МІСЦЕ ПЕРЕКЛАДІВ В ІСТОРІЇ СТАРОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Література Київської Русі XI — XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. 

Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму.

ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI — XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень. 

Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних.


 Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і схоластичної казуїстики — цих творів Візантія не імпортувала в країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над «варварами», що їх вона «цивілізувала».

Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед:

1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V cт. н. e.);

3) пам'ятки власне візантійської літератури.


Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, нові почуття, певну поведінку.

 Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії («православ'я»), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між людьми й богом, а на закінчення розгорнув картину — «запону, на ней же бh написано судище господне», показав йому «одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки»; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого «страшного суду». Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: «Добро сим одесную, горе сим ошюю». 

Так само могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної літератури. 

Серед них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду (монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг тощо); далі — ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте, елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні твори, твори про явища природи і т. ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику. 

ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. БІБЛІЙНІ КНИГИ

Найраніше з перекладної літератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Біблії (грецька назва, що означає взагалі «книги»).

Біблійні книги відкривали оберненому в християнство читачеві цілий світ різноманітних нових настроїв і образів. Вони давали йому нову відповідь на питання про походження світу, людини і людського суспільства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами (деякі із цих саг відбились уже в оповідях «Початкового літопису»), виводили образи мудрих і сильних царів (Давида і Соломона), образи майбутньої долі людства аж до його страшного, хоч і не визначеного точно в часі, кінця. Багаторазово й різноманітне теми, мотиви, образи біблійних книг були використані пізнішою літературою.

Однією з найпопулярніших книг Біблії і в світовій літературі, і у нас був Псалтир. Псалтир — збірник 150 релігійних гімнів, молитов-пісень, який складався староєврейською мовою між VII ст. до н. е. і І ст. н. е. Автори цих пісень невідомі: очевидно, їх було багато, хоча традиція висунула переважно одного — царя Давида. Дослідження показує, що сучасний текст Псалтиря є результатом роботи цілого ряду поколінь: найдавніші його частини належать до епохи, коли єврейська релігія ще не знала монотеїзму; вони зберігають залишки первісних магічних поглядів. 

Різними були й приводи до складання псалмів: серед них є гімни хвалебні, подячні і благальні, повчальні й пророчі пісні, пісні-елегії. Єдність враження створюється лише загальним пристрасним тоном і грандіозністю образів. Людині протиставлено образ грізного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайській горі, громовержця, бога війни, який любить моління і хвали, нещадного в своїй помсті.


Виразність поетичної форми псалмів, стислість і закінченість окремих виразів разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культі забезпечили даній пам'ятці широку популярність у слов'ян після їх переходу в християнство.

Так, крім свого культового призначення, Псалтир посів значне місце і серед книг постійного читання: по ньому набували знання церковнослов'янської грамоти, окремі місця із псалмів міцно осідали в пам'яті, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттів і думок; по Псалтирю ворожили — є спеціальні списки «гадательних» псалтирів, де спеціальними приписками до кожного псалма вказано, як і коли даний псалом можна використати як пораду і повчання. Нарешті, Псалтир, безперечно, впливав і естетично. Термін «псальма» міцно прищепився в репертуарі бродячих співців-лірників для позначення пісень релігійного і морально-дидактичного змісту.

АПОКРИФИ

 За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після встановлення канону дістали назву «отреченных», або апокрифічних (грецьке слово apskrnjoz — прихований, таємний, пізніше також — фальшивий). 

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці у Візантії остаточно визнані були хибними: вже в одному з найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких «отреченных» книг (по-латині — індекс): другий список датується XII — XIII ст. Це «нерекомендоване» читання набуло, проте, популярності не меншої, ніж книжки «рекомендовані». Воно приваблювало до себе пишним розквітом фантазії, крім того, доповнювало часто стислі відомості книг канонічних.

Широкий цикл апокрифічних переказів щодо їх тематики дослідники поділяють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавітні — про створення світу, про Адама і Єву, про Ноя і всесвітній потоп, про потемків Ноя і, зокрема, про Йосифа та його братів, що продали Йосифа в Єгипет, про Мойсея, про царів Давида і Соломона тощо. Більшість цих апокрифів ще староєврейського походження. Другу групу — новозавітні апокрифи — можна поділити на дві підгрупи: першу становлять перекази про Христа — апокрифічні євангелія Іакова, Фоми, Никодима, і легенди, що їх доповнюють, наприклад, переказ Афродітіана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей українським шкільним драмам різдвяного циклу XVII — XVIII ст.; другу підгрупу становлять апокрифічні ходіння апостольські, які розвивають і доповнюють новозавітну книгу «Діянь апостольських». Третя велика група близька до другої — апокрифи есхатологічні (грецьке eskatoz —останній), в яких розповідається про потойбічний світ, про рай і пекло — місця, де блаженствують праведні і страшними муками караються грішники, про майбутню долю людства і про останній, «страшний», суд.

Більшість апокрифів своєю формою нагадують кінець кінцем більш-менш насичені фабульним матеріалом казки. Зв'язок з церковною літературою виявляється лише в іменах і деяких деталях оповідання, яке в цілому розраховане на цікавість і тому легко переходить з письменства в казковий фольклор. Мораль, що випливає з апокрифічних оповідань, мало спільного має з мораллю офіціальної церкви.

