ПОЛЕМІЧНА ПРОЗА
1050 року стався розкол раніше єдиної християнської церкви на два табори – католицький (зі столицею Ватиканом у Римі) і православний (із центром у Константинополі). Зовнішнім приводом цього розколу були розходження в трактуванні деяких християнських догматів, обрядів і традицій (так, Різдво і Великдень католики святкують раніше за православних; під час м’ясниць католики – у суботу; православні священики можуть одружуватися, католицькі мають зберігати безшлюбність тощо).
Однак головна причина була суто земною – змагання церковних і державних верхівок Риму та Візантії за панування в християнському світі. Отож ворожнеча між католицьким Заходом і православним Сходом загострювалася. В особливо складному становищі опинилася Українська православна церква: в умовах окупації катастрофічно полонізувалися, а значить, і окатоличувалися вищі верстви суспільства; сама церква, гнана окупаційною владою, поступово деградувала: чимало священиків були неграмотні, а вище духовенство часто здобувало собі посади завдяки зв’язкам і підкупу тощо; із крахом Візантійської імперії (1453) Константинопольський патріархат утратив реальний вплив; Москва створила власний патріархат (1589), що почав зазіхати на підкорення всього православного світу, насамперед України.
У цій ситуації частина вищого православного духовенства вирішила піти на об’єднання з римоCкатолицькою церквою. Цей процес очолили єзуїт Петро Скарга та українські єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Після тривалої підготовки в жовтні 1596 року в місті Берестя було скликано церковний собор, який незначною більшістю голосів затвердив унію (союз) Української православної церкви з римським престолом. Суть порозуміння полягала в тому, що наша церква визнає своїм головою Папу Римського, але зберігає православний (грецький) обряд і широку автономію. Нова церква стала називатися уніатською, а з кінця ХVІІІ століття – греко-католuцькою.
Унію вітав Папа Римський, її з певних міркувань підтримала Польща, а також значна частина українського духовенства та шляхти. Проте більшість українського суспільства виступила проти, бо об’єктивно на той час унія означала поступку загарбникові, посилення польського впливу на національне духовне й культурне життя. Пізніше, у ХІХ столітті, особливо на початку ХХ століття, греко-католицька церква, що закріпилася на західноукраїнських землях, зробила неоціненний внесок у розвиток духовності, культури, у пробудження національної самосвідомості народу.
Однак тоді, наприкінці ХVІ – у ХVІІ століттях, проголошення унії фактично розкололо українське суспільство на два ворожі табори. Це протистояння виливалося у словесні полеміки1 між прихильниками і противниками унії. Так виникло цікаве й суперечливе явище – полемічна література.
Найвизначніші полемічні писання православних діячів: «Ключъ царствія небеснаго» (1587) Герасима Смотрицького, «Апокрисисъ, альбо Отповhдь... на книжкы о соборh Брейстискомъ» (1597) Христофора Філалета, «Треносъ, альбо Плачъ схидной церквы» (1610) Мелетія Смотрицького, «Палинодія» (1622) Захарія Копистенського. Уніатські – «Антиризисъ» (1599), «Гармонія, тобто згода віри...» (1608) Іпатія Потія, «Окуляри», «Оскард», «Перспектива» (1642)Касіяна Саковича.
Однозначно оцінити цю літературу важко. Бо, по-перше, проголошення унії було подією неоднозначною. Мали рацію православні опоненти, трактуючи її як відступ від давніх духовних традицій, загрозу спольщення, призвідницю розколу нації. Так, чимало духовенства прийняло унію з корисливих міркувань, бо за це польський уряд надав значні пільги і привілеї (аж до місць у сенаті для єпископів). Водночас так само мали рацію уніати, критикуючи за аморальність, невігластво, консерватизм2 багатьох православних священиків. І справді, унія зупинила процес перетворення українських церков на польські костьоли; гарантувала збереження всіх молитов і обрядів українською мовою; перешкоджала московській духовній експансії3.
По-друге, у затятій суперечці годі сподіватися на об’єктивність і виваженість. Отож і полемічна література переповнена сліпим гнівом, взаємними образами, запальними звинуваченнями, однобокими оцінками. Нині полемічна література залишається для нас цінною своїми художніми якостями, філософськими узагальненнями, патріотичними мотивами, оскарженням аморальності й суспільного зла.
| 
