Таємничий незнайомець Панас Мирний

“Першим симфоністом україн­ської прози”, “суворим літописцем епохи” назвав Олесь Гончар свого літературного вчителя Панаса Мирного. “Одним із прекрасних незнайомців” уважали сучасники “найвизначнішого українського повістяра”, чиє життя могло послужити темою для авантюрно-пригодницького роману.

Удень дійсний статський радник (чин цивільного генерала, що відповідав посаді губернатора!) Панас Якович Рудченко сумлінно працював у Полтавській казенній палаті, а ввечері перевтілювався в письменника Панаса Мирного. “Тоді для мене весь мир – пустиня, і життя моє тільки в моїй хаті, – зізнавався він в автобіографічному оповіданні “Ганнуся”. – Думаю, як ті голуби літають по хаті й весело співають мені, і любо мені роздобарювати з ними… І я роблю”.

Не було в історії української літератури автора скромнішого й вимогливішого до себе, ніж Панас Мирний. Він свідомо уникав популяризації своєї особи, бо дбав лише про долю занапащеної батьківщини, про її духовну потугу. Розмовляв із собою в щоденнику: “Хочеться мені слави запобігти в письменстві? Ні, не хочу тієї слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені й була слава, я більшої не хочу”. І ці одкровення митця не були ні фразерством, ані лукавством, адже впродовж усього життя, мов зіницю ока, оберігав таємницю літературного імені, нікому не дозволяв розкривати власний псевдонім. “Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо, думаю, не в йому вага й сила, а в тих працях, що до сього появилися у світ або ще коли-небудь появляться”, – відмовляв письменник Омелянові Огоновському на прохання надіслати основні віхи біографії для “Історії літератури руської”.

Категорично забороняв він використовувати будь-які факти зі свого життя також і Сергієві Єфремову, який готував до друку тритомник його творів у видавництві “Вік”: “Що ж до мого псевдоніму, біографії та патрета, то про се облиште думати тепера: хай, як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і патрет змалюють, якщо тільки все це на що-небудь буде потрібне, а тепера, на мою думку, – усе це лишнє. Зробив я не дуже-то багато, щоб за життя свого ще себе уславляти. Коли хто про се дбає – то його добра воля; а я думаю, що тепера нам треба не про це дбати, а про те, як би більш намножити доброї-корисної праці, щоб наша мова не занікчемніла, не пропала”.

Постійна обачність, сувора конспірація і надмірна скром­ність (письменник не опублікував жодної фотографії!) не раз призводили до курйозів. Збереглися три відношення помічника начальника полтавського жандармського управління, що розсилали по всій губернії протягом вересня-листопада 1915 р., про розшук українофіла Панаса Мирного, який “дозволяє собі писати зловмисні революційні твори”: “За одержаними відомостями … видатний діяч українського руху Рудган, якого за прізвищем агентура називає Рудченко, літературний псевдонім “Панас Мирний” чи “Мирний”, знаходиться в цей час десь у Полтавській губернії на нелегальному становищі. Повідомляючи викладене, прошу розпорядження Вашого про розшук у ввіреному Вам районі вищеназваної особи і про наслідки прошу мене повідомити”. Мабуть, не раз полтавський по­ліцмейстер чемно здоровкався з шанованою в місті людиною, начальником І відділу казенної палати Панасом Рудченком, і гадки не маючи, що вітається з “небезпечним злочинцем” Рудганом чи Рудчаном.

Народився майбутній письменник 13 травня 1849 р. у Миргороді в родині повітового казначея Якова Рудченка, який, “викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам”. Тож, закінчивши з відзнакою Гадяцьке повітове училище, 14-річний Панас розпочав свою кар’єру канцелярським служителем у Гадяцькому повітовому суді. Здібного хлопця вчителі радили віддати в гімназію, “йому подобалася наука, тиха та щира праця над нею”, проте “Гадяч-університет”, як називав рідне училище старший брат Іван, так і залишився останнім навчальним закладом у житті синів колезького реєстратора. Потяглися нудні, одностайні роки остогидлої чиновницької служби. “Задумався я над життям свого брата-чиновника, – писав у щоденнику молодий Панас Рудченко. – Непривітне воно само по собі те сидіння з дня у день над столом, те брязкання на щотах, те поставлення усяких сведєній та відомостів, само тоді уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робить, коли робиш ради куска хліба, – о, яке невеселе і тяжке таке життя! Часом і начальник знічев’я налає тебе – то треба мовчать, коли хоч м’який кусок хліба їсти… Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву… О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя – невільне, підданське!”