Церква вносила апокрифічні перекази в індекси заборонених книг, засуджувала їх як «басни и кощюни», але часто-густо користувалася ними і в своєму образотворчому мистецтві, і в проповідях, і в інших видах церковної літератури, зокрема в літературі агіографічній. 


АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА

Агіографічна (від грецького agioz — святий, grajw — пишу) література становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані «житія святих». Житіє — біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння.

Цих своїх діячів християнська релігія називала загалом — «святі». Пам'ять про них становила гордість церкви, життєписи їх подавались як історично-цінний спогад, як приклад, що заслуговує наслідування, як одна з форм релігійної християнської пропаганди.

Слов'янські переклади пам'яток агіографічної літератури прийшли на Київську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житія приходили в складі двох збірників. 

Перший, що по-грецькому називався Мінологієм (Місяцесловом), або Синаксарем (збірником), у слов'янському перекладі дістав назву «Пролога» (за першою статтею грецького збірника —прологом, тобто передмовою). На початку це збірник дуже коротких пам'яток, розміщених у порядку церковного календаря, з доданням таких же коротких заміток про свята «господські» і «богородичні»), більше довідник, ніж книга для читання. Далі збірник значно розширився після додання нових житій святих (місцевих), повчань, цікавих повчальних легенд з різних джерел. Вийшла велика хрестоматія різноманітного, цікавого в цілому, але, звичайно, підпорядкованого церковним тенденціям читання. 

Другий тип збірника — «Четьї-мінеї» (від грецького mhn — місяць) — збірник широких житій, також розміщених у календарному порядку (дванадцять частин за дванадцятьма місяцями року), причому на кожний день, в порядку зазначеної вище ієрархії, подається декілька житій різного обсягу, аж до розмірів повісті і навіть роману. 

Виникнення монастирів — зокрема заснування Києво-Печерської лаври — викликало інтерес до житій засновників східних монастирів: уже автор «Житія Феодосія» Нестор другої половини XI ст. посилається на відомі йому житія Антонія Великого, Сави Освященного, Євфімія — видатних пустинників Сходу. Особливий слід в європейському мистецтві лишило «Житіє Антонія Великого», написане Афанасієм Александрійським (IV ст.) і рано перекладене слов'янською мовою.


Поряд з житіями до агіографічної літератури належать і малі розповідні форми: невеликі оповідання, анекдоти, влучні вислови пустинників одного якого-небудь монастиря або кількох монастирів, зібрані разом і подані як записи безпосередньо баченого і почутого укладачем. Звичайна назва ченця — отець, по грецькому patir, звідси назва таких збірників «патерики» (отечники).
Крім «Синайського патерика», в слов'янських перекладах надходили й інші патерики під назвами «Скитського», «Єгипетського», «Римського» тощо, що проходили через усе старовинне письменство як руське, так і українське. Під їх впливом виник оригінальний «Києво-Печерський патерик», про який мова буде далі. Між оповіданнями перекладних патериків і оповіданнями «Києво-Печерського патерика» часто спостерігається схожість, яка пояснюється, зрештою, не стільки запозиченням, скільки схожістю побутових умов монастирського життя і схожістю думок та почуттів близько споріднених соціальних груп. 

Вплив перекладної агіографічної літератури на літературу оригінальну винятково великий.

ЦЕРКОВНА ЛІРИКА

Перекладна церковна лірика представлена творчістю багатьох десятків поетів, серед яких свого часу славилися, наприклад, Єфрем Сірін (сірієць) — IV ст., Григорій Богослов — IV ст., Роман Сладкопєвець — V ст., Андрій Критський — VII — VIII ст., Іоанн Дама скін — VII — VIII ст., монахиня поетеса Кассія — IX ст. та ін.

Вибрані й систематизовані в окремих збірниках, ці ліричні твори цілою масою прийшли в слов'янських перекладах у Київську Русь зараз же після прийняття християнства. Залежно від вміщеного в них матеріалу ці збірники мали різні назви. Так, наприклад, збірник церковних пісень, що стосуються днів церковної відправи на весь рік, називався «Минея мhсячная», церковні пісні, що стосуються до найзначнішого з християнських свят — до свята пасхи і наступних після нього тижнів, згруповані в «Тріоди цвhтной» (грецьке triwdion, слов'янське — «трипhснец»); цьому святу в християнській церкві передує семитижневий піст. Церковні пісні, зв'язані з підготовкою до цього посту й з тижнями цього посту, становлять «Тріодь постную» і т. д. Перелічені й подібні до них книги рідко були матеріалом для домашнього читання, але під час кожної церковної відправи рік у рік слухали в хоровому й сольному виконанні твори, що містилися в цих книгах, — і вони не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались. 

ОРАТОРСЬКА ПРОЗА

За межами розглянутих жанрів стоїть ще ряд перекладних творів, які розраховані не стільки на почуття й уяву, скільки на розум читача, подаючи йому нові поняття, відомості й факти. Межі між «поезією» і «прозою», між літературою художньою і науковою в дану епоху, як уже було сказано, часто бували надто умовні. 

