Маємо добру нагоду згадати Леоніда Івановича Глібова. Він був схожий на нас, можливо, більше за всіх наших класиків.
Але що ми знаємо про нього — отак, без підготовки? Шкільну байку про ”більший меншого тусає та ще й б’є, затим що сила є”. Ну, ще пісню ”А молодість не вернеться...” Може, хтось малим читав його вірші про снігову бабу: ”Бабу здоровенную, уночі страшенную, зліпимо гуртом!”.
Як хочете себе здивувати, візьміть зелений радянський двотомник Глібова. Це — як чтиво про Робінзона, котрий на безлюднім острові взявся сам створити літературу, при тому двома мовами. Лиш не читайте передмови, де сказано, що Глібов своїми байками наближав Жовтневу революцію і любовно перекладав твори дєдушки Крилова, а отже, мав явний комплекс молодшого брата.
Насправді Глібов був ніби молодшим братом самого себе.
Втім, деякі цитати свідчать начебто про інше: ”О, зачем я не Виктор Гюго!” Або:”Ах, почему не турок я! В плену я жил бы с наслажденьем, Была б согрета грудь моя Сердечных барынь умиленьем. Ах, почему не турок я! Узнали б гордые гяуры, Как велика любовь моя, Как злы турецкие Амуры! Уж как тепла и хороша Моя внушительная бурка, Но ни единая душа Меня не любит так, как турка!” (1878 року, під час російсько-турецької війни, в Чернігові жили полонені офіцери-турки, дуже популярні у місцевих дам).
Але ж вредний дядько — очі завидющі! Однак, ось фінал вірша: ”Но муза строгая моя Шутить не любит над законом, Не быть мне, милые друзья, В штанах широких купидоном!”.
Муза в даному разі — не жінка. Він тоді не був жонатий.
Отже, весною 1861 року Глібов саме затіяв проект ”Черниговского листка”, який приніс йому згодом купу неприємностей. А з Петербурга в Україну якраз везли труну Шевченка на урочисте перепоховання. Везли через Ніжин. Від Чернігова близько, можна поїхати прощатися, всі їдуть! А Глібов — ні. Каже: не встиг, та й знайдуться достойніші за мене.
Ох, таки вредний! А насправді він просто не був людиною натовпу. Та й ще одне: він не розумів тих, хто кинув домівку — зі своєї волі чи ні. Для нього що Париж, що Київ (”златоглавий і златокарманний”) — чужина! От Чернігів — інша річ. Він бачив, що Чернігів — провінція, ”болото”. Але — любив!
Більшість із нас — не діти Куліша чи Шевченка, як нам того хочеться, а діти Глібова. І це нічого, бо споглядання теж вимагає героїзму
Та чому все-таки було не поїхати прощатися з Шевченком? Цілком можливо, ось чому: Глібов остерігався людей непосидючої вдачі й непосидючої думки. І через те йому неблизькі були великі непосидючі земляки — Гоголь, Драгоманов, Куліш, Шевченко.
Глібов, можливо, просто дзен-буддист: ”Чернигов, хоть и населен неугомонною кавказскою породою, но самодоволен в некотором смысле по-китайски, имея под рукой все необходимое для созерцательной жизни!”.
Отже, консервативний споглядальник. У цьому сенсі більшість із нас — не діти Куліша чи Шевченка, як нам того хочеться, а діти Глібова. І це нічого, бо споглядання теж вимагає героїзму.
Влітку 1863 року ”Черниговский листок” закрили.
В одного з арештованих активістів революційної організації ”Земля і воля” знайшли листи Глібова. Цього вистачило, аби той навіки втратив і газету, й право вчителювати. Лише через п’ять років Глібов виклопотав посаду завідувача земською друкарнею. За п’ять літ без роботи він мав удосталь часу на самоспоглядання.
А в ньому драм не менше, ніж на барикадах. Він писав під псевдонімом Капітан Бонвіван. ”Любил я умных милых панн...” — в юності у Глібова що не вірш, то з присвятою якійсь іншій панні. Він погано бачив, зрештою майже осліп, але панночок відчував геніально. Прочитав Марка Вовчка і сказав одразу: ніякий то не Марко, то баба!
Як з таким нюхом можна лишатися споглядальником? А от можна. Перша його жінка, Параска Федорівна, удвох з якою Глібов робив ”Черниговский листок”, була наділена немалим гумором, але слабким здоров’ям. Злигодні після закриття газети погубили її. Вона померла 44-річною.
По смерті першої дружини Глібов жив сам 11 років, і дев’ять із них був мовчки закоханий. Аж 25 листопада 1879 року, в неділю, закінчилося це мовчання. Того дня він написав смішного вірша ”Девять лет не родила малина”: ”Девять лет я любил — и ни слова, Я любовь свою в тайну облек...”.
Є його пізній вірш про те, як старий дід сперечається з вітряками. Один вітряк каже: як же це — мовчки думати? Хто ж тоді знатиме, про що ти думаєш?
Про що думав хитрий Капітан Бонвіван? У його віршах є рядок: ”Я дома женщину люблю!”. Якщо поставитися до нього серйозно, він багато що пояснює в натурі Глібова. Можливо, це з дитинства, від його улюбленої казки про Івасика Телесика. Звідси й ”баба здоровенная, уночі страшенная” — вона ”страшенная” десь там, надворі, за вікном.
Цей мотив страху з-за вікна є ще в одній поемі. Там уночі хтось стукає у вікно й каже: я веселка, я не люблю ночі, пусти переночувати! Поет забув страх, узяв ту веселку на руки, посадив коло себе, почав роздягати, відкрив лице, а там — велика Дуля!
Капітан Бонвіван умів давати дулі й не любив їх одержувати. Але герой неможливий без спокус. Про одну з таких спокус варто згадати наостанок.
У Глібова є вірш ”Интимная песня”. Його написано 1862 року й тоді ж надруковано в ”Черниговском листке”. Поет тоді вже десять літ був щасливо одружений. Аж раптом зустрів той тип панночки, про який сам писав: ”У девушки в шестнадцать лет в любви рассудка, право, нет!”. І от він починає говорити їй про ”рассудок”. Він розказує, чому між ними неможлива любов. ”Любить тебя мне не судилось, Так как же полюбить тебя?” Так надруковано в газеті. А в оригіналі: ”Любить тебя мне не судилось, Так как же не любить тебя?”.
Далі він її утішає: підростеш, вийдеш заміж за майора й запросиш мене, старого діда, в гості, ”и ты меж тем На славу сытно б угостила Сосисками — и мало ль чем!”. А вона — плаче.
Фрейд би оті сосиски пояснив весело. Та для нас важлива веселка за вікном. Він її не впустив — щоб не обернулася на Дулю чи Бабу Здоровенную. Може, він помилявся. Але він таки був герой.
1827, 5 березня — народився у Веселому Подолі, Полтавщина
1849 — вступив до Ніжинського ліцею вищих наук
1852 — одружився з Параскевою, дочкою ніжинського священика
1858 — став учителем Чернігівської хлоп’ячої гімназії
1861, літо–1863, літо — ”Черниговский листок”
1871 — померла дружина, через кілька років — малолітній син Сергій
1882 — одружився вдруге з П. Барановою, взяв на виховання 13-річного хлопчика Олександра
1893, осінь — помер у Чернігові від хвороби серця
Джерело: http://gazeta.ua/index.php?&id=107359 |