Саме тоді, “у ті часи молодого смутку та часом гіркої туги” ви­йшов на літературну арену зі своїми творами Іван Нечуй-Левицький і вказав бухгалтерові Полтавського скарбництва “той шлях, яким треба простувати, щоб знайти задля себе і втіху, і корисну роботу”. Тепер Панас Рудченко знав, як він може помститися “дурному начальнику”, “охранительним началам” самодержавства: він виставить їх “напоказ усьому мирові”, він стане “обличителем людей жестових, неситих”, він писатиме…

У серпні 1872 р. у львівському журналі “Правда” дебютує віршем “Україна” новий автор – Опанас Мирний. А в листопаді та грудні в цьому самому часописі з’являється і його перший прозовий твір – оповідання “Лихий попутав”. Через два роки читач познайомився з нарисом “Подоріжжя од Полтави до Гадячого” та повістю “П’яниця”. Ці твори відразу привернули увагу критики, яка побачила в них “свіжий і сильний талант”. Підбадьорений успіхом молодий письменник розпочав роботу над повістю “Чіпка”, що невдовзі переросте в перший со­ціально-психологічний роман-епопею з народного життя “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, відомому фольклористу й літературному критику, який виступав під псевдонімом Іван Білик. “Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш – і мотиви, найбільш сут­тєві, схоплюєш точно”, – похвалив той молодого автора. Однак Івана не задовольняла філософська основа твору: “Прочитай ще раз Чіпку, – писав він Панасові, – і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе (…). Але хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?” Критик переконував брата, що суспільство тримається не на грішниках, а на святих, “воно тримається люд­ською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність – злочини – лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Іов)”.

Так біблійна метафора, яку підказав Іван Білик, стала наз­вою майбутнього роману, над яким разом почали працювати брати Рудченки. Тому в історії української літератури їх обох слід уважати співавторами твору. Кардинально змінивши первісну концепцію “Волів”, вони показали ту прірву, в яку може затягти людину філософія вседозволеності, відбирання силою “свого”, знищення старого світу і побудови на порожньому місці нового “раю”. “Сказано: великий світ, та нема де дітися! Коли б можна, увесь світ виполонив, а виростив новий”, – як перегукується цей внутрішній монолог Чіпки з програмою комуністичного гімну: “Вєсь мір насілья ми разрушим до аснаванья, а затєм – ми наш, ми новий мір па­строїм…”! Своїм романом оби­д­ва письменники задовго до більшовицького перевороту попереджали людство про загрозу соціалістичних утопічних теорій, що ґрунтуються на класовій ненависті.

Коли Іван Білик довершував останню редакцію “Волів”, Панас Мирний дописував повість “Лихі люди”, в якій уперше в українській прозі змалював різні типи української інтелігенції
1870-х років. Проблема “пропащої сили”, що була визначальною для письменника впродовж усієї творчості, особливого трагізму набула в соціально-психологічному романі “Повія”. У листі до Михайла Старицького у грудні 1881 року Панас Мирний повідомляв про свій задум: “Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше усього проституток”. Так, частинами і друкували цей багатостраждальний твір: спочатку в альманасі “Рада” (1883-1884), потім у “Літературно-науковому віснику” (1919), а повністю “Повія” (1928), яку можна вважати ще й урбаністичним романом, побачила світ лише після смерті автора.

Гірка доля поневоленого краю була основною темою творчості Панаса Мирного. Метафорами селянської недолі стали назви його повістей “Голодна воля” та “Лихо давнє і сьогочасне”. Це лихо гнало українських селян на далекий Амур, і розкішна степова природа не могла зупинити їх у пошуках вільної землі. “Хороше в нас, врасно, і всього вволю є... Тільки все то, добродію, чуже та не наше”, – говорить оповідачеві візник Яким у новелі “Серед степів”. Трагічна смерть малого Пилипка серед засніженого лісу в різдвяному оповіданні “Морозенко” приголомшила М. Старицького: “Не можу ви­словити, – писав він авторові, – якою художньою силою б’є від Вашого розповідка, як він мене вразив!” А І. Франко вважав “перлиною між дрібними оповіданнями Мирного” новелу “Ло­ви”, написану в дусі Бокаччієвого “Декамерона”.

Панас Мирний пробував свої сили і в драматургії. Ще 1870-го зізнавався він у щоденнику: “От уже скільки днів, як задумався я над своєю драмою. Вона сниться мені… Привиджується, як удивлюсь у що… Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?..”. Однак пробіжить немало літ, перш ніж у Полтаві Марія Заньковецька привселюдно вдягне на голову зніяковілого й розгубленого від шалених овацій автора почесний лавровий вінок, а його “Лимерівна” ввійде до золотого фонду театру корифеїв.

“Найбільшим і найдорожчим добром у кожного народу” Панас Мирний уважав його мову – “оту живу схованку людського духу”. Він збагачував національну культуру “Думою про військо Ігореве” та “Думою про Гайявату” з Лонгфелло, перекладами “Короля Ліра” Шекспіра й “Орлеанської дівчини” Шиллера… Його зболіле серце гаряче протестувало проти царських заборон українського слова, проти шовіністичних потуг завести “однакову задля всіх мову”. “Вам любі на муштрі москалі, витягнені ув одну лаву, як струни, одіті в одні каптани, в одні чоботи, шапки? – запитував письменник. – Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б’ється кожна часточка сії машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою”.

Панас Мирний відійшов у вічність 28 січня 1920 року. Труну під червоною китайкою за стародавнім звичаєм везли на санях двома парами волів. Тисячі полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив усім нам чисте зерно правди.

Валерій Корнійчук, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка