамаки” з метою видання їх за кордоном у перекладі та коментарями німецькою мовою, щоб вони були доступні для широкого світу, - “щоб славилось українське ім’я в усіх язиках!” На таке видання він обіцяв роздобути потрібні гроші, - “своїм власним коштом надрукувати, хоч би не виручив опісля ні копійки”.
Однак не варто ідеалізувати стосунки П.Куліша з Т.Шевченком. Хоча П.Куліш і називав поета “другом та братом”, проте у взаєминах був не завжди щирим, про що свідчить чимало конкретних фактів. Тому О.Кониський так писав про стосунки поета: “П.Куліш іронізує з “Букваря” Т.Шевченка: “Шевченко почав “Кобзарем”, а скінчив “Букварем”… Не Кулішевими би устами личило іронізувати над Шевченковими заходами коло освіти народної [6; 583]“.
П.Куліш при всій своїй гоноровитості, самолюбстві, розумів наскільки вище нього стоїть Тарас Шевченко і як поет, і як художник. В “Эпилоге к “Черной раде” П.Куліш дав дуже високу і об’єктивну оцінку творам Т.Шевченка, не називаючи його імені, оголосив як “величезного таланта південноруської літератури, співця людських неправд і власних гарячих сліз”. Після заслання П.Куліш розгорнув широку літературно-громадську діяльність, не забуваючи при цьому про Т.Шевченка, творчість якого була суворо заборонена царатом. Не зважаючи на ризик, П.Куліш у другому томі збірника “Записки о Южной Руси” опублікував поему Т.Шевченка “Наймичка” (без підпису), а в “Граматці” (1857) - кілька його творів з циклу “Псалми Давидові” (теж анонімно). Під час заслання надсилав книги. Радо зустрів звістку про його повернення.
П.Куліш завжди мав бажання бути Шевченковим ментором і критиком. Це бажання і по смерті Кобзаря не полишало письменника. Напевно, саме в цьому криється причина розходжень з Т.Шевченком, який цілком природно, не міг терпіти надмірної над собою опіки і менторства.
П.Куліш від надмірної любові, шани до таланту Т.Шевченка давав інколи болючі поради, вважаючи, що поет має забути про особисте, жити лише життям громади. З огляду на це, радить Т.Шевченкові не одружуватися: “Засмутывъ ты мене, брате, сказавши, що хочешъ одружытысъ. Не гарну ты пору выбравь… Треба бъ тоби зъ симъ диломъ пидождать… А въ мене була думка, щобъ ты шырше по свиту поглянувъ [...]. А не багато бъ тоби й треба, шо бъ дійты до свого розуму й выпытысь великимъ поетомъ на вси вичны роки”.
Як бачимо, П.Куліш не полишає думки про закордонне відрідження Т.Шевченка з пізнавальною метою, а головне - піклується про якісне зростання його поезії, вважаючи це за свій обов’язок як літератора-патріота і друга. Про “московські повісті”, нижчі за можливості автора, він писав: “Про Московські хотъ повисти скажу, що зневажышъ ты себе имы передъ свитомъ, да й бильшъ ничого. Щобъ пысать тоби по-московськи, треба жыты мижъ московськими пысателями й багато де-чого набратьця. Поглянь на Квитку: винъ себе въ таке багно втеребывъ Московщиною, що посли смерты его мы ніякъ его не вытягнемъ й не поставимъ такъ высоко, якъ винъ достоинъ по украинскимъ повистямъ. Москали тычуть нам въ вичи Халявскимъ, Столбыковымы и всякою гидотою, на котру жъ его необачного пидбылы. Такъ и тоби буде, брате! [9; 72-74]“.
Після смерті Т.Шевченка поет розгорнув активну діяльність навколо імені Кобзаря: виступає з промовами та пише статті про нього, у яких високо підносить геній Т.Шевченка, обіцяє йти його шляхом. На думку М.Драгоманова, П.Куліш зійшов з цієї дороги: “Найбільш разючий примір такого повернення показав один із найближчих приятелів Т.Шевченка, П.Куліш, який у 1857-1861 роках виставляв Шевченка як навіки славного громадянина, поета і навіть “першого історика України” (”Эпилог к “Черной раде”, 1857), “Чого стоїть Шевченко яко поет народний”, 1867), а в 1875-1877 роках знайшов у ньому тільки “пьяную музу”, поддержанную худшими, а не лучшими умами своей родины [3; 327]“. П.Чубський (М.Могилянський) в 1925 році виправдовував різкі висловлювання П.Куліша тим, що від Т.Шевченка деколи справді тхнуло богемою і горілкою (та й сам Т.Шевченко, ніби, визнавав, що “подвізався потроху коло чарочок”). Тому прихильник тверезості, П.Куліш опинився у колізії з Т.Шевченком.
