Висвітлюючи найголовніші історико-культурні процеси, що відбувалися в Київській Русі, академік П.П.Толочко значну увагу приділив аналізу історії вивчення літописів ІХ-ХІІІ ст., наголосивши, що "безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка ІХ-ХІІІ ст., а й як одна з форм спільної свідомості" [105, с. 727].
Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський.
До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.
Одна з важливих проблем, які постали перед істориками ХVІII-ХХ століть (В.М.Татищев, М.М,Карамзін, М.П.Погодін, Б.О.Рибаков, М.Г.Бережков тощо), -упорядкування різних систем літочислення. Спостереження названих та інших дослідників не втратили свого значення й донині. Але науково-обгрунтована концепція хронології давньокиївського (давньоруського) літописання належить М.Г.Бережкову, який довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення - 5508 рік від створення світу. В той же час східні слов'яни зберегли одвічний початок року, який припадав на 21 березня, а не на 1 вересня, як у Візантії. Разом з тим М.Бережков пише, що існувало два варіанти (стилі) хронології літописання [105, с. 728-729 ].
П.Толочко, обґрунтовуючи початок київського літочислення прийшов до висновку, що початкове писання літописного зводу пов'язане з подіями 996 року, коли відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві. Зокрема, до цієї дати на замовлення князя Володимира було підготовлено перше узагальнення з історії Київської Русі впродовж 150 років. П.П.Толочко стверджує: "У цілому, літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі ХІ ст" [105, с. 732].
Отже, літописання часів Київської Русі має винятково київське походження.
Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події.
Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу.
У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії?? самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом "Повчання..." складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха. У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".
Звертаючись до дітей Мономах просить Бога і Богородицю спасіння і порятунку від ворогів, які творять беззаконня та живуть неправдою і підступництвом. У "Повчанні..." Мономах за взірець ставить свого батька Всеволода, який відзначався добрим ставленням до бідних людей. Всі ці та інші дані були підставою для змалювання Мономаха як ідеального і мудрого князя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах.
У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...".
Продовжувачем "Повісті минулих літ є літописний звід кінця ХІІ ст. Укладачем його був ігумен Видубецького монастиря Мойсей. До цього зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис ХІІ ст., Чернігівський літопис Святослава Ольговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176-1187) і сімейна хроніка Ростиславовичів, написана Мойсеєм. [105, с. 740-742].
Підкреслимо, що суперництво князів Київської Русі цілком природно спричинило і відповідні дії літописців. Кожен з них на перше місце ставив свого князя.
Як відомо, бурхлива епоха феодальної роздрібленості Київської Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою міст. Все те, що раніше відбувалося лише в Києві, поширювалося й на інші землі, зокрема на Чернігівські, Галицько-Волинські та інші. До таких явищ належить і розповсюдження, а вірніше традиція літописання, яка у ХІІ ст. набуває яскраво виражених патріотичних рис. Так відомий літописець Кирило Туровський у ХІІ ст. писав: "Історики і поети, тобто літописці і розповідачі, уважно прислухайтесь до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам - тих прославити і віншувати похвалами".
Важливі події, що відбувалися у 1146-1154 рр. фіксуються у чернігівському літописанні, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів.
У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче є горем Землі Руській [105, с. 749-750].
Перша половина ХІІІ ст. закономірно стала продовженням київського літописного зводу кінця ХІІ ст. в Галицько-Волинському літописі.
М.С.Грушевський наголошував: "Літописання у Києві продовжувалося у тих же напрямках, які зазначалися у ХІІ ст., і хоч від ХІІІ ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для ХІ ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі ми маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань ХІІ ст.".
Цілком київською, як вважає М.С.Грушевський, була повість про перший прихід монголо-татар на Київські землі та трагічної битви з ними руських дружин на річці Калка у 1223 році. Сама ж повість про цю битву, згідно М.С.Грушевського, була останнім історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, виявилися фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом з київським князем Мстиславом [106, с. 100-108].
Поразки київського й інших князів на Калці та спустошливі походи монголо-татар по півдню Київських земель, хоча і не перервали життя, а відтак і літописання, але спричинили до серйозної деморалізації всіх господарсько-культурних процесів у країні. Та все ж і в ці тяжкі 20-30-ті роки ХІІІ ст. певні записи в Києві велися. Зокрема, в Лаврентіївському літописі поряд із володимиро-суздальськими докладно описані київські події. Так у 1230 році описані наслідки землетрусу в районі Києво-Печерського монастиря, а також незвичайне явище природи - вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу.
Залишилися також описи про оборону Києва від монголо-татар. Київське походження має і повість про "Побоїще Батиєве", яка, на думку М.Ф.Котляра, увійшла до Літописання Данила Галицького [105, с. 752-753].
Як ми бачимо, літописання епохи Київської Русі свідчить про видатне явище в історії та культурі нашої Вітчизни, яке було започатковане ще в Х-ХІІІ ст. На жаль, більшість творів загинула за часів монголо-татарської навали, і все ж найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. Їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах того часу.
В цілому ж "Давньоруське літописання ... нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко приросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях" [105, с. 576].
Дуже довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі. Його наслідком, як уже говорилося, була "Повість минулих літ", найдавніша пам'ятка початку ХІІ ст., автором якої був вищезгаданий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор та причетний до опрацювання Несторового зводу ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.
Отже, одним з важливих явищ культурного життя Київської Русі стала поява літератури, зокрема історичної, художньої, церковної та інших жанрів.
В попередній частині нашої книги ми наголошували на існуванні у східних праслов'ян багатої обрядовості, яка ґрунтувалася на язичницькій релігії. Але язичницька релігія запроваджувала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи.
Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.
З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.
Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини.
Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу [107, с. 757-759].
Джерело: http://vytoky.nm.ru/Book/Uk/008.htm |
