Панівною в староукраїнській поезії ХVІ–ХVІІІ століть була силабічна (грец. склад) система віршування (найдавнішим її зразком вважають вірші в Острозькій біблії 1581 року, написані Герасимом Смотрицьким).
Це система, ритм1 у якій досягається завдяки періодичному повторенню рівної кількості складів (від 8 до 20, переважно 12, рідше – 11).
Ознаками системи є також
-
невпорядковане, вільне розташування наголошених і ненаголошених складів усередині рядка;
-
цезура (лат. відрубую) – велика пауза, що ділить рядок на дві частини;
-
парне, переважно парокситонне2 римування (аа бб...). Могила слaвний // на фрoн митроп‚лі а (11 складів) Вступaєт, // гoдне з небeсной в‚лі, а (10 складів) О чaсе вдячний! // О літа свят1/4ї! б (11 складів) Днi // золот1/4ї... б (5 складів, усічений рядок)
Силабічне віршування поширилося в українській літературі завдяки польській традиції та латиномовним поетикам. Із середини ХVІІІ століття під впливом народнопісенної традиції починається поступовий перехід до силабо-тонічної системи віршування. |