Нерідко й нині подибуємо дослідження, присвячені “хитанням” П.Куліша. Уникання цілісного аналізу творчості в контексті доби, знаковою рисою якої була цензура, передбачає заперечення не лише “езопотворчості” М.Костомарова. П.Кулішеву поетичну діяльність звужує до критики “п’яної музи” Т.Шевченка, і навіть до простого переліку цитат сучасників про митця. Чи варто долучатися до протиставлення: у тридцятих роках минулого сторіччя критики вже вкотре перебільшили і загострили від’ємні сторони взаємин між М.Костомаровим, П.Кулішем і Т.Шевченком. Василь Щурат також порівнював діяльність П.Куліша, його життєву позицію з Ю.Словацьким як антиподом А.Міцкевича.
Пантелеймон Куліш перший звернув увагу на всесвітнє значення поезії Тараса Шевченка як геніального народного поета (у передмові до публікації “Наймичка”, у “Записках о Южной Руси” тощо). Після смерті Тараса Шевченка виступив з низкою праць, в яких продовжував славити його полум’яну поезію. З цих робіт слід відзначити насамперед “Історичне оповідання”. Воно відкриває поетичну збірку П.Куліша “Хуторна поезія”, видану у Львові 1882 року. П.Куліша лякала анархічна розлютованість віками гноблених людей, які в своїй кривавій помсті за наругу можуть змести з лиця землі не лише храми культури, але й заповіти загальнолюдської моралі. Тому в поемі “Дума-пересторога, вельми на потомні часи потрібна” (1899) письменник розгорнув повчальну візію-пересторогу для майбутніх поколінь. П.Куліш засуджує насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокість тих, хто кров людську замірився розливати. Т.Шевченкові міркування вирізняються гуманістичною тональністю. Він лише констатував гріх зради, не засуджуючи, а лише попереджаючи про криваву кару Божу. На противагу цьому, П.Куліш винищує брутальним словом винних, до яких зараховує “товариство як скло” - козацтво, земляцтво, персоналії: Б.Хмельницького, І.Мазепу та товаришів по перу, адже загальна негація видається йому очищенням.
П.Куліш чи не вперше наголосив на тому, що Т.Шевченко змістив акценти теоцентричної культури, видозмінивши морально-етичні засади змертвіння народного духу крізь призму власного серця в межах Божественного начала, сутності всього.
Багато що ріднило П.Куліша і Т.Шевченка. Передусім, уболівання за долю рідного народу в ім’я соціального й національного визволення. Поезія “Великий льох” Т.Шевченка позначена надзвичайним пафосом очищення від кровопролиття та відродження морально-етичних засад гуманістичної культури. Суголосні думки подибуємо в творчості П.Куліша, який застерігав від кривавиці, нагадуючи про Велику Руїну, котра відкинула Україну назад у культурному і державному становленні. Спільна мета єднала поетів - це служіння своєму народові, хоча вони йшли до неї різними шляхами… Про це влучно сказав П.Куліш у поезії “Брату Тарасові на той світ”: “Різно діти, різно по світу блудили, Та на одно діло Душу положили”. Суперечності між П.Кулішем та Т.Шевченком випливали з їхніх різних темпераментів і душевних прагень.
Список використаних джерел
1. Владимирова В. Етнографічна та історична істини: Два типи дискурсу Пантелеймона Куліша// Слово і час. - 1998. - № 11. - С. 58 - 61.
2. Грушевська О. З діяльності Куліша в 1850 роках// Науковий збірник ВУАН за 1924 рік. - К., 1925. - Т. ХІХ. - 235 с.
3. Драгоманов М.П. Вибране/Упоряд. та авт. іст.-біограф. Нарису Р.С.Міщук. - К.: Либідь, 1991. - 688 с.
4. Зеров М.К. Твори: В 2-х томах/ Упоряд. Г.П.Кочура. - К.: Дніпро, 1990.
5. Кислий Ф.С. Т.Г.Шевченко і М.І.Костомаров// Рідна школа. - 1992. - № 7 - 8. - С. 87 - 92.
6. Кониський О.Я. Тарас Шевченко-Грушівський: хроніка його життя/ Упоряд., підгот. тексти, передм., приміт., покажч. В.Л.Смілянська. - К.: Дніпро, 1991. - 702 с.
7. Куліш П.О. Матеріали і розвідки/ За ред. К.Студинського. - Львів: Наукове т‑во ім. Т.Шевченка. Філол. секція. - Т. 22. - ч. 2. - 1930. - 91 с.
8. Маланюк Є. Книга спостережень. - К.: Дніпро, 1997. - 430 с.
9. Чалый М. Юные годы П.А.Кулиша и письма. - К., 1899. - С. 1-2; 7-10. - Оттиск из ж. “Киевская старина”. - п. № 139.
Джерело: http://una-unso.in.ua/?p=11468 |