Ближче до поезії, ніж до наукової прози, стоять твори візантійських церковних письменників, проповідників і моралістів, церковних ораторів, які культивували мистецтво виразного слова. Церковна проповідь відіграла величезну роль у поширенні й зміцненні християнства. Первісна проповідь була усною: агітатори нового культу мало дбали про художність і закінченість форми, очевидно, доповнюючи своє живе слово жестами, інтонацією, внутрішньою схвильованістю своєї мови. Але промови популярних проповідників записувались іноді ними самими, поширювались у рукописах, ставали літературою.

ЗБІРНИКИ РІЗНОГО ЗМІСТУ

Як і більшість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складі збірників, улюбленої у Візантії Х — XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще в Болгарії вживались в антологіях з назвами «Златоструй», «Учительне євангеліє» (вибрані уривки з пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, з додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані в збірник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвітером) та ін. За цими зразками складались і в Київській Русі антології ораторської прози («Златоуст» і ін.).

Сюди належить насамперед збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимсь дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича і в оригіналі відомий під заголовком «Събор от мног отець». На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще в IX — Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого він спочатку й призначався.

Не менший інтерес викликає й другий збірник Святослава — 1076 р., написаний рукою «грhшного Іоанна», мабуть, того самого Іоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збірник 1073 р.

Перекладна ораторська проза приносила з собою цілий світ нових ідей і понять, але діяла й своєю формою, задовольняючи потреби в зразках яскравої, виразної мови. Морально-дидактична мета не усувала можливості естетичного впливу. 

ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ТВОРИ

За ораторською прозою і збірниками висловів ідуть збірники і твори, що цікавили не формою, а змістом, фактами, що в них подаються.  На питання природничо-наукового характеру перекладна література відповідала такими творами, як Шестоднев, «Фізіолог», «Християнська топографія» Козьми Індікоплова. 

В такому ж роді відомості, що подаються в «Християнській топографії» Козьми, візантійського ченця з Єгипту (VI ст.), прозваного Індікопловом, плавателем у Індію. Книгу свою Козьма написав із спеціальною метою — заснувати географію й астрономію на біблійних даних у противагу язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля є куля і що сонце більше від землі. Насправді ж, — твердить Козьма, — земля не куля, а площина, що має вигляд Ноєвого ковчега або скинії Мойсея.[7] На півночі землі є висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, місяць і зорі рухаються тому, що рухами їх керують ангели так само, як переміщенням хмар. Земна площина оточена океаном і стоїть на якійсь твердій основі, так що теорія «антиподів», людей, що живуть на протилежній стороні земної кулі,— безпідставна: навіть і вниз головою їм однаково немає на чому стояти і т. д. 

ІСТОРИЧНІ ТВОРИ

Допитливість історичну повинні були задовольняти перекладні візантійські хроніки, з яких досить назвати згадану вище хроніку Іоанна Малали, відому в перекладі вже з XII ст., але менш популярну в східних слов'ян, ніж хроніка іншого ченця — Георгія, на прізвисько Амартола (тобто «Грішника»), IX ст.; руська редакція староболгарського перекладу цієї хроніки припадає на першу половину XI ст. 

ПОВІСТЕВА ЛІТЕРАТУРА

Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які познайомилися з нею, видимо, із складеної в Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою «Еллінського і римського літописця». До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — і Іоанна Малали, і Георгія Амартола, доповнені запозиченнями з біблійних книг і з апокрифічної літератури.

Серед перекладених розповідних творів центральне місце займає воїнська повість, зокрема зв'язана з історичними особами і подіями, як-от роман про Олександра Македонського, повість, вірніше ціла хроніка, про «Іудейську війну» Иосифа Флавія або менш популярні самі по собі повісті про зруйнування Трої та про інші події легендарної воєнної історії, в тій мірі, в якій вони відбиті в перекладних візантійських хроніках. 



Вдало і досить вільно перекладена в Київській Русі, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригіналу (що відрізнявся від відомих нам грецьких текстів рядом істотних вставок, наприклад розповіддю про Христа, а також деякими скороченнями), повість Флавія поширюється як у складі компілятивних хронографів, так і у вигляді окремого твору. Слов'янського читача могли зацікавити широкі відступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море і зв'язані з ним легенди, про звичаї жителів і т. д. Але особливий інтерес викликали сповнені драматизму й яскравих образів сцени воєнних сутичок римських легіонів з іудеями, де фанатичний патріотизм останніх («крhпость душевная в тhлеснhй немощи», — за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною військовою організацією римлян. 

 
Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладної літератури, що з'явилися на Русі в перші віки нашого письменства. Отже, не зважаючи на переважний церковний їх характер, коло літературних форм цих пам'яток було досить широким так само, як надто різноманітними були і принесені ними образи, теми, літературні засоби. В змісті цієї літератури було багато елементів, чу- . жих почуттям і настроям народних мас: у ряді творів ідеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення, проповідувалось презирство «до земного» життя, песимістичний погляд на це життя і на людину